За інформацією: Суспільне Львів.
В ніч з 23 на 24 лютого 2022 року військовослужбовець Іван Татауров перебував на бойовому посту на Луганщині. Перший свій бій він прийняв уже 28 лютого.
Про це Суспільному розповів майор Іван Татауров, керівник патронатної служби "Хоробрі серця" 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Перший бій
Війна для Івана Татаурова розпочалася ще у 2014 році, коли прямо з Майдану він записався до добровольчого батальйону "Київ-1". Згодом йому довелося воювати у батальйоні "Київ-2". Повномасштабне вторгнення боєць зустрів на посаді заступника командира роти батальйону патрульної служби поліції особливого призначення "Миротворець".
У січні 2022 році він поїхав на чергову ротацію у Сватове, де займався охороною польових артскладів.
"23 лютого 15 окремий батальйон 128 окремої гірсько-штурмової бригади прибув на вивантаження. Моя група охороняла їхнє вивантаження. З вечора 23 лютого і до 4 ранку 24 лютого. О 4:50 сватівське ППО було знищене, вся Україна здригнулася. Так ми познайомилися з Іваном ГолішевськимІван Голішевський — український військовий, Герой України. Полковник ЗСУ, командир 15 окремого гірсько-штурмового батальйону (2022), командир 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила (2022-2024).", – каже майор.
І додає, що там разом з командиром роти 15 ОГШБз Романом Русником спалили перший танк під час повномасштабного вторгнення.
Військовослужбовець Іван Татауров. З архіву Івана Татаурова
28 лютого 2022 року вони прийняли свій перший бій. Тоді російські війська колоною підійшли до Сватового, але не зайшли.
"Вони почали з боку Старобільська копати, готуватися до оборони. Розставляли зліва та справа свою техніку. У 15 батальйону вже були NLAWNLAW — шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності., я вперше такі побачив. Хлопці зробили три пуски, не влучили, бо ще вчилися з них стріляти. І кацапи не зрозуміли. Ми їх обійшли. Бачили, що вони вже виставили блокпости, зупиняли машини, які там ще їздили, сховали техніку. Нам принесли два NLAW. Ми з першого пострілу влучили у БТР. За ним стояв танк, все здетонувало. Другий NLAW не спрацював, акумулятори, певно, сіли. Ми ноги в руки й – тікати. Вони по нас стріляли з усього, що тільки можна було, з БТР, з танка. Оце був перший бій", — згадує Іван Татауров.
Співаємо Гімн України
10 березня у селі Житлівці бійці втрапили у засідку.
"Війнонька йде, десь кацапи переміщаються, зв’язку нема. Десь стріляють згори, десь знизу. Не зрозуміло — де наші, де не наші. Прибігає один боєць і каже: група прикордонників потрапила в засідку. У нас був броньований джип праворульний, у прикордонників – броньовані кугуари (американська машина з захистом від мін та засідок, — ред.). Я запропонував, що ми їдемо першими на джипі, прикордонники – за нами. Полеглих треба забрати", — каже майор.
Їм вдалося заїхати, знайти одного полеглого та забрати.
"Це весна була, сніг, жижа. Сліди залишилися, але ми не знайшли більше нікого. Треба було виїжджати на горбок. Ми з тим бійцем, який сповістив про загиблих, пішли пішки. Джип вискочив нагору, за ним йде кугуар. І тут почався обстріл. Поки я добіг нагору, бачу: моя машина горить, кугуара не видно. Ми залягли й лежали кілька годин. Потім відходили", — розповідає Іван.
Наближаючись до своїх позицій, думали, що б такого сказати, щоби їх не розстріляли українські бійці.
"Кажу: "Давай, співатимемо Гімн, щоби точно зрозуміли, що це ми". Так йдемо, співаємо Гімн. Через поле вже пройшли. Чуємо: "Стояти, хто такі?" Відповідаємо, що це ми. Нас, на щастя, впізнали", — говорить боєць.
Тим часом росіяни почали обстрілювати село з "градів". Іван відразу впав на землю. Але уламок міни влучив йому в ногу. Чоловіка закинули на танк, але евакуйовуватися в тил він відмовився.
"Я прийшов на війну і на війні залишаюся. Уламки витягли і добре. Кожного дня штатний медик чистив рану. Я ж ходити можу. Тоді ми утримували Кремінну півтора місяця у тристоронній облозі. Займалися евакуацією цивільного населення, підтримували роботу інфраструктури, завозили гуманітарку з Бахмута", — каже він.
Військовослужбовець Іван Татауров. З архіву Івана Татаурова
Знову поранення
У вересні 2022 року Івана Голішевського призначили командиром 24 ОМБр імені короля Данила. Він покликав з собою Івана Татаурова на посаду головного сержанта мотопіхотного батальйону.
У листопаді 2022 року підрозділ став на оборону Бахмута, Соледару та Часового Яру. А у 2023 році – Торецька.
"Росіяни наступали правіше, лівіше, але Торецьк стояв. Ми спробували зайти в Горлівку, але не вийшло", — згадує військовослужбовець.
У Торецьку він також займався евакуацією людей, мешканців будинків для літніх осіб, апаратури, лабораторії та майна громади.
"Видно, кацапи бачили, що відбувається евакуація. А ми провтикали і пропустили два КАБи. Перший пролетів, а другий здетонував прямо наді мною. Мені всю праву сторону перебило: щелепу, нерви, ногу, руку. Позалітало під бронік. Машину мою рознесло. Якби я був у машині, то б не вижив. А моя команда – всі цілі. Я за них більше переживав", — розповідає Іван.
І додає, що після шпиталю приїхав знов на це місце та побачив, що КАБ викосив все навколо у радіусі 150 метрів.
"Ми вже настільки звикли до тих КАБів, що я думав, що за стіну заховаюся і все — буде тільки переляк. Але це були перші КАБи, які детонують у повітрі, щоб більше ураження було. Я відчуваю, що руку перебило, слух пропав. Я підійшов до моїх, кажу: наклади мені турнікет. Я опускаю руку, а з мене виливається кров. Як мені сказали потім, півтора літра крові з мене витекло відразу. Зі щелепи уламок я сам витягнув", — говорить офіцер.
Згодом з його тіла лікарі виберуть три більші уламки та п’ять менших. Два більших зупинилися біля артерій.
Родина, дружина та четверо дітей дізналися про поранення Івана аж через місяць, коли він зайшов до хати.
"Я намагався морозитися. Перші дні я тільки писав їм: я зайнятий, на завданні, нема зв’язку. Намагався не вмикати відеозв'язок та говорити якомога менше. Дурив їх як міг", — розповідає Іван.
Через п’ять днів він втік зі шпиталю та повернувся на фронт. Сказав, що не хоче займати ліжко у шпиталі. Регулярно відвідував лікарів своєї медроти, вони кололи антибіотики та робили перев'язки. Але болі були настільки сильними, що не міг спати. І тільки майже через місяць погодився поїхати до Львова у шпиталь, де й вибрали всі уламки та провели декілька операцій.
"Я вже вмію стріляти лівою рукою", — хвалиться боєць.
Хоробрі серця
У квітні 2024 року у 24 бригаді створили патронатну службу "Хоробрі серця".
Ще до повномасштабного вторгнення Іван Татауров разом з побратимами створили ветеранську організацію, опікувалися родинами, вшановували загиблих, вивішували червоно-чорні прапори. Цей свій досвід він масштабував, перебуваючи у бригаді.
"Наш керівник зрозумів, що це дуже важливо. Тому що наша бригада дуже важка, під Попасною пропало дуже багато бійців. Родини запитували: "Де люди? Де тіла? Хто в полоні? Хто їх шукає?" Тому була потреба у такому підрозділі", — каже військовослужбовець.
Іван Татауров у Гарнізонному храмі Львова. З архіву Івана Татаурова
За його словами, патронатна служба допомагає родинам бійців, які загинули, поранені, зникли безвісти або перебувають у полоні. Супроводжують виготовлення документів, нагородження, стежать за правильними своєчасними виплатами, включаючи такі побутові речі, як-от коли треба дрова привезти.
"Ми запустили чотири гарячі лінії, щоби не було каші: для рідних загиблих, поранених, зниклих та тих, хто у полоні. Кожні три дні наша команда телефонує до тих, хто лежить у шпиталі, питають чи потрібна допомога з лікуванням чи виплатами. Просять підтвердження, довідки", — говорить керівник патронатної служби.
Вперше бійців 24 бригади почали визволяти з полону у 2024 році. Це було по одному чи два військовослужбовці. 19 березня вдалося повернути вже 74 військовослужбовців.
"Треба відновлювати їхні документи. У них нічого немає – ані УБД, ані довідок, ані військових документів, ані цивільних, ані карточок, ані рахунків. Наші працівники їздили до них, дізналися про проблемні питання, записали розміри одностроїв. Ми знали, що перед Великоднем їх відпустять. Тиждень тому ми їм відвезли однострої, взуття, смаколики. Декого з родин привезли", — каже він.
Найважче, за словами Івана Татаурова, працювати з родинами зниклих безвісти.
"Ми, як військові, розуміємо, що людина загинула. Але тіла немає. Родичі плачуть, кричать. Спочатку всі приходять з негативом. Але згодом вже дякують за нашу роботу", — резюмує він.
