За інформацією: Суспільне Львів.
Тричі Ярослав Вихопень казав своїй дружині Ользі фразу — "Я йду". Вперше, коли у 2014 році мобілізувався та пішов на війну. Вдруге – у 2022, коли полишив роботу в ДСНС й знов пішов воювати. Втретє і востаннє – після недовгого перебування вдома на ротації.
Про це Суспільному розповіла дружина загиблого героя, викладачка кафедри спеціальної фізичної культури Львівського державного університету внутрішніх справ Ольга Вихопень.
Кохання з юності й назавжди
Ярослав та Оля були знайомі змалку, бо обоє мешкали в одному селі, в Жовтанцях на Львівщині. Але зустрічатися почали, коли вже навчалися у Львівському державному університеті фізичної культури.
"Ми зналися, бо ми з одного села. У нас навіть прізвище однакове. То ж після одруження нічого змінювати не довелося", — усміхається жінка.
Після пар юнак та дівчина разом добиралися додому. Згодом він її почав запрошувати то на каву, то на піцу. Так і почали зустрічатися.
"Він був дуже гарним. Я завжди казала, що хочу мати високого, чорнявого та гарного чоловіка. І Славко саме таким був. Бувало таке, що ми з ним могли проговорити цілу ніч. Тоді були ще стаціонарні телефони", — пригадує Оля.
Через рік юнак запропонував одружитися. Весілля справили 14 жовтня 2007 року. Через 15 років, у 2023 році Ольга востаннє привітає його з річницею одруження.
"Коли ми одружилися, йому було всього 21 рік. Всі думали, що він занадто молодий для цього", — говорить дружина героя.
У 2008 році у пари народився син, якого назвали Нестором.
"На пологах його не було. Він був у відрядженні. Я народила, повідомила йому. Я лежала з сином у пологовому. До всіх приходили чоловіки відвідувати. А я – сама. І тут чую на коридорі кроки. Кажу: "Це мій Славік". Зараз у Нестора такі самі кроки важкі, як і у Славіка. Я завжди чую як Нестор йде додому. А тоді Славік зайшов у палату з квітами та великим собакою, іграшкою. Він був дуже радий", — каже жінка.
Зауважує, що чоловік ззовні завжди був спокійним, не поспішав з висновками.
"Він не був надто емоційним. Я – вихор емоцій, що позитивних, що негативних. Мабуть, тому ми й зійшлися", — вважає Оля.
Ставлення до сина було не дуже суворим.
"Було таке, що я казала: "Нестор не слухняний, скажи йому щось", то Славік казав синові: "Що, насварила тебе мама? ". Я обурювалася: "Як тепер виховувати дитину? Чому ти мене не підтримуєш? ". А він шкодував його", — розповідає дружина військослужбовця.
Ярослав намагався проводити з Нестором багато часу. Брав його з собою на риболовлю, залучав до домашніх справ.
Ольга Вихопень із чоловіком Ярославом та сином Нестором. З архіву Ольги Вихопень
Я йду на війну
У 2013 Ярослав разом з друзями поїхав на Майдан. А опісля — ухвалив рішення мобілізуватися до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
"Він прийшов до мене і сказав, що йде в АТО. Одного разу його навіть у новинах показали, бо вони підняли український прапор у Лисичанську", — згадує жінка.
Повернувшись з АТО Ярослав пішов працювати у ДСНС Львівської області.
"Він мене просто поставив перед фактом, що він влаштувався на роботу рятувальником. Це небезпечно, але йому ця робота пасувала", — говорить вона.
Ярослав Вихопень під час служби із колегами-рятувальниками. З архіву Ольги Вихопень
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Ярослав був на роботі. Зранку о сьомій годині зателефонував дружині й сказав: "Війна".
"Я спала. І тут дзвонить мені Славік і каже: "Оля, війна. Залишайся вдома. Все ок, я приїду". Він був на роботі. Тоді працівники польської ДСНС пропонували, щоби родини наших рятувальників виїхали до них. Я сказала: "Я не поїду, я буду тут з тобою", — розповідає жінка.
Згодом чоловікові довелося брати участь у гасінні масштабної пожежі у березні 2022 року, яку спричинив ракетний удар РФ.
"Пожежу гасили кілька днів. Мені було страшно. Повернувся з роботи з запахом гарі. Змучений, увесь в диму", — каже вона.
Попри те, що робота надзвичайника небезпечна й потрібна, Ярослав мав намір звільнитися й мобілізуватися. Свій намір він втілив.
"Одного дня Славік сказав мені: "Приїде мій побратим, з яким я був в АТО, ночуватиме у нас". Я помітила, що вони разом їдуть кудись, ввечері повертаються. А потім, це була неділя, він приходить і каже: "Я йду". Питаю: "Куди йдеш?". "На війну", — відповідає. Він завжди свято вірив, що змінить історію України. Він не міг сидіти вдома. Він сказав: "Це мій вибір, ти можеш мене тільки підтримати". Я не відчувала жодного героїзму, мені було страшно. Але він мене запевнив, що нічого страшного не станеться. Він свято вірив і я вірила, що він повернеться", — згадує Ольга.
Ярослав Вихопень. З архіву Ольги Вихопень
Ярослав став добровольцем штурмового полку "Сафарі". Дружина відвезла його на пункт збору. Він звелів їй їхати додому. А чоловік поїхав у бік Запорізької та Харківської області.
"Він вийшов з авто, ми обнялися і все. Він ніколи не хотів, щоб я чекала, поки вони поїдуть", — каже жінка.
Відтоді подружжя намагалося спілкуватися щодня о 23:00. Часом вдавалося подзвонити, часом – тільки написати.
"Я дуже люблю квіти. І він завжди мені їх дарував. Приносив, ставив у вазу. Завжди у цій вазі були квіти. Він вже був на війні, коли одного разу скидає мені фото, там пляшка і у ній стоїть троянда. Каже: "То тобі", — розповідає дружина військового.
І додає, що він пишався тим, що захищає свою країну.
Остання ротація
Згодом полк "Сафарі" влився у бригаду "Лють". А Ярослав перевівся у батальйон особливого призначення "Львів". Тоді йому трохи вдалося побути вдома.
"Він був тут. Вони нікуди не виїжджали. Я вже заспокоїлася. Але в липні… Я сиділа і читала. Він мене покликав. Я кажу: "Дочитаю та й прийду". А він: "Йди сюди, бо я йду". Питаю: "Куди ти вже йдеш?" "На війну". І знову я його повезла в пункт, де вони збиралися", — говорить Оля.
Дорогою вони мало не втрапили в ДТП.
"Тоді я подумала: "От вже заїхав". То ж я його завезла, висадила. Сама поїхала геть. Раптом він дзвонить мені: "Ти далеко заїхала? Я документи забув у машині". Вже зараз я думаю, що це були якісь певні знаки", — ділиться думками жінка.
Останні дні
У жовтні Ярослав мав повернутися додому на ротацію.
"Я їздила на його машині. Він каже мені: "Відвези авто в майстерню, хай поремонтують пічку, бо буде холодно взимку. Я вже домовився з майстром". Я кажу: "Славік, ти приїдеш та й зробиш, скільки там залишилося". Він наполягав, я повезла авто. Це була п’ятниця. Того дня вони мали йти на позиції, але їм дали відбій", — розповідає Ольга.
Наступного дня, в суботу, 14 жовтня, була річниця шлюбу Ольги та Ярослава. Вони цілий день спілкувалися.
"Я виставила у соцмережі сторіс про нашу річницю. У неділю я йому написала, що я захворіла. Це була чи перша, чи третя година дня. Він передзвонив, питав як я себе почуваю. Ввечері об 11 годині ми мали знов вийти на зв'язок. Але передзвонив син і сказав, що кидає татові смайлики, а вони не доходять. Я теж почала писати Славікові, перевіряти чи є він у мережі", — згадує жінка.
О 23:00, коли чоловік так і не озвався, передзвонила сама. Каже, що не хвилювалася, думала, що зв’язку нема.
"Я помолилася, лягла спати. На ранок я навіть в голові не мала, що щось не так. Я щось вирішувала по роботі. Передзвонила його колезі. Той заспокоїв мене, що все добре. Вже згодом він зізнався, що знав ще о сьомій ранку", — каже вона.
Скажи, що він живий
За кілька годин Ользі подзвонив родич і щось почав казати.
"Я не розуміла, що він каже. Я не сприймала його слова. Я почала казати: "Скажи, що він живий". А він каже: "Оля, тримайся". Я почала задихатися, мені не вистачало повітря. Я відчинила двері, щоби вийти на вулицю, там більше повітря. А на порозі вже стоять голова сільради та командир підрозділу. Я почала кричати. Я їх не впускала до хати. Вони там стояли. Командир сказав, що є ймовірність, що він живий. Ця ніч була на колінах. Але ввечері сказали, що не живий. І що тіло не можуть забрати", — згадує жінка.
В ніч з понеділка на вівторок їй снився коханий і увесь час тиснуло в грудях.
"Я почала шукати контакти людей, які б могли мені сказати щось більше. Знайшла одного Юри. Він мені щовечора дзвонив і казав, що не забрали тіло. Потім дав номер іншого. Я подзвонила, назвалася. Я його благала привезти мені Славіка. І ось четвер, опів на сьому вечора, він мені дзвонить і каже: "Ніхто ще не знає, я дзвоню вам першій. Я вашого Славіка забрав". А мені почулося, що він живий", — говорить Ольга.
Я – в раю
Через три місяці після загибелі Ярослава помер і його улюблений пес породи алабай Лорд.
"Зараз мені згадалося як Славік приїжджав з роботи, то було рано і був сніг. Він брав шуфлю та вичищав подвір’я та випускав Лорда. Собака бігав, дурів, перевертався. Славік загинув у жовтні, а у січні, коли був сніг, помер Лорд", — каже жінка
Ольга каже, що на початках Ярослав часто приходив до неї у снах.
"Вже два роки минуло. Нещодавно він мені наснився. Я його питаю: "Де ти є?" А він відповів: "Оля, я — в раю". Бачу його і поле зелене й оране. Він з того ораного переходить на молоду конюшину. Там є одна стежечка. І він так йде нею", — розповідає вона.
У листопаді 2025 року Ярослава Вихопня нагородили орденом За мужність третього ступеня (посмертно).
Повернення до себе
Втрату коханого чоловіка Оля переживала сама. Відмовилася від будь-якої підтримки та співчуття. Дозволила бути коло себе тільки синові.
"Ні мама, ні подруги не мали права зайти до мене. Я повинна була сама це пережити. Була кава в термосі і цілий день на цвинтарі. Рік, день в день, я щодня їздила на цвинтар. Я втратила роботу, де мене не зрозуміли та не підтримали. Я звільнилася", — згадує жінка.
Але в березні 2024 року почала працювати у школі викладачем фізичної культури. А також відновила навчання у дитячій хореографічній студії, яку створила 18 років тому.
"Вони на мене чекали. Я казала, що я не повернуся туди. Але вони мене чекали. Там діти і п’ять років, і вісім, і чотирнадцять. Їхня любов витягла мене з депресії. Зараз ми працюємо, їздимо на гастролі по Україні та за кордон", — ділиться Ольга.
Також її підтримали працівники поліції до структури якої належав батальйон "Львів". Вони часто питали про роботу, допомагали розв'язувати певні питання.
"Одного разу знов зайшла розмова про роботу. Спитали яка у мене освіта і спеціальність. Мені запропонували посаду на кафедрі спеціальної фізичної підготовки. Я погодилася. Я зараз викладаю спеціальну фізичну підготовку та домедичну підготовку. Читаю лекції, багато спілкуюся зі студентами та курсантами. Дуже кайфую від цієї роботи. Мені подобається працювати з дітьми та молоддю. У нас партнерські стосунки з ними", — каже дружина загиблого героя, викладачка кафедри спеціальної фізичної культури Львівського державного університету внутрішніх справ Ольга Вихопень.
