За інформацією: Суспільне Львів.
Рудий пес на ім’я Спіді Гонзалес, якого Олександр Буліч зустрів на війні, який пережив чимало пригод та став героєм новели "Пси війни, або як я зустрів Спіді Гонзалеса", зараз мешкає у родині військовослужбовця.
Про це музикант, письменник та очільник служби комунікації Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, майор Олександр Буліч (творче псевдо – Сашко Буль) розповів Суспільному.
Передбачив майбутнє
Коли у 2019 році Олександр Буліч видав свою книгу "Плющ", він навіть не здогадувався, що у 2022 опиниться в ситуації, в яких опинявся його герой Йона.
"У моєму романі війна починається у 2022 році. А писав я його у 2019. Вже тоді війна була на поверхні та бриніла у повітрі. Всі розуміли, що це трапиться. Війна і так тривала. Тільки перейшла в іншу фазу", — каже він.
За день до повномасштабного вторгнення Сашко повернувся з Києва, де подавав документи на робочу візу в Британію.
"Я мав їхати в Британію з концертами. Для цього треба отримати робочу візу", — пояснює музикант.
Згадує, що 23 лютого 2022 року ввечері йому дуже захотілося піци. Але подумав, що на ніч їсти таке не корисно й відмовився від ідеї замовити їжу. А о 4 ранку 24 лютого його вже розбудив дзвінок мами, яка сказала, що почалася війна.
"Я подумав: треба було таки замовити ту піцу. Я дуже жалкував, що не зробив того. Згодом я її з’їв через кілька місяців, коли повернувся з фронту на кілька днів", — говорить Олександр.
А того дня взяв тривожні валізки, які вже були спаковані, взяв кота та собаку Юту й з дружиною виїхали з міста у певне місце, яке з родиною визначили заздалегідь як місце зустрічі.
Протягом тижня митець займався волонтерством, спілкувався зі знайомими з-за кордону, приймав біженців.
"Моя квартира в Чернівцях стала хабом для тих, хто не мав де зупинитися. Домовлявся про допомогу з-за кордону для України. На той момент найдефіцитнішими були шоломи, бронежилети, військове спорядження, аптечки", — згадує він.
А за тиждень зрозумів, що хоче долучитися до ЗСУ. І 2 березня 2022 року пішов до ТЦК, а 3 березня вже у однострої був на території своєї військової частини.
"Черги були величезні. Не зразу хотіли брати таких як я, так званих "піджаків", після військової кафедри без досвіду служби, без бойового досвіду, відправляли геть. Мені сказали, що тут є кому служити. Я наполягав і мене взяли. В черзі я стояв не довго, тому що в мене в ТЦК були знайомі і я порішав", — жартує музикант.
Так він став військовослужбовцем стрілецького батальйону, який на той момент формувався у Чернівцях.
"Мене призначили на посаду начальника служби РХБЗ (радіаційний, хімічний, біологічний захист, — ред.), тому що я був офіцером і мене не могли призначити на нижчу посаду. Але займався я всім, чим треба було: комплектуванням батальйону, формуванням, вишколом особового складу",– каже Олександр.
У квітні підрозділ вирушив у район виконання завдань — на Харківщину.
Олександр Буліч. З архіву Олександра Буліча
Так як в книжці
Раніше Сашко часто бував у Харкові, але з концертами.
"Коли їдеш на концерт, і коли їдеш на війну – різні відчуття. Є відчуття тривоги, не розуміння, що на тебе чекає", — говорить він.
Повертаючись до своєї книги "Плющ" зазначає, багато що, описане там, співпало з реальністю.
"Дуже часто ти не бачиш того, хто намагається тебе вбити. Звідкись луплять по тобі, в основному артилерія. А ти, будучи піхотинцем, сидиш в землі і думаєш: по мені воно летить чи ні", — каже письменник.
Розповідає, що частково повторив шлях свого персонажа перебуваючи в зоні бойових дій.
"В деяких місцях, де він був, я теж там побував. Я частково пройшов тими стежками, які пройшов і він. Інколи я думаю, що я це собі напрограмував. Відчував себе як мій герой Йона. Місцями відчуття безпорадності, відчуття власної мізерності супроти артилерійської міці. Коли йде шквал артилерійського вогню, то ти така букашечка маленька", — порівнює Олександр.
По приїзді українські захисники побачили прифронтове зруйноване село, де вже починали цвісти дерева.
"Природа буяє, а люди – воюють", — згадує офіцер.
Гітара на війні
Сашко Буль, як музикант та співак, має чимало гітар. Одну з них він взяв з собою, виїжджаючи в зону бойових дій.
"Я хотів взяти з собою інструмент. Я не знав чи буде в мене час грати чи ні, але взяв з собою", — каже музикант.
Вибір пав на гітару українського виробництва.
"Я звернувся до свого товариша, українського гітарного майстра Володимира Куземського, він колись зробив для мене мою основну концертну гітару. Кажу: "Володю, може в тебе на складі є якась недорога гітара, яку я б міг з собою взяти на війну". І він мені подарував невеличку тревел-гітару, з якою зручно подорожувати. Дуже хороша гітара, класно звучить, гарно виглядає. Вона зі мною пробула на війні майже рік", — говорить військовослужбовець.
Зіграв він на цій гітарі вже аж через місяць. Та й за увесь час, поки був на фронті, грав не часто.
"Не до музики було. Не було часу, емоційного ресурсу, сили. Коли ти спиш на добу по чотири години, то не залишається ресурсу, щоб щось творити. Гітара деякий час їздила з нами в машині, в якій ми возили протитанкові міни", — говорить Олександр.
Інколи просили заграти побратими.
"Пам’ятаю, як хтось з побратимів сказав: "Тільки не грай сумне, будь ласка. Так хочеться веселих пісень". Я так це запам’ятав. Тому, можливо, перша пісня, яку я написав, вже будучи військовослужбовцем, стала пісня "Тримаєм посадку", мажорна, попри те, що пісня про війну. Та й мені, коли був на лінії бойового зіткнення, менш за все хотілося слухати сумних пісень про війну", — згадує він.
Згодом бойову гітару розіграли на аукціоні, а зібрані гроші військовослужбовець передав своїм побратимам.
Улюблені мокрі носики
Олександр також долучився до проєкту Stories of Warriors вже перебуваючи у Львові.
"Юрко Вовкогон запропонував мені взяти участь як автор або як актор озвучки. Я вирішив написати новелу. Для мене — це привід попрактикуватися у письмі. Бо знайти час сісти і писати у мене не виходить. А коли є конкретне завдання в якийсь термін, ти його мусиш виконати, тебе відразу дисциплінує", — каже військовослужбовець.
Героєм новели став собака, якого офіцер привіз з зони бойових дій.
"Мені хотілося написати про щось, що є свідченням добра, дива, позитивних моментів серед темряви та безнадійності війни. Я подумав: що ж такого класного трапилося зі мною, про що б я хотів розповідати через роки? Це історія моєї дружби з моїм песиком: як я його зустрів, як ми потоваришували, як я його згубив і через три роки знайшов — це дійсно чарівне та магічне", — говорить Сашко.
І додає, що з червня минулого року Спіді ГонзалесСпіді Гонзалес — персонаж із серії мультфільмів. Його зображають як "найшвидшу мишу в усій Мексиці". живе з ним.
Загалом військовослужбовець каже, що він любить собак. Так, перед тим як виїхати у зону бойових дій Олександр прощався зі своїм собакою Ютою.
"Я пояснив їй куди я йду. Не знаю, наскільки вона це зрозуміла. Але вона настільки запам’ятала, що в момент прощання я був у військовій формі, що на вулиці, як тільки здалеку вона бачила будь-яку людину у однострої, рвалася з повідця і намагалася бігти до цієї людини, бо думала, що це я. Я дуже її любив і дуже сумував, коли був в зоні бойових дій", — каже він.
Олександр Буліч зі своєю собакою Ютою. З архіву Олександра Буліча
Коли офіцер повернувся, то Юта раділа, скавуліла і навіть трохи сварилася на нього. І до самого кінця собака, бачачи людину в однострої, реагувала радісно.
"На жаль, Юта померла. У неї була пухлина. І за два тижні ми взяли іншу собаку з ЛКП "Лев". Я зрозумів, що ми без собаки жити не зможемо. І якщо ми можемо взяти песика з притулку, де він сидить в холодній клітці, то для чого це затягувати. Тому ми взяли Монтану. Їй зараз два роки. Ми прийшли, подивилися. Там в кліточках сиділи різні собачки. Вона нам дуже сподобалася. Худе таке було. Крутила дупцею у клітці. Ми вдягли на неї нашийник та повідець. Вона заскочила у машину і поїхала з нами додому. Навіть з кицькою відразу потоваришувала", — згадує Сашко.
Олександр Буліч із собаками Монтаною та Спіді Гонзалесом. З архіву Олександра Буліча
Згодом у родині з’явився ще й Спіді Гонзалес, який виїхав з зони бойових дій та згубився вже десь на території навчального центру, про що військовослужбовець описує у своїй новелі.
"Він так втішився, коли ми знову зустрілися. Він мене впізнав, ґвалт відразу підняв, сам заліз мені в машину. І все, тепер собі живе як король", — каже музикант, письменник та очільник служби комунікації Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, майор Олександр Буліч.
