За інформацією: Суспільне Львів.
Зранку 24 лютого 2022 року львів’янин Степан Заставний вже був на роботі та готувався розвозити випічку з пекарні, де працював водієм-вантажником, коли йому зателефонувала сестра з Херсонської області й повідомила, що на їхнє селище їдуть російські танки.
Про це ветеран ЗСУ, розвідник та морпіх Степан Заставний розповів в інтерв’ю Суспільному.
Позиція "Психи"
У 2014, як тільки розпочалася російсько-українська війна, Степан відразу пішов до військкомату. Проте йому відмовили у мобілізації, сказали чекати.
"Я залишив свої дані й чекав, коли покличуть. Телефонував їм. Коли по роботі проїжджав повз військкомат, то заходив й нагадував про себе. Але повістку мені дали аж у грудні, а мобілізувався аж у січні 2015", — згадує він.
Йдучи до війська, попри те, що мав за плечима два роки строкової служби, вмів тільки добре маршувати.
"На строковій я хіба двічі тримав автомат в руках. То ж коли мобілізувався у 2015, відразу попросив, щоб мене навчили розбирати й збирати автомат. Потім мене перевели у вогнеметники. Там ми вчилися. А вдосконалював я себе уже в Мар'їнці", — розповідає розвідник.
У грудні 2015 року під час бою на позиції його шолом пробили дві ворожі кулі. Того дня він привітав свою донечку з днем народження. Та пішов на позиції.
"Позиція називала "Психи". Ворог стоїть за 200 метрів від нас. Росте одне дерево. Нормальні люди тут позиції не роблять. Можливо, тому її так і назвали. Але всі, хто там стояли, тоді вижили. Дехто загинув після 2022", — каже Степан.
Сепаратисти пішли штурмом. Бій тривав кілька годин. Повертаючись з позицій хтось помітив дірки на шоломі у бійця.
"На шоломі були серйозні отвори. Кулі, мабуть, були бронебійні, бо були чіткі місця входу та виходу. Під час бою шолом злетів з мене, я думав, що гіллякою зачепило. Хлопці забрали у мене автомат та спитали, як я себе почуваю. А я й не знав як себе почуваю. А ввечері знов треба йти на пост. Я й пішов. Я зрадів, що живий", — згадує він.
Шолом Степана Заставного після бою. З архіву Степана Заставного
Після демобілізації лікарі визначили ветерану інвалідність через численні контузії. Але ця інвалідність не завадила йому повернутися до війська з початком повномасштабного вторгнення.
"Моя мама колись дочекалася свого тата з війни, згодом, через сімдесят років, – сина, тобто мене. У 2018 році її не стало. Коли я повернувся, спитав дружину, чому вона мене не стримала від мобілізації. Вона відповіла, що я б все одно пішов", — розповідає ветеран.
Знову на війну
Після демобілізації Степан повернувся на ту ж роботу, звідки пішов на війну. Але вже очікував, що знову доведеться взяти до рук зброю. Тільки не знав коли.
Зранку 24 лютого 2022 року пішов на роботу. Там і дізнався про повномасштабне вторгнення.
"Зателефонувала сестра, яка жила у селі Раденськ Херсонської області. Сказала, що біда, що танки йдуть. Я просив їх виїжджати негайно. Але вони тоді не захотіли, то ж деякий час перебували в окупації, згодом їм вдалося виїхати. А село ще й досі під окупацією", — згадує чоловік.
На роботі він відразу повідомив, що йде мобілізовуватися. Заїхав по продукти, завіз родину у село й пішов до свого побратима Влада Якушева очікувати інших, щоби разом йти до війська. Про те, щоби родину вивезти за кордон, ні в кого думки навіть не було
"Я вбрав однострій, взяв свою зброю, мисливську. Ми ще раніше домовилися, що як росіяни знов попруть, то ми збираємося всі до нього і разом йдемо воювати. Дехто з наших повертався з-за кордону. Сюди нічого не їхало, то вони йшли 20 км пішки до Львова", — каже Степан.
"Ви мені танчика злякаєте"
За тиждень вся група виїхала в зону бойових дій та мобілізувалася у розвідку морської піхоти.
"5 березня нам видали зброю, 10 березня вже були в оточенні. Мене здивував перший серйозний бій: літаки літають, гвинтокрили, тебе обстрілюють, танки зблизька, БМП", — коротко говорить ветеран.
Того дня вони приїхали на завдання. Перед тим там загинула група українських бійців. Наступного дня Степану з побратимами вдалося прорватися до своїх. Російські війська пішли у наступ.
"Ми тримали оборону на краєчку села. І повинні були підірвати міст й дорогу, щоби не пустити їх далі. Ми згрупувалися в центрі села, орки обходили з різних сторін. Я не знаю як їх порахувати, як орда, раніше такого не бачив. Ближні бої, йде наступ з великою кількістю ворожої техніки, перед тим літаки скидають бомби, гвинтокрили обстрілюють як у фільмах про Рембо, мінометами криють, "Гради", "Урагани", касетними боєприпасами. Це був доволі шок. Коли був зв'язок, то дзвонив до рідних, щоб поговорити. А коли вдалося вижити, то взагалі було приємно. Багато наших побратимів там загинуло", — описує той бій розвідник.
Степан Застаний під час служби у ЗСУ. З архіву Степана Заставного
Степан в тому бою коригував українською артилерією, щоби знищити російський танк. Дуже довго це не вдавалося, тому що танк прикривав БМП.
"Я стояв у хаті за стіною. У мене були червоні окуляри. Відстань між нами була 600 метрів. Танк дивився на мене, а я – на нього. Стріляв прямо по хаті. Коли втрапив під фундамент, мене вибуховою хвилею трошки знесло. А побратими почали кричати. Я зайшов до них і кажу: "Що ви кричите? Ви мені танчик злякаєте". Вони посміялися", — каже він.
Після деяких математичних розрахунків та координації Степан з гранатомета АТ-4 знешкодив БМП. Хоча до того з такого гранатомета ніколи не стріляв.
Росіяни на відстані 70 метрів
Під Сіверськодонецьком військовослужбовцю довелося взяти участь у бою на позиціях, де росіян вони бачили прямо перед собою.
"Такий рів та ліс. Позиція хлопців з однієї сторони, орків – з іншої. Між ними – 70 метрів. Коли вони наступають, то можуть танки бити, то артилерія працювала. Небезпечна робота", — констатує чоловік.
Завданням розвідників було з’ясувати де наші позиції, де — російські, що діється на полі бою. На цій позиції він зайняв місце за кулеметом ПКМ.
"Біля кулемета не було нікого. Він був заряджений. Я вперше з такого стріляв. Цікаво було, хоча й небезпечно. Бо спершу хочуть зняти того, хто стріляє з кулемета. Збоку мене прикривав побратим. Мене почали обстрілювати з кількох стволів, то він чітко кидав куди треба і можна було працювати. Хлопці після бою сказали, щоби я не чистив кулемета, вони самі почистити. В тому бою ми всі живі залишилися", — розповідає боєць.
Здивувало його тоді, що вороги йшли купками по кілька осіб в наступ. Але йшли на повний зріст. Щоправда, коли отримали опір, то тікали.
Ралі на двох колесах
Ще поки Лисичанськ перебував під українським прапором, але вже йшли бої за місто, Степанові довелося евакуйовувати поранених побратимів.
"Орлан нас змалював і закидав мінами. Ми не мали навіть можливості піднятися, щоби виїхати з цієї зони. Поранило Сергія Гальчика та Сергія Бондарука. У Бондарука було серйозно пошкоджене стегно, вена розірвана. Йому швидко надали допомогу, турнікет наклали. Сергій ще кричав: "Сильніше, тугіше". Обох закинули до мене в машину", — згадує морпіх.
Бій продовжувався, їх обстрілювали. Міни падали у шаховому порядку.
"Я їхав швидко й різко повернув на повороті, що машина стала на два колеса на бік. Але не перевернулася. Я думав, що навіть якщо перевернемося десь далі, де вже не падають міни, то буде добре", — розповідає ветеран.
Він мав намір везти поранених до Бахмуту та їхати дуже швидко, бо Сергій Бондарук втрачав кров. Їхати туди було 50 хвилин. Але йому порадили їхати на Лисичанськ. І за 10 хвилин медики пораненим вже надавали допомогу.
"Сергій і один, і другий залишилися живі", — каже він.
Степан Заставний. З архіву Степана Заставного
Війна забирає здоров'я
До кінця 2022 року контузії та рани 2015 року, а також обмороження у березні 2022 року, пошкоджений нерв руки та нові контузії почали даватися взнаки.
"Березень 2022 року був дуже холодний. Ми на кількох завданнях дуже пообморожували ноги. Я на деякий час перестав ходити. Спочатку ноги почали напухати. Потім ставали як з вати. Медики завезли до однієї лікарні, до другої. Трохи прокрапався, легше стало. Потім знову повернулося. Війна нікому не додає здоров’я, хіба забирає", — говорить ветеран.
Після демобілізації думає про роботу. Його кличуть у пекарню, звідки він двічі йшов на війну. Каже, що піде й побачить, чи зможе ту роботу виконувати знову.
