За інформацією: Суспільне Львів.
Повномасштабне вторгнення застало Станіслава Лісового у Львові, його тата — неподалік Маріуполя, а маму — у Борисполі. Чоловік одразу долучився до лав ЗСУ і служив на фронті до поранення. Після реабілітації Станіслав відкрив власне СТОСТО — сервіс технічного обслуговування., зокрема й для того, щоб допомагати обирати та ремонтувати автомобілі побратимам на фронт.
Про це ветеран 72 центру морських спеціальних операцій, а нині — власник станції технічного обслуговування «Сто не 200» Станіслав Лісовий розповів Суспільному.
Все почалося з львівських «Карпат»
До Львова чоловік приїхав у 2016 році навчатися у Національному університеті «Львівська політехніка» на логіста.
«Все почалося з футбольного сектора львівських “Карпат”. Перший мій матч уболівальника був ще на “Арені-Львів”. Здається, “Карпати” грали з київським “Динамо”. Я ще не відвідував тоді сектор (частина трибуни для активних фанатів клубу, — ред.), але збоку подивився на ці масштаби, на цих людей», — згадує ветеран.
Так він познайомився з футбольними фанатами «Карпат», серед яких були ветерани російсько-української війни з 2014 року.
«До цього я не був дотичним до фанатського руху. Ці перші походи на стадіон, коли грали львівські “Карпати”, дали розуміння, що я хочу до них потрапити. Познайомився з Антоном Петрівським. Це людина і хуліган, й ідейний та ідеологічний. Або згадати Тараса Сихівського Березюка, це викладач, який навчав своїх учнів любити Україну», — зізнається Станіслав.
Тож з новими знайомими почав відвідувати вишколи.
«Я зброю любив з дитинства, ми з батьком разом полювали. А тут таке товариство у Львові, з ними було цікаво спілкуватися та тренуватися», — каже він.
Росіяни приїхали воювати з цивільними
23 лютого 2022 року чоловік повернувся з рейсу, він працював далекобійником та ліг відпочивати. Вранці прокинувся від звуку сирени. Відразу зателефонував батькам.
«Тато теж тоді працював далекобійником і о третій ночі якраз виїхав з Маріуполя. Батьки живуть у Борисполі й мама сказала, що повз їхній будинок почала їхати важка техніка. Мама досі пригадує ті перші дні з тремтячим голосом. Оце нещодавно згадувала. Я хвилювався за маму. Просив, щоби вона виїжджала до мене. Але тоді вже житомирська траса була під постійним обстрілом», — ділиться Стас.
Того ж дня члени товариства «Суспільство майбутнього»«Суспільство майбутнього» — громадська організація, започаткована у 2019 році, куди входять ветерани російсько-української війни та громадські активісти. зустрілися, щоби зрозуміти, де вони стануть корисними.
«Планували патрулювати вулиці, щоби допомагати правоохоронним органам. Але зрозуміли, що тут є кому це робити. І через чотири дні виїхали у військову частину, з якою мали домовленість, що приїдемо, коли розпочнеться (повномасштабне вторгнення, — ред.)», — каже він.
Перші бої ветерана відбулися на окупованій території в районі Кінгбурської коси.
«Це був березень 2022 року. Зайшли човнами. Була звичайна робота з протидії військовим силам Російської Федерації. Зустрічали їхні колони, закладали вибухові пристрої на їхньому шляху, вели розвідувальну діяльність, передавали інформацію нашим», — згадує чоловік.
За його словами, ворога він бачив на відстані ста метрів.
«Вони були занадто розслабленими. Їздили відкрито на броні, в деяких випадках навіть без зброї поруч», — говорить ветеран.
І додає, що це були росіяни з їхньої національної гвардії.
«Наші хлопці, які брали їх в полон, розповідали, що вони приїхали з кийками та готувалися протидіяти цивільному населенню, яке протестуватиме окупантам», — зазначає чоловік.
Станіслав Лісовий під час служби у ЗСУ. З архіву Станіслава Лісового
Перестань брехати батькам
Мамі, що мобілізувався, він сказав аж через місяць.
«Спочатку нічого не казав. Тобто, казав, що я у Львові стою на блокпостах. А потім вже не міг приховувати, бо я по п’ять-сім днів не виходив на зв’язок і не знав як це пояснити. Мама, коли дізналася, сказала, що я “засранець” і вчинив негарно», — каже він.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Хоча першим, хто здогадався, був тато.
«Під час розмов відбувалися то постріли, то інші речі. І він зрозумів, що я не у Львові. Сказав мені: “Перестань брехати й скажи, де ти є”», — говорить Станіслав.
Станіслав Лісовий під час служби у ЗСУ. З архіву Станіслава Лісового
Мама не плаче
До війська чоловік прийшов з позивним Мисливець. Але після поранення його почали називати Байкал.
«21 квітня 2022 року ми готувалися йти на завдання. Я взяв пляшку напою “Байкал”, коли над нами здетонувала ракета. Мене відкинуло вибуховою хвилею як у американських фільмах. Я втратив свідомість на кілька секунд. Прийшов до тями, відчув різкий біль у животі. Права нога вже не працювала, тому що уламок зайшов у хребет і частково паралізувало ноги. Побратими почали надавати першу домедичну. І коли зрозуміли, що у мене масована внутрішня кровотеча, у мене різко почав надуватися живіт, то терміново евакуювали у госпіталь. І термінова операція», — згадує своє порання ветеран.
Годин через 18 прийшов до тями після операції. На той час мама вже знала про поранення.
«Перед цим виходом я зателефонував мамі, сказав, що будемо їхати на Київ і, якщо все складеться добре, то зустрінемося. Але зустрілися трошки пізніше. Днів за три мені побратими принесли телефон, я подзвонив мамі й сказав, що я живий. Мама до того часу вже виплакалася, тому що мама вже подзвонила побратимові, а він не вмів обманювати й сказав, що мене зачепило», — розповідає він.
І додає, що при наступних дзвінках та зустрічах мама не дозволяла собі плакати. Але молодший брат зізнався, що кожної ночі її подушка була мокрою від сліз.
Майже рік Станіслав лікувався. 9 травня 2022 року вперше встав на ноги й, спираючись на милиці, постояв трохи.
«Печінка досить довго не загоювалася, нирка була пошкоджена. А після стабілізації знову почав вчитися ходити. Одна нога не працювала, інша – нічого не відчувала. Я сильно схуд. Дуже було неприємно. Тому що коли ти молодий, кожного дня рухався, мав постійні навантаження. А тут ти не можеш сам стати на ноги й сходити до туалету, мусиш кликати медсестру, щоби допомогла тобі відвідати вбиральню. Це дуже злило», — говорить чоловік.
Станіслав каже, що дуже вдячним медичним працівникам, які приходили на допомогу.
«У мене був період, коли я через сильні болі спав на добу по дві години, не більше. Санітарка садила мене на візок та вивозила в курилку. То могла бути третя чи четверта ночі. Вона ні на що не нарікала», — згадує він.
Каже, що цигарки були певним стимулом стати на ноги: в палаті курити заборонялося, а до місця куріння треба було пройти метрів 30.
«Це було одним з реабілітаційних моментів: хочеш покурити, вставай та йди, не чекай, поки тебе хтось відвезе. Спочатку зробив два кроки. Кілька разів падав. Але потроху, потроху почалося відновлення», — каже поранений.
Наприкінці 2023 року ветеран демобілізувався. У частині йому пропонували служити при штабі, але його ця посада не влаштовувала.
«Запропонували стати водієм високого чину. Я сказав, що високий чин може сам сісти за кермо. Тому я ухвалив звільнитися зі служби. Хоча б для того, щоби цілком відновитися, тому що реабілітація ще довго продовжувалася. Ще місяці чотири я ходив до приватного реабілітолога», — говорить чоловік.
Ти ще живий
З часом ветеран вирішив відкрити свою справу. Спочатку займався волонтерством і оглядав автомобілі, які передавали на фронт.
«Я розуміюся на техніці, тому оглядав перед купівлею автомобілі, які мали їхати до моїх хлопців. Почав домовлятися за ремонт цих автомобілів, шукав запчастини. Але після деяких недобросовісних сервісів прийшло розуміння, що варто відкривати свій та нести відповідальність за ці роботи», — каже Стас.
Спочатку автосервіс мав назву «Перший львівський волонтерський автосервіс».
«Назву “СТО не 200” придумав мій побратим Ігор Шолтис. У цю назву закладалося, що “не 200” — значить ще живий. Мій хірург, коли я питав про свій стан, казав, що пацієнт більше живий, ніж мертвий. От ми з хлопцями щось обговорювали і Шолтис каже: “Ти ж живий? Не задвухсотився? Отже — не 200. Така кумедна назва вийшла», — сміється чоловік.
І додає, що тривалий час намагався повернутися на війну, аж до минулого року.
«І тільки коли максимально запрацював сервіс, то немає його залишити на кого. Тому це треба рухати. Були моменти, коли я казав: “Все, я повертаюся на службу, я не хочу цим займатися, у мене здають нерви”. Але я вдячний дружині, яка мене підтримує та навчила відпочивати», — каже він.
10, 11 та 12 липня
Зі своєю дружиною чоловік познайомився ще у 2020 році.
«Перше знайомство було негативним. Вона згадувала й казала, що я неадекватний. Але згодом почали спілкуватися й виявилося, що ми обоє дуже приємні люди», — розповідає Стас.
Каже, що ця дівчина виявилася саме тією, яка прямо вказувала йому на його позитивні та негативні сторони.
«Мені дуже важливо, коли тобі кажуть правду в очі», — говорить він.
Але з початком повномасштабного вторгнення чоловік призупинив їхні стосунки.
«Ми не спілкувалися. Я був на війні і не знав, що я можу їй запропонувати. Завтра я можу загинути, то для чого їй давати марну надію? Вона цього не могла зрозуміти. А я не міг їй щось обіцяти і цього не дотриматися. Але вже коли був у шпиталі, то написав їй, вона відповіла. Якось так все закрутилося. Потім приїхав до Львова і зустрілися. Вона на мене дуже сердита була. Але я вже міг давати якісь гарантії», — пояснює чоловік.
10 липня 2023 року він освідчився коханій. Але зробив це не так, як хотілося дівчині.
«У неї 12 липня день народження. Вона очікувала освідчення. Ми про це вже говорили. А 10 липня був день народження у мого колеги й нас туди запросили. Вона готувала для нього торт і мала його вітати. Я прийшов на день народження вбраний у футболку. А поки вона запалювала свічки на торті й виносила, я перевдягнувся у сорочку. Мій товариш взяв торт й підвів її за руку до мене. Я став на коліно, звучала музика. Від хвилювання я говорив якусь дурницю. Добре, що музику включили голосніше й вона, сподіваюся, від несподіванки, не почула», — сміється він.
Одружилася пара рівно через рік, 11 липня 2024 року.
«Ми планували розписку 12 липня, на її день народження. За день прийшли подати документи, щоб на наступний день все було готове. А там нас не зрозуміли й розписали 11 липня. Кажуть нам: “Вітаємо, ви — чоловік та дружина”. А ми: “Як так? Ми ж прийшли тільки документи подати”. А нам: “Ось ваше свідоцтво про одруження”. Тому 10 липня у нас освідчення, 11 ми офіційно одруження, а 12 відбулося святкування», — говорить Станіслав Лісовий.
