За інформацією: Суспільне Львів.
Важке поранення, внаслідок якого Роман Дзівінський втратив кисть на лівій руці та три пальці на правій, він отримав у 2014 році на Майдані під час Революції Гідності. Попри це він брав участь у боях під час антитерористичної операції. А згодом волонтерив та допомагав Силам оборони.
Про це заступник командира 2 сотні ДУК "Правий сектор" імені Тараса Хаммера з ідеологічної роботи Львівського обласного штабу "Правого сектору" Роман Дзівінський розповів в інтерв’ю Суспільному.
Мама благословила
Романові було 20 років, коли він поїхав на Майдан та долучився до "Правого сектору". Там отримав позивний Кучерявий. Каже, не поїхати туди — не міг, бо рідний брат його прадіда був січовим стрільцем, а дідусь – воїн УПА.
"Перший раз, коли я їхав на Майдан, сказав мамі, що їду в Карпати на день народження. Побув на Майдані тиждень, повернувся додому. Потім знову почав збиратися. Мама каже: "Ромчику, там хлопці все правильно роблять, але тебе там не треба". Я кажу: "Мам, якщо кожна мама так скаже, там нікого не буде". Але здурив маму, сказав, що я не поїду, піду з хлопцями на пиво. Наплічник віддав товаришеві. А сам вийшов через пів години без речей, щоби мама бачила, що я нічого не маю. Приїхав до Львова, сів у бус. І вже коли переїхав Буськ, набрав маму і сказав: "Не переживай, я поїхав на Майдан". Я, поки не від’їхав 50 км від Львова, мамі не дзвонив, бо знав, що вона може поїхати за мною і забрати мене. У мене бойова мама. А тоді вона сказала: "З Богом", — пригадує він.
6 лютого 2014 юнак стояв коло входу у Будинок профспілок, коли біля нього зупинилося авто і невідомий спитав, чи він належить до "Правого сектору".
"У мене був бейдж "Правого сектору". Я відповів ствердно. Чоловік дав мені коробочку як презент. На ній писало латинкою "Правий сектор". Я піднявся на п’ятий поверх та відкрив її: там були цигарки, бинти та три сигари. Я думаю: зараз візьму сигару в зуби, буде круто. Дістав сигару, покрутив кришечку, а вона вибухнула у мене в руках. Від вибуху загорілася коробка; мені відірвало кисть на лівій руці, пальці на правій. Хлопчина, який стояв коло дверей вилетів у коридор, інший залетів головою в стіну, йому око вибило, ще одного контузило", — згадує Роман.
Його відразу завезли у лікарню в Києві на цивільній машині. У лікарні відразу взялися оперувати, там Роман зазнав клінічної смерті. Поки йому надавали допомогу, навколо лікарні стояли підрозділи "Беркуту" та очікували, коли його можна буде забрати з лікарні до в’язниці. Арештувати хлопця не дозволили побратими, які також чергували коло лікарні.
"Чотири дні я був без свідомості. Приходив до себе і знов нічого не пам’ятаю. Знаю, що перші слова, які я сказав в лікарні у Києві, коли мені дали телефон і я зателефонував мамі, були: не переживайте, все добре, я живий", — каже він.
Згодом Романа забрали серед ночі з лікарні, завантажили у приватну "швидку допомогу" та поїхали з Києва до Львова.
"Пам’ятаю, як я приходив до тями в машині, бачив санітара і хотів тікати, бо не розумів куди мене везуть. Знаю, що по всіх областях мене супроводжував Автомайдан. Нормально до тями прийшов вже у Львові, коли їхали по вулиці Зеленій догори. На бруківці сильно трусило, мене боліло. Я ще показував дорогу лікарям, бо вони не зі Львова. Казав їм, що ось тут стадіон "Україна", а я був футбольним ультрасом", — говорить чоловік.
Роман Дзівінський з мамою. З архіву Романа Дзівінського
Згодом його відвезли на лікування у Польщу. А через півтора місяця – у США. Там Роман протягом року лікувався, реабілітувався та отримав свій протез. Також йому робили операції, витягли кілька осколків з обличчя та почистили його, витягли осколок з правого ока й скоригувати зір.
"На візу треба було здати відбитки пальців. Я кажу: дам тільки два. На мене так подивилися: а де інші вісім? Я пояснив, що залишилося тільки два пальці на правій руці. Зняли відбитки з двох пальців, занесли у базу, дали візу. І через два дні після мого дня народження, 17 березня — полетів в Америку. Там я провів без двох днів рік та повернувся в Україну", — каже він.
В Україні Романові також робили протези. Зараз він має протез, який йому встановили у центрі "Unbroken".
"Американський крюк витримав 9 років. У 2017 році я зробив протез в Україні й за п’ять місяців крюк тріснув. Це був перший, який я зробив в Україні. Згодом у 2021 та 2024 зробив два протези. За якістю вони набагато кращі, ніж робили у 2017", — говорить поранений.
Сину, ти на війні?
У 2015 році Роман повернувся в Україну та долучився до "Правого сектору". Почав знову займатися спортом. А також виїжджав в Авдіївку та Бутівку.
"Перед тим як мене випустити на перші бойові позиції, я поїхав на полігон і відстрілявся з усіх видів зброї. Командир каже: "Кучерявий, у нас з двома руками гірше стріляють, ніж ти з однією". Коли стріляю з автомата, то мені в руку не пече. Під час тактичних відпрацювань магазин автомата нагрівався і петля поплавилася. Командир дивиться на мене і каже: "Кучерявий, він коштує 12 доларів!". А мене не пекло", — жартує він.
У 2016 році долучився до артилерії "Правого сектору", яким керував Володимир Регеша з позивним Санта. Тоді мама дізналася, що Роман на війні.
"Я зателефонував їй, сказав, що я на базі, допомагаю чим можу. Мама питає: "Ромчику, ти на війні?" Я кажу: "Мам, та в мене ручки немає, хто мене пустить?" Це був новий рік, з 2016 на 2017. До Санти приїхали журналісти. У нас якраз мала бути гарна робота. Я зателефонував мамі, сказав, що у мене не буде кілька днів зв’язку. Минає хвилин 15, дивлюся — мама телефонує. Каже: "Ромка, поверни голову". Я повертаю, а мама каже: "Я тебе в телевізорі бачу". Виявилося, що журналісти вели пряму трансляцію, а мене ніхто не попередив", — сміється чоловік.
Роман Дзівінський. З архіву Романа Дзівінського
Дядько-пірат
Повномасштабне вторгнення застало Романа у Києві. Працював там у муніципальній охороні та жив на квартирі, яку винаймав.
"Серед ночі розбудили вибухи та гул сирен. Це була 5 ранку. А о сьомій ранку пішли шукати, де отримати зброю. Є навіть відео, як звучать сирени, а ми йдемо по Майдану Незалежності в штаб, щоб отримати зброю та вказівки, що робити", — говорить він.
Вже наступного дня Роман з побратимами охороняли київську адміністрацію. Також доводилося завозити боєприпаси до на той момент окупованої зони Гостомеля, Бучі та Ірпеня й забирати евакуйованих цивільних.
"Цивільні люди виходили з окупації. Ми забирали їх на Київ. Крайній раз у мене в машині було чотири дитини віком від семи до 12 років та дві жінки. Діти були дуже перелякані, але я з ними жартував, розмовляв. Казав, що я найсправжнісінький пірат і показував свій крюк. Ці діти бачили як до них заходили окупанти, як вони поводилися з цивільними; бачили, що не всім цивільним вдалося виїхати", — згадує чоловік.
Роман Дзівінський. З архіву Романа Дзівінського
Тоді дуже багато побратимів Романа пішло воювати. Так, один з них, Микола Бондар, став старшиною ТрО Хмельниччини. То ж кожні два тижні юнак пакував та відвозив до нього волонтерку.
"Я знайшов лазівку як потрапити на фронт. В Богородичному потрапив на позиції разом з ТрО Хмельниччини. Їх було дев’ять чоловіків, вісім не мали жодного бойового досвіду, п’ятеро жодного разу не стріляли з автомата. Там був мій наставник Микола Бондар, отаман Труханівської Січі. Я привіз їм медицину, продукти. А також снайперську гвинтівку в подарунок від одного генерала. Пан Микола такий, що поки він не розбере та не збере зброю, поки не пристріляється, то не буде з нею працювати. Я їздив з нею пристрілюватися, то він дав мені її. І тут почався штурм", — розповідає Роман.
Згадує, що російські війська не очікували, що на ділянці, яку тримає необстріляна територіальна оборона, вони зустрінуть сильний опір.
"Але вони не знали, що тут буде пан Микола, у якого багато воєн за плечима: дві Чеченські, Нагорний Карабах та зараз російсько-українська. У нас одного поранило, пан Микола вибіг подивитися, що там. Він побіг і по ньому відкрили вогонь. Я висунувся з окопу. Став коліном на якийсь камінчик, який колов мені в ногу, я нахилився, щоб подивитися. І там де щойно була моя голова, пролетіло дві кулі", — говорить він.
Роман Дзівінський. З архіву Романа Дзівінського
Мріє відновити пасіку
Зараз Роман навчається у Національному університеті біотехнологій та природокористування України на бджільництві. Мріє відновити пасіку, яку тримав його прадід. Каже, що отримує задоволення від роботи в селі.
"Три дні косив траву, два дні допомагав батькам картоплю збирати. Нормально тримаю косу в руках. Бензопилою користуюся. Навчився все робити сам", — говорить він.
А також бере участь у вишколах, які проводить Львівський обласний штаб "Правого сектору".
