За інформацією: Суспільне Львів.
Оборонець Маріуполя Ігор Михайлишин. Фото Суспільному надала мама Ігоря Михайлишина Марія
20 березня 2022 року від поранення, отриманого під час оборони Маріуполя, у бункерному шпиталі "Азовсталі" помер молодший сержант окремого загону спеціального призначення "Азов" Нацгвардії України Ігор Михайлишин. Поховати його вдалося аж через чотири місяці, 20 липня, у Львові, коли відбувся перший обмін тілами.
Про це Суспільному розповіла його мама Марія Михайлишин.
Щойно виповнилось 18 — поїхав на Майдан
20 лютого 2014 року Ігореві виповнилося 18 років. До цього дня він брав активну участь у львівському Євромайдані. А після свого вісімнадцятиріччя поїхав до Києва на Майдан.
"Тоді Майдан у Києві почали обстрілювати. І тут він мені каже, що їде. Мені стало боляче та страшно. А він відповів: "Я б міг вам нічого не казати, а вже з дороги зателефонувати й поставити перед фактом. Мене чекають друзі і я мушу їхати", — згадує Марія один з дорослих учинків свого ще не дуже дорослого сина.
Перебуваючи в Києві, Ігор надсилав мамі повідомлення, що у нього все добре. Складалося воно з одного слова – "ок". Пізніше, коли він уже перебуватиме в АТО та під час повномасштабної війни, стиль повідомлень не зміниться. Він так само писав коротеньке "ок", плюсик чи присилав смайлик. На його думку, цього батькам мало вистачити, щоби вони не хвилювалися.
"Вже через рік я дізналася, що вони перевозили поранених з київського Майдану до Львова. А тоді він приїжджав, забігав додому на годинку-другу перевдягнутися і знов їхав. Увесь час казав нам: "Не переживайте, все добре", — каже вона.
"Азовець" з 2014 року
До "Азову" юнак приєднався ще з часів антитерористичної операції, у 2014 році. Мамі сказав, що це – батальйон патрульно-постової служби міліції, який дислокуватиметься в Києві та охоронятиме столицю. Про те, що "Азов", як і всі новостворені підрозділи міліції, виїжджатиме у зону АТО, волів промовчати.
"У грудні 2014 року їх благословили у Михайлівському соборі та вони поїхали у Донецьку область. Дзвонив рідко. Я не дзвонила взагалі, не хотіла відволікати від служби. Приїжджав двічі. Змінився, став дорослішим, серйознішим", — згадує мама військового.
Також вона помітила, що син почав вивчати історію України. Каже, знав дуже багато і з задоволенням ділився цими знаннями зі знайомими та рідними.
"Син казав, що "Азов" побудований за натівськими стандартами. Що там можна покластися один на одного. Він з таким захопленням розповідав про цей підрозділ", — каже Марія Михайлишин.
Ігор Михайлишин у зоні бойових дій. Фото Суспільному надала мама Ігоря Михайлишина Марія
Юнак брав участь у Широкинській операції під керуванням командира другої сотні "Азову" на позивний "Кірт".
"Міг подзвонити й сказати, що кілька днів не буде зв’язку. Я вивчила всю карту Донецької області. Дивилася, де йдуть бої. Коли виходив на зв'язок, то мені легше ставало. Там він отримав першу контузію, про яку я дізналася аж через рік. У нього погіршився слух, він мусив відновлюватися", — говорить мама воїна.
Наприкінці 2015 року юнак покинув "Азов". Але у 2021 повернувся. Мамі пояснив, що не може себе знайти поза своїм підрозділом. І навіть мав намір пов’язати своє життя з військовою справою. Повномасштабне вторгнення "азовець" зустрів в Маріуполі.
Думки були в Маріуполі
У ніч, коли Росія скерувала свої ракети на мирні міста українців, Марії Михайлишин не спалося. Прилягла на годинку і знову встала. На роботу їй треба було на восьму ранку. Вирішила ввімкнути телевізор і там почула новини: росіяни бомблять Київ.
"У мене аж руки затрусилися. Син зателефонував і сказав: "Не переживайте, все буде добре. Два-три дні й це все закінчиться". Я йому повірила. Навіть коли він вже був в оточенні, 2 березня, він запевняв мене, що це все скоро закінчиться", — розповідає жінка.
Марія Михайлишин працює старшою медичною сестрою у медичному закладі. Тож того дня вона разом з іншими співробітниками проводила евакуацію, займалася тренуваннями та іншими необхідними справами. Але думки були в Маріуполі разом із сином. До 2 березня 2022 року Ігор виходив на зв'язок щодня.
"Ми чекали того повідомлення як не знаю чого. Я жила з тим телефоном. Чи плюсик був, чи смайлик, чи "ок". Якщо дзвонив, то казав: "Все добре, все скоро закінчиться, зі мною все добре". Протягом цього часу він зазнав двох поранень, контузії. Але нам нічого не казав. Я про це все взнала вже після його загибелі зі спогадів його побратимів у соцмережах", — каже мама захисника.
Так після однієї з контузій юнак потрапив до лікарні у Маріуполі. Місто вже перебувало в оточенні. Медики, які надавали допомогу як військовим, так і цивільним, забрали до себе на роботу дітей. Одна з медсестер, яка евакуювалася до Львова, згодом розповідала, як Ігор підійшов до двох переляканих діточок, дістав з кишені шоколадного батончика, розділив його та запевнив дітей, що боятися не треба, все буде добре.
А тим часом росіяни підступали до лікарні. Тому "азовцю", який перебував у лікарні без зброї, довелося вступити у рукопашний бій, відібрати у росіянина зброю та йти шукати своїх. Йти довелося два дні.
Пароль "Кіцик"
Ще навчаючись у школі Ігор щодня виходив на стадіон коло будинку на пробіжку та щоби зробити денну норму відтискань.
"13 років тому, під час пробіжки на стадіоні, він знайшов маленьке кошенятко. Назвав його Кіцик, бо не знав чи це хлопчик, чи дівчинка. Виявилося, що це – кицька. Досі вона живе у нас", — говорить мама "азовця".
Ігор Михайлишин з кішкою. Фото Суспільному надала мама Ігоря Михайлишина Марія
Кіцик дуже любила Михайла. У його нетривалі та нечасті приїзди додому завжди вмощувалася біля його наплічника.
"Ми з сином домовилися про слово-пароль: "Кіцик". Я знала, що якщо з ним щось станеться, наприклад, потрапить в полон, то він має мені написати чи сказати це слово. І я буду знати, що він потребує допомоги", — каже Марія.
Проте допомоги син так і не попросив. Зараз кицька Кіцик всоте переглядає разом з Марією фільм "20 днів у Маріуполі", де в 16 дні є кадри з Ігорем. Кицька чує голос юнака та озирається в пошуках.
Остання розмова
16 березня 2022 року мама вперше за багато років вирішила сама зателефонувати синові. Набирала разів з 20. Телефон то перебував поза зоною, то ніхто не брав слухавки. Писала смски, писала у "Вайбері". Коли побачила, що галочки у "Вайбері" посиніли, тобто її повідомлення прочитане, стало легше.
"Він передзвонив: "Що за кіпіш? У мене все добре". Зв'язок був поганий. Я пізніше дізналася, що, щоби зателефонувати, хлопці мусіли вилазити кудись нагору", — згадує мама останню розмову з сином.
Того дня, перебуваючи на позиціях, Ігор зазнав важкого поранення у голову. Медики у тих умовах не змогли зробити операцію. Тому вирішили ввести його у медикаментозний сон та при найпершій можливості евакуювати. Коли поранених везли на "Азовсталь", їх знову обстріляли. Евакуація очікувалася 21 березня. Але 20 березня серце бійця не витримало.
"Я була на роботі. Мені зателефонувала патронатна служба "Азову" та повідомила, що він загинув. Я закричала: "Це — неправда". Я дуже довго не хотіла в це вірити. Я не могла себе опанувати. Я ходила і говорила: "Це – неправда, це — неправда", — каже мама військового.
Вивезти тіло загиблого "азовця" вдалося аж 5 червня. Потім була процедура ідентифікації по зовнішніх ознаках та ДНК. Юнака впізнали по татуюваннях. Пізніше аналіз ДНК підтвердив, що це саме він.
Ще довго мама писала синові повідомлення, сподіваючись на відповідь.
Приходив у снах
У березні 2022 року, коли син опинився в окупованому Маріуполі, мама вирішила, що не сидітиме вдома, а спробує приєднатися до "Азову". Адже вона – медик і її вміння та знання можуть знадобитися.
"Я їм зателефонувала. Вони спитали, скільки мені років. Я відповіла, що 50. А там подякували мені й сказали, що є досить молодих та сильних чоловіків, які готові виконувати цю роботу", — згадує вона.
Тоді жінка почала ходити на вокзал, зустрічати поїзди з евакуйованими, надавати медичну допомогу, якщо хтось потребував, плести сітки та займатися різними видами волонтерства.
Кожного разу, коли з поїзда виходили мешканці Маріуполя, намагалася розпитати й сподівалася, що син її живий, хоча й не виходить на зв'язок.
"Надходив Великдень. Вдома я сказала, що паску пекти не будемо. Я куплю одну, підемо до церкви, посвятимо її й досить нам. А з середи на четвер, коли печуться паски, приснився мені Ігор. Прийшов він під вікно, усміхається і каже: "Що, навіть паски пекти не будете?" Потім мені здалося, що хтось заходить до хати. Він у нас був сюрпризом: міг неочікувано приїхати. Тоді мені здалося, що це він заходить. Прокинулася вранці, збираюся на роботу і кажу: я куплю продукти, будемо пекти. Чоловік замісив, ми спекли. І паска така гарна вийшла, як намальована", — розповідає Марія.
Наступного року, 5 вересня 2023 року, на свій день народження жінка купила багато хризантем і поїхала з ними на могилу сина. А вночі він їй наснився і сказав: "Для чого Ви мені ті квіти принесли? День народження – у Вас". Ігор до мами завжди говорив на "Ви".
Шаную воїнів, біжу за сина
Минулого тижня у Львові відбувся забіг "Шаную воїнів, біжу за героїв України". Марія та Микола, мама й тато героя-"азовця", вирішили вшанувати сина й пробігти п’ять кілометрів у його пам'ять. Проте пробігли сім з половиною.
Вирішили стартувати від могил героїв на Марсовому полі, де похований Ігор Михайлишин. Тож вийшло, що два з половиною кілометри вони пробігли з Марсового поля до Стрийського парку. А вже у Стрийському парку – ще п’ять кілометрів.
"Я ніколи в житті не бігала забіги. Навіть коли Ігор кликав мене з собою бігати на стадіоні, я відмовлялася. Підготовки я жодної не мала. Коли вже у Стрийському парку вгору підіймалася, думала – не витримаю. І тут чую голос Ігоря: "Вам не соромно?" — говорить вона.
Забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України” у Львові. Фото Суспільному надала мама Ігоря Михайлишина Марія
Наступного дня вона не могла ані встати, ані рухатися через крепатуру. Батько Ігоря зізнався, думав, що вмре на тій дистанції. Але – також фінішував. Наступного року батьки "азовця" знову будуть бігти марафон.
"У нас є марсова родинаРідні загиблих військових. Наші сини поховані на Марсовому полі. Ми завжди разом. Коли свята, то ми збираємося разом коло наших хлопців. Цього року наша марсова родина вирішила бігти разом, щоби вшанувати наших синів-героїв", — каже Марія.
Також вона кожного разу виходить на акції, які організовують родини "азовців", які перебувають у полоні. Жінка каже, що не може сидіти вдома склавши руки, щоб не було соромно перед пам’яттю сина.
Читати ще
Читати ще У Львові попрощаються з оборонцем Маріуполя Ігорем Михайлишиним
