За інформацією: Суспільне Львів.
67 діб тривала морська подорож морського піхотинця зі Львова Івана Гаврилка та його товариша, уродженця Львова Дмитра Резвого, через Атлантичний океан. По завершенню подорожі Іван відразу повернувся у свій підрозділ, який веде бої на Покровському напрямку. Але каже, що мріє про наступну подорож з Дмитром через Індійський океан.
Про це старший матрос 503 окремого батальйону морської піхоти Іван Гаврилко розповів в інтерв’ю Суспільному.
Як переплисти океан на веслах
За словами Івана Гаврилка, перехід на веслах через Атлантичний океан розпочався з розмови з давнім приятелем родини Дмитром Резвим, коли Іван перебував на лікуванні за кордоном після третього поранення.
"У Дмитра виникла ідея зробити щось для ветеранів, поранених, для тих, хто може брати участь у цьому, та влаштувати перехід через океан. Ми хотіли показати, що хоча ми й з інвалідністю, але можемо робити навіть таке. І паралельно зібрати кошти для реабілітації ветеранів", — розповідає військовослужбовець.
Морпіх відповів товаришеві, що наразі пересувається у кріслі колісному й невідомо, чи буде ходити. Це був 2023 рік. А вже 21 грудня 2024 року Дмитро та Іван вирушили у морську подорож на човні "Софія", який збудував Дмитро Резвий.
Щоправда, на початках Дмитро не планував плисти через океан з Іваном, він тільки надав свій човен. Морпіх розпочав свою подорож у складі іншого екіпажу. Але на другу добу у човні у місцях, де слайд-сидіння їздить по палубі, з’явилися тріщинки. Тож капітан вирішив, що варто припинити експедицію.
"Капітан викликав гелікоптер, ми стрибали у воду і нас по одному забирали на борт. Човен залишився на плавучому якорі дрейфувати. Я дуже засмутився, бо це – кінець. Натомість Дмитро запропонував мені взяти участь у пошуках човна та продовжити подорож. Ми з ним зайшли у місцевий супермаркет, купили чотири смужки алюмінію, знайшли тих, хто допоміг нам знайти човен. Це були одесити. Капітан перевірив всю електрику на човні. А ми поремонтували ті сидушки. І ми вирішили, що можна продовжувати подорож", — каже Іван.
Згадує, що перші два тижні морської подорожі було важко морально: хоча навколо безкрайній океан, та насправді увесь особистий простір морехідців – це дві невеличкі кабінки та палуба човна.
"Руки були натерті від веслування, хоч ти в рукавичках, хоч без. Коли хвилі були великими, то можна було й веслом по ребрах дістати, мали синці", — розповідає морпіх.
Найбільші травми чоловіки отримували, коли наступали босими ногами на рибальські гачки.
"Як першу рибу спіймали, то був тунець, то поки її заспокоїли, Дмитро п’яткою наступив на гачок глибоко. Я наступив на гачок. Допомогу надавали собі самі, я ж був бойовим медиком. Я якийсь день послизнувся та зламав на травмованій нозі два або три пальці, вони аж чорні були. Спочатку думав, що вимастив чимось. Потім зрозумів, що таки перелом. Я їх і так не відчував, там нерви перебиті", — каже старший матрос.
Каже, що були дні, коли приходило бажання завершити достроково морську подорож.
"Була добра течія, вітер човен несе. Сидиш, дивишся на компас, підрулюєш трохи. Дмитро пішов спати. І думки такі: Нащо я на це підписався? Щоб що? Все, що мене зараз відділяє від смерті, це човен і пояс, яким я причеплений карабіном до човна. Спочатку були якісь такі моменти. А потім я почав приходити до висновку, що це добре, що у мене є стільки часу, що можна сидіти й нічого не робити, опустити ноги в воду і дивитися на горизонт. Я багато чого переосмислив", — говорить Іван.
І додає, що Дмитро зробив все можливе, щоби він під час веслування не напружував сильно поранені руку й ногу. А також, щоби провітрив мозок.
Іван Гаврилко під час подорожі через Атлантичний океан. З архіву Івана Гаврилка
З розваг на човні, за його словами, була кава, чай, риболовля та годування риб за бортом.
"Я міг зранку позбирати рибу, яка нападала нам на палубу. За нами ходили косяки золотої дорадиВид океанічної риби.. Я кидав тих летючих риб у воду та казав "ціп-ціп-ціп". То виглядало ніби я годую курей", — згадує матрос.
Знову війна
Війна для Івана Гаврилка розпочалася у 2014 році, коли він мобілізувався до 28-ї механізованої бригади.
"Після АТО моя позиція була така: буде війна – будем воювати, не буде – не будем воювати. Мені не дуже хотілося йти воювати, бо я змінив роботу, зробив квантовий стрибок з геолога-держслужбовця до аналітика з кібербезпеки. А тут – бац, дзвонять з батальйону і кажуть пакуй речі", — каже він.
Військовослужбовець на той час встиг підписати контракт резервіста зі 503 окремим батальйоном морської піхоти. Щоправда, на жодні збори резервістів не встиг поїхати, бо розпочалася повномасштабна війна. І вже того ж дня їхав до Києва.
"Зустрічка вся забита людьми та машинами. Купа аварій. На Житомирській трасі вже почалися бої. Командир батальйону сказав, що можете залишатися в Києві, обороняти його. Ми прийшли в якийсь військкомат. Там сказали, що людей їм вистачає. І ми поїхали у Торецьке", — згадує морпіх.
Під час одного з боїв Сили оборони повинні були утримувати міст, щоб не проскочили російські війська.
"Я був другим номером розрахунку РПГ та паралельно бойовим медиком. Москалі на той момент порозумнішали; вони нас обійшли й наш взвод потрапив в оточення. Це було 8-9 березня 2022 року. Почалися бої між хатами. Бої велися на відстані 5-10 метрів. Ми спробували організовано відійти, але не вийшло", — розповідає чоловік.
Іван з побратимом виходив з оточення дві доби. Трохи повзли, трохи йшли, трохи в очеретах сиділи.
"Прийшли в Євгенівку. Думали, що нарешті поїмо та виспимося, бо пальці обморожені. Але відразу на село пішли російські танки й знову почалися бої. Ми прибилися до іншої роти. Мій товариш пішов до гранатометників, а я – до медиків. Бігали, витягали поранених. Гранатометники лупили ті танки впритул", — каже він.
Морський піхотинець Іван Гаврилко. З архіву Івана Гаврилка
Там боєць отримав перше поранення, на яке навіть не звернув уваги.
"Я відчув удар в плече. Одягу було на мені багато, рука працює, крові нема, то й тим і не переймався. Але мене послали за зарядами для РПГ і я зустрів хлопців з нашої роти. Вони мені дали скляночку чаю та вафлю. А далі я нічого не пам’ятаю. Певно, сьорбнув гарячого і мене почало теліпати. Нас чотирьох поранених запакували в "жигуль" з великим багажником і вивезли на евак", — розповідає Іван.
На Великдень 2022 року чоловік повернувся у підрозділ, де його перевели у десантно-штурмову роту. І кілька місяців обороняв Авдіївку. Там, під час одного зі штурмів отримав поранення хребта. Цього разу лікувався два місяці.
Третє поранення отримав у тому ж 2022 році, вже на Донецькому напрямку.
"Там був укріпрайон "Мурашник" і ми мали його здобути. Наша штурмова група потрапила під ворожий вогонь. Казали, що по нас бив "Ураган". Я зазнав поранення руки та ноги. Я був найважчим серед наших і мене це радувало — отже, всі живі. Був момент, коли я думав, що помру. Бо кров тече, а я не міг турнікет накласти. Я ліг, дивлюся на небо, "Отче наш" читаю. А потім прийшов товариш і мене затурнікетив. Приїхали хлопці, затягнули мене у броневичок. Потім була евакуація та лікар, який врятував мені ногу, тому що були всі причини її ампутувати, але він ризикнув. Потім було Дніпро. По дорозі з Покровська у Дніпро "швидка", яка мене везла, потрапила у ДТП, лобове зіткнення", — говорить поранений.
Пензлик та фарби
Одним з видів реабілітації Іван обрав для себе малювання. Сталося це після другого поранення.
"Я не задумувався, що це може стати якоюсь терапією для мене. Це вже зараз я розумію. А тоді йшов повз якийсь магазин з художніми товарами, зайшов і на 4 тисячі гривень закупився. Нащо – не знаю. Спочатку я щось ляпав, мазав. Потім почав щось усвідомлене малювати. Але я досі не вмію малювати. Це – примітивне мистецтво. Це для себе робиться", — каже він.
Задуми творів приходять уві сні або ж бачить їх за вікном. Картину, яку продали з благодійного аукціону за 16 тисяч гривень, він намалював, дивлячись у вікно.
"За вікном у мене росла черешня. Я малював-малював. Називається "Весна у моєму вікні". Купила жіночка, яка дуже добре розбирається у мистецтві", — говорить морпіх.
Іван Гаврилко облаштував собі місце для малювання на позиціях. З архіву Івана Гаврилка
Всі свої роботи Іван або дарує друзям, або віддає на благодійні аукціони та розіграші.
"Зараз мої друзі хочуть зробити виставку у Сан-Франциско. Я відфотографую свої роботи й вони виставлять там копії. Є варіанти зробити виставку у Львові. Але це трохи згодом", — каже старший матрос 503 окремого батальйону морської піхоти Іван Гаврилко.
