За інформацією: Суспільне Львів.
Сім днів, з 31 травня до 7 червня 2025 року, Остап Франків брав участь у штурмових діях на Харківському напрямку та врятував 20 поранених. Коли ж він сам зазнав травматичного поранення, внаслідок якого втратив ногу, врятовані побратими прийшли в шпиталь, щоби підтримати його.
Про це Суспільному розповів ветеран Третьої штурмової бригади, бойовий медик, а нині — тренер з кросфіту Остап Франків.
Остап за фахом тренер та фізичний терапевт. До повномасштабної війни працював тренером з кросфітуКросфіт — система загальної фізичної підготовки, яка поєднує елементи важкої атлетики гімнастики, бігу та інших видів спорту.. Але й готувався до того, що доведеться йти на війну: відвідував навчання з тактичної медицини.
Остап Франків у тренажерному залі. З архіву Остапа Франківа
24 лютого 2022 року мало бути звичайним робочим днем. Дружина, яка прокинулася раніше й встигла прочитати новини, розбудила чоловіка та повідомила: бомблять, наступають, почалося повномасштабне вторгнення. Тривожні валізи родина вже зібрала заздалегідь. Оскільки донечці на той момент було всього півтора року, Остап хотів, щоби дружина з дитиною виїхали за кордон. Дружина відмовилася, сказала: тільки разом.
Перші місяці повномасштабної війни спортивний зал, де працювало подружжя, перетворився на притулок для українців, які тікали із зони бойових дій.
«У нас є душ і тепло. Одночасно в залі жило 30 людей, а може й більше. Були люди, які тільки помилися, переночували та їхали далі. Були й такі, що жили тиждень, два чи місяць. Всі тренажери ми зсунули в один бік. Пам’ятаю, навіть в душі хтось жив, зсунули лавки, постелили каримати й люди там спали», — говорить ветеран.
З тих днів запам’ятав родину з Харкова, які приїхали на старенькому «жигулеві», запакованому речами.
«Я навіть не розумію, як те авто сюди доїхало з Харкова. Вони недовго тут побули, днів п’ять та поїхали далі», — згадує він.
Також чоловік, разом з поліцією, виїжджав на патрулювання міста. І готувався до мобілізації.
«Були тренування з медицини, з тактики, зі стрільби. Ми робили коктейлі Молотова, вивчали як діяти в партизанських боях в місті. Протягом року я навчався. І коли спортивний зал знову запрацював, то тренувався. Тому що хлопці, які були вже там, казали, що треба мати здоров’я та силу. Я готував себе до того, що піду», — каже штурмовик.
Остап Франків з дружиною та донькою. З архіву Остапа Франківа
Благословення від тата, вервичка від мами
У лютому 2023 року Остап отримав відношенняВідношення — офіційна письмова згода військової частини прийняти людину на конкретну вакантну посаду. від Третьої штурмової бригади. До того він обирав підрозділ, в якому хоче воювати, розпитував знайомих та друзів, які пішли раніше. То ж обрав Третю штурмову.
«Я готував дружину, що колись настане день і я піду. Але для неї це все одно стало несподіванкою. Я отримав відношення та показав його дружині, сказав, що такого-то числа маю прибути в бригаду. Вона переживала, плакала. Але ми поговорили і вона зрозуміла, що це мій вибір і для чого він», — згадує чоловік.
У ТЦК йому спробували запропонувати мобілізуватися у 80 окрему десантно-штурмову бригаду, але Остап відмовився.
«Батьки прийшли провести мене на вокзал. Тато дав мені благословення, вервицю та образок, мама віддала вервицю, яку привезла з Меджугор’я. Вона була зі мною завжди, кожен вихід в броні була. Вона була меншою, тому її добре було ховати в броні», — розповідає бойовий медик.
Остап Франків під час служби у Третій штурмовій бригаді. З архіву Остапа Франківа
Додає, що його мама працює в лікарні, тато – священник. І на війні було багато моментів, коли, на його думку, біду від нього відводила молитва батьків.
«У 2023 році були штурмові дії на Бахмутському напрямку. Це був мій другий вихід. Нам з товаришем дали завдання пройтися до певної точки, забрати боєприпаси та повернутися. Товариш мені каже: біжимо. А я кажу, що треба зачекати. І якраз там, де ми мали йти, бам-бам, прилетіло. Він знову каже йти, я кажу чекати. Ось я кажу бігти, ми побігли, все забрали, вертаємося. Ми побігли і як нас накрило! Я повзу, товариша не бачу, бо навколо дим, снаряди вибухають поруч. Але ми забігли в окоп. Я не знаю яким чином нас не зачепило. Товариш каже: маєш чуйку. Це був перший момент, коли, як кажуть на війні, ми витратили частину фарту. І таких моментів дуже багато було», — згадує Остап.
Також, за його словами, чи не всі побратими, яким він надавав допомогу, вижили. Крім одного.
«Його до нас в медевакМедевак — швидке вивезення поранених або хворих людей з поля бою чи небезпечного місця та надання першої допомоги та стабілізація стану пораненого бійця під час руху до стабілізаційного пункту чи шпиталю. привіз кейсевакКейсевак — екстрена евакуація поранених з найнебезпечніших місць на лінії фронту за допомогою позашляховиків або інших пристосованих машин. На відміну від медеваків, у кейсеваках зазвичай немає лікарів, а їх головна мета — якнайшвидше вивезти бійця до безпечної зони.. Він був уже без свідомості. Ми з посестрою Торі їхали в медеваці та робили йому серцево-легеневу реанімацію. До самого стабпункту була надія, що він виживе. І там теж продовжили реанімацію, але він втратив час. Це було морально важко. З цим було найважче змиритися», — каже він.
200 метрів до Андріївки
24 липня 2023 року Остап зазнав першого поранення. Це було коло Андріївки неподалік Бахмуту.
«Позиція називалася Ікси. Нашим завданням було штурмувати посадку. Ми йшли другою групою. Перша група пішла і ми чуємо по рації, що вони бачать ворога, зараз буде контактний бій. Ми висунулися до них на допомогу. По нас почали бомбити. І, як мені сказали, це був приліт міни з СПГСПГ — станковий протитанковий гранатомет для знищення бронетехніки, танків та укриттів супротивника. і я не встиг впасти. Уламки потрапили в стегно. Спочатку я подумав, що це шматок грунту на мене впав. Я впав, рукою туди — кров», — розповідає ветеран.
Побратими наклали турнікет, поклали пораненого на ноші й почали його тягнути. Бій продовжувався, міни лягали все ближче. Остап вирішив, що швидше буде, якщо він, спираючись на побратимів, доскаче на одній нозі до бліндажа, де на нього очікував медик.
«Для нас це сумний день, бо ми цього дня втратили трьох наших побратимів», — каже штурмовик.
Остап Франків під час служби у Третій штурмовій бригаді. З архіву Остапа Франківа
У шпиталі чоловік позичив телефон та зателефонував дружині.
«Вона знала, що я пішов на завдання. Отже, три-чотири дні мав бути без зв’язку. А тут зранку тільки пішов і вже дзвоню, та ще й з чужого телефону. Кажу: “То я. Все нормально, легке поранення”, — згадує він.
Дружина зібралася та поїхала до нього й тиждень пробула, поки не перевели до Львова. Після кількох операцій та реабілітації, штурмовик повернувся в підрозділ. Каже, що досі ця нога терпне, тому що перебитий нерв. Але це не завадило йому знову виконувати бойові завдання.
Чого ви сюди прийшли?
За словами Остапа, на війні йому довелося спілкуватися з полоненими росіянами.
«Перший полонений вже готовий був здаватися сам. Це був росіянин, десь років 50, доглянутий, не бомж. Ми з ним дуже не спілкувалися, тому що нам треба було йти далі штурмувати», — каже Остап.
Інших полонених взяли побратими, а йому треба було їх охороняти.
«Їх було шестеро. Четверо віком 18-20 років. Казали, що їх сюди закинули. Казали, що їм обіцяли, що вони будуть тільки охороняти, а не воювати. Їхній командир втік, а їх лишив. Коли вони здавалися в полон, думали, що їх застрелять. Ще один нам не сподобався, він дуже агресивно поводився. Він вже пів року воював, був під Києвом та коло Чорнобильської зони. Ми його спитали, якщо його поміняють, чи ще раз сюди прийде, він сказав: все може бути. Нам заборонили їх бити, але хотілося дуже. Погляд у нього був гидкий. Ще один був з так званої лнр. Ми з нього прикалувалися, що їх поміняють, а його — ні, казали: “ти і нашим не треба, і їхнім”. Він казав, що жив у Луганську, його запакували і він був водієм. Але те, що вони говорять, то вірити їм не варто», — розповідає чоловік.
Розмовляв він з полоненими українською через побратима-перекладача.
«Я принципово не розмовляю російською. Всі вони казали, що прийшли рятувати нас від нацистів та бандерівців. Скаржилися на свого президента, але казали, що виступити проти нього не можуть, бо потраплять у в’язницю», — говорить Остап.
Через рік, переглядаючи фото та відео з обміну, ветеран впізнав одного з полонених, який повертався в Росію.
Остап Франків під час служби у Третій штурмовій бригаді. З архіву Остапа Франківа
Супергерої
Поки Остап перебував у лікарні, а згодом, під час відпустки, відвідував поранених товаришів, до нього приходила донька. Вже перед першим відвідуванням шпиталю, батьки пояснили дівчинці, що там лікують поранених військовослужбовців, у багатьох з них нема руки чи ноги, і що ці люди — герої. Дівчинка запам’ятала і бувало, коли гуляла з мамою чи татом містом та зустрічала ветеранів на протезах, відразу повідомляла всім, що це — супергерой. Чоловік не знав, що невдовзі і він стане таким же супергероєм.
31 травня 2025 року підрозділ, в якому був бойовий медик, зайшов на позиції на Харківському напрямку. 7 червня він отримав травматичне поранення, внаслідок якого втратив праву ногу. Але за ці сім днів Остап надав допомогу понад 20 пораненим побратимам. Згодом вони всі прийшли до свого бойового медика у шпиталь, щоби підтримати його.
«Ми перебували в посадці, яку я мав облаштувати під стабпункт. А через поле вже були позиції ворога, які намагалися обійти нас та зайти нашим хлопцям у спину. Вночі ми чули як вони ходять, курять, кричать щось. Ми стежили за ними й всі поранені проходили через мене. Від мене до точки евакуації треба було йти десь п’ять кілометрів, а згодом і десять», — розповідає він.
Напередодні поранення українські оборонці зліквідували групу росіян та забрали їхню рацію. Рацію вимкнули та вибрали з неї батарею. Але, як згодом дізналися, в ній був GPS-трекер.
«Це було звичайне чергування. Перед нами була позиція, яку постійно штурмували. Ми знали, як тільки ворог починає пристрілюватися, зараз почнуться штурмові дії. Вже починає коло нас гупати. Я сідаю в бліндажик, який копав під стабпункт. І по мені йде снаряд з танку. Пилюка, дим, запах пороху. Я бачу, що в мене відірвана стопа. Мене оглушило, але свідомість не втратив», — згадує штурмовик.
Побратим наклав турнікет та допоміг йому вилізти з окопу.
«Ще до кінця не усвідомлюю, хочу стати на цю ногу, стаю та падаю. Підіймаюся, знову пробую стати й падаю. Я розумію: нога відірвана, як ти на неї стаєш?», — каже Остап.
Поранення виявилося важким, евакуація тривала понад п’ять годин. То ж ногу довелося ампутувати вище коліна.
«Мені пощастило. Ми знайшли «кравчучку»«Кравчучка» — народна назва легкого ручного двоколісного візка для перевезення важких речей, сумки чи мішків., якою ми перевозили воду та продукти. Я там ліг, мене зафіксували і так вивезли. Небо було сіре, мряка, то ж жодних дронів не було. Але час минав і я розумів, що буде ампутація», — говорить ветеран.
Того ж ранку у Львові дружина Остапа збирала речі, щоби разом з дитиною приїхати до Харкова. Вона зв’язалася з командиром чоловіка, який підтвердив, що він має сьогодні вийти з позиції та отримає кілька днів відпочинку. Жінка придбала квитки. Але за кілька годин до відправки поїзда їй повідомили про його поранення.
«Вона вже забрала дитину з садочка. Почула цю інформацію та почала плакати. Донька питає її, що сталося. Дружина пояснила, що я отримав поранення, і що я матиму залізну ногу. Дитина розплакалася, побігла в іншу кімнату. А потім приходить із кольоровими стікерами і каже: буду йому клеїти на ніжку. Зараз вона клеїть, я здираю, вона знов клеїть. Вона вже знала, що таке може статися. Ми з нею ходили до моїх побратимів та бачила людей на протезах», — каже він.
З дружиною чоловік побачився вже після операції. Перед операцією ще встиг їй зателефонувати та сказати: «ти тільки не сварись».
«Зранку після операції, коли я відійшов від наркозу, подивився, кінцівки вже нема. Я аж видихнув: все, нема, треба налаштуватися на новий етап в житті. Прийшла дружина, побратими. У мене вже хороший настрій. Ще й виявилося, що хлопці, яким я за той тиждень надавав допомогу, були в цій лікарні, приходили до мене, підтримали. Я радий був їх бачити», — ділиться Остап.
Остап Франків з дружиною. З архіву Остапа Франківа
Коли його перевезли до Львова, то він потрапив до того самого лікаря, який оперував його два роки тому, після першого поранення.
«Я приїхав, він мені: “ну що, знов побачилися? “. Я теж зрадів цій зустрічі», — каже він.
Додає, що у Львові було ще п’ять операцій. Це був найважчий період, переслідували і фантомні болі, і звичайні болі. Рана погано гоїлася.
Життя після повернення з фронту
Зараз Остап повернувся до своєї мирної роботи – знову працює тренером з кросфіту.
«Спочатку я їздив на кріслі колісному. Потім став на милиці. Перші рази було дуже важко. Терапевт в лікарні каже мені: “перше твоє тренування – пройти на милицях коридором 30 метрів туди й назад”. Я поки пройшовся ті 30 метрів в один бік, сів і кажу: “це дуже важко”. Посидів, відпочив. І ще пройшов 30 метрів в інший бік. Це було моє перше тренування», — говорить поранений.
Перший протез був механічним.
«Це дуже круте відчуття, коли ти можеш стояти на своїх двох, можеш руки вгору підняти та стати й постояти. Для мене це було щось дуже… Важко було повірити, що я можу стояти на двох, хоча й не на своїх. Перші заняття були просто стояння та слідкування за станом ноги», — каже чоловік.
Остап Франків під час реабілітації. З архіву Остапа Франківа
На всі заняття з терапевтом разом з Остапом їздила дружина.
«Вона слухала уважно терапевтів. І вже вдома я мав свого терапевта з зауваженнями: неправильно йдеш, навантажуй ногу, тисни на протез. Ми з собою брали дитину, їй теж було цікаво як тато ходить», — усміхається ветеран.
Остап Франків з донькою. З архіву Остапа Франківа
А ось психологічно повернутися з війни було важко.
«Ти думаєш як військовий. У тебе зовсім інше мислення. Тут треба переключити свої думки. Було важко в перші періоди. Важко було змиритися, що тут багато є людей, які далекі від війни. У мене є камера з відео з війни, як я надавав допомогу хлопцям. Я ще не готовий переглянути ці записи. Це вже рік минув», — каже він.
Попри те, що Остапові пропонували залишитися у війську, він хотів якомога швидше повернутися до своєї роботи.
«Для себе я визначився, що я буду допомагати своїм побратимам, ветеранам. Я знаю як спорт допомагає реабілітуватися фізично та морально. До мене повернулися ті, кого я тренував до мобілізації. З ними простіше, я їх навчив вже і тільки корегую техніку, складаю план тренувань. Важче з новими людьми. Я не можу їм всі рухи показати, тому що протез не дозволяє. Я пояснюю їм на словах та прошу когось з клієнтів показати. Наприклад, присідання. Я не можу виконати присідання», — пояснює тренер.
Також чоловік займається джиу-джитсуДжиу-джитсу — популярне бойове мистецтво та спортивне єдиноборство, яке фокусується на боротьбі в партері, больових та задушливих прийомах. та взяв участь у змаганнях з пара-джиу-джитсуПара-джиу-джитсу — інклюзивний вид спорту та бойове мистецтво для людей з інвалідністю та ветеранів, який активно розвивається в Україні..
«Воно для мене близьке, тому що я в шкільні роки займався дзюдо та самбо. У нас є хороше ветеранське комюніті. Джиу-джитсу добре адаптоване для поранених і ним може займатися ветеран з будь-яким пораненням. Те, що у мене нема однієї ноги, дозволяє мені виконувати безліч прийомів за допомогою рук та іншої ноги», — каже Остап.
