За інформацією: Суспільне Львів.
67-річна переселенка із Сіверськодонецька Валентина Тулинцева, яка через війну переїхала на Львівщину, шиє в гуртожитку адаптивний одяг для поранених військових. Швейні машинки надали волонтери, на фурнітуру донатить з пенсії, та удосконалює викрійки з інтернету.
Про це Валентина Тулинцева розповіла Суспільному.
"Я просто вміла шити на машинці — оце ніколи не шила", — показує шорти на липучках, які пошила власноруч.
Зрозуміла, що це потреба
Почала шити адаптивний одяг у 2023 році, коли сусідка попросила зробити білизну для хлопця, який мав на нозі апарат Ілізарова. "Йому були потрібні труси, що можна одягти не через ноги. Сусідка купила звичайні труси в магазині. Я сама якось липучки ті наліпила. Зрозуміла, що це потреба — просто потреба. Я почала у секонді купляти постіль, підковдри, простині в гарному стані, потім їх прала, порола, прасувала і з них викроювала — ось так і почалося ", — розповідає Валентина Тулинцева.
Спершу жінка шукала зразки в інтернеті, а потім стала робити власні викрійки.
"Дивлюсь — одна ідея, друга, інша. Я зрозуміла, що треба викроїти застібки так, щоб вони їм не давили під час сну. Я перенесла боковий шов на 10 сантиметрів наперед і застібку зробила спереду".
Хлопці просять яскраві шорти
Замість білизни жінка вирішила шити шорти, в яких можна і по палаті ходити, й надвір. Тому робить їх довшими, ніж звичайні труси, а щоб розмір був більш-менш універсальним, на резинку ставить фіксатори. Комбінує тканини, додає кишені, які вирізає з чоловічих сорочок. Також перекроює звичайні футболки й штани, щоб було зручно одягати. Загалом зробила понад 2 тис. одиниць адаптивного одягу для поранених військових.
"Це небагато, бо якщо вони одноразові, де вони наберуться, де їх взяти стільки? Якщо на одязі немає крові, то, кажуть, що перуть. Я шию і однотонні, з чого є, але найчастіше хлопці просять яскраві шорти ", — мовить Валентина Тулинцева.
с Суспільне Львів/Христина Кахнич
Суспільне Львів/Христина Кахнич Суспільне Львів/Христина Кахнич
Валентина Тулинцева Суспільне Львів/Христина Кахнич
Швейна машинка Суспільне Львів/Христина Кахнич
Швейна Машинка Суспільне Львів/Христина Кахнич
Пенсія і собака
Спершу жінка за власні гроші купувала постіль і сорочки у секонд-хенді в останній день, щоб мати тканину. Волонтери надали їй ще одну швейну машинку та оверлокВид швейної машинки для обметуванняОбметування тканини – це . країв тканини. Жінка каже, що потреби в тканині наразі немає. Проте Валентина все одно дає частину своєї пенсії на купівлю липучок, резинок та ниток.
"Я не можу задонатити більше тисячі в місяць: у мене пенсія, я і собака. На тисячу багато не купиш. Тканину несуть місцеві. Я й не думала, що запаси тканини в людей безкінечні", — каже Валентина.
Жінка розповідає, що власник одного з місцевих секонд-хендів дозволяє їм брати речі безплатно в останній день. Вона бере, щоб перекроїти на адаптивний одяг хлопцям у лікарню. Інші жінки також долучаються: хтось відправляє одяг ремонтникам, а хтось надсилає фліски на фронт.
Бомбили із першого дня
У Сіверськодонецьку жінка працювала керівницею відділу по автоматизації в проєктному інституті: робили проєкти великих заводів виробництва метанолів, ацетиленів, аміаку. Валентина Тулинцева розповідає, що її житло у Сіверськодонецьку війська РФ зруйнували у перші дні повномасштабного вторгнення.
"У місті залишила дві квартири — їх розбомбили відразу. 2 березня ми з Нікою (собакою — ред.) були в одній з квартир. Влучили: відразу скла нема, вікна, будинок почав наповнюватися газом — і ми повискакували, бо газ пішов. Газову трубу перебили, воду перебили. Де інша квартира, теж перебили. Я ще хотіла піти подивитися, а наші хлопці стояли не пускали і кажуть: нічого вам там дивитися" , — мовить жінка.
За її словами, вона з сусідами ще шість тижнів ховалася у підвалі школи під час ударів.
"З першого дня нас бомбили. Спочатку аеропорт, потім почали будинки просто знищувати. 42 дні я ще не їхала, сподівалася, що все закінчиться, як у 2014 році, коли ми два місяці пробули під окупацією, а потім нас звільнили. Коли я побачила, що міста майже нема, нема інфраструктури, немає ні магазинів, ні лікарень, ні аптек — все розбомблено, жити нема де. Навіть бомбосховище, де ми сиділи в школі, навіть у школу попали. Ми просто всі втікали", — згадує жінка.
Адаптивна білизна Фото надала Валентина Тулинцева
Адаптивна білизна Фото надала Валентина Тулинцева
Евакуація
Переселенка з Сіверськодонецька розповідає, що з Лозової до Львова вони прибули евакуаційний потягом, типу електрички з дерев'яними сидіннями, бо інших не вистачало.
"Собака в мене під ногами, тому що місця собаці не було, та й взагалі люди стояли отак — висіли один над одним. Їхали 19 годин до Львова. Собака в мене молодець, витримала дорогу без туалету. Не знаю, звідки у неї така терплячість, мабуть від страху і стресу. Ми всі були в стресі", — каже Валентина Тулинцева.
Жінка розповідає, що у день початку війни її сестра мала почати курс хіміотерапії, але не сталося, тому що лікарні поїхали. Лікування розпочала вже у Дрогобичі на Львівщині, де зараз вони живуть.
Нікуди не брали з собакою
Сестра Валентини живе в гуртожитку педуніверситету, де поселили вимушених переселенців з інших регіонів країни. А сама Валентина — в іншому студентському гуртожитку. Жінка каже, що це єдине місце, де її прийняли з собакою.
"Мене зовсім нікуди не брали з собакою. Якщо закриють цей прихисток — не знаю, куди я поїду, де я буду жити. Хоч собака в мене не маленька, але нічого в гуртожитку не зіпсувала… але ж собака" , — мовить Валентина Тулинцева.
Жінка каже, що мріяла про дружелюбну собаку й саме серед собачників знайшла багато людей, з якими подружилася.
"Це неймовірно. Кажуть, ще ніхто не знайшов стільки друзів, а я кажу, що це собака мені їх знайшла. Сім років тому її принесли таку маленьку — зараз вона без мене нікуди. Не уявляю, як можна її лишити" , — каже переселенка.
67-річна Валентина Тулинцева крім пошиття адаптивного одягу, знаходить час плести маскувальні сітки й проводить майстеркласи з бісероплетіння в гуртожитку.
