За інформацією: Суспільне Львів.
На початку повномасштабного вторгнення Микола Веприк родом з Івано-Франківської області мобілізувався у перший прикордонний загін Донецької області. Після влучання "Іскандера" у травні цього року захисник втратив ногу та пальці на руці. Зараз прикордонник відновлюється на Львівщині та чекає на протезування.
Микола Веприк розповів Суспільному, що двічі отримував поранення. Обидва випадки трапились на Харківщині. Перший стався у 2024 році.
"По нас прилетіли КАБи. Особисто від мене впали десь за 50 м. Ну і там хлопці були поранені, були трьохсоті. Це один випадок. Тоді в мене було поранення голови. А основне поранення, тобто те, що в мене немає пальців і ноги, сталося в 2025 році, теж на Харківщині. Ну цей раз уже не від КАБів, а "Іскандера". Коли автомат вибуховою хвилею, це 12 м від мене, вирвало, то вирвало мені разом з автоматом і пальці. А на ногу впала плита, я так думаю, що важила вона від 500 до 1000 кг. Прямо впала на ногу", — розповідає військовослужбовець.
Микола Веприк. Фото з особистого архіву Миколи Веприка
Першу допомогу прикордоннику надала Ольга Цюпа — лікарка зі Львівщини, яка тоді була у відрядженні на Харківщині і працювала у стабілізаційному пункті.
"Ми були на виїзді, ми відразу повернулися на стабілізаційний пункт і привезли Миколу. Микола мав дуже важкі поранення, мав численні переломи нижньої кінцівки і не можна було врятувати ногу. Звісно, що ногу ампутували, також він втратив другі, треті, четверті фаланги пальців верхньої кінцівки", — говорить Ольга Цюпа.
Микола Веприк переніс 24 операції — і на нозі, і на руці. Найдовша тривала 10 годин.
"У мене в нозі багато є металоконструкцій і цих хірургічних вінтів титанових. Багато є. І до цих пір їх ще не дістали, тому що кістка до цих пір ще не зрослась, наскільки був сильний удар", — ділиться чоловік.
Микола Веприк. Суспільне Львів/Ольга Дейнека
Зараз прикордонник проходить реабілітацію на Львівщині і чекає на протезування. Надалі він планує влаштуватися у таксі чи у сервіс з доставки.
"Мені пощастило багато раз. По-перше, що в мене дружина, яку я дуже люблю, чесно сказати, розуміє мене більше, чим якась би цивільна жінка, тому що вона теж військова, служить шість років. Вона трішки легше до цього поставилася, бо вже теж багато що бачила. Плюс їздити я можу, а я це дуже просто люблю. І це теж якась моя розрада в психологічному стані. От давали мені хлопці тут поїздити на машинах на автоматі, мені зразу легко. Мені не треба психолога, дайте мені поїздити. Я дуже щасливий, що все в мене виходить. І надалі буде виходити, я ще молодий, амбіційний", — говорить він.
Микола додає, що його найбільша мрія — це щоб усі військовослужбовці і військовослужбовиці нарешті повернулися додому та змогли набутися зі своїми рідними.
