За інформацією: Суспільне Львів.
У 18 років Павло Кириченко поїхав на Майдан, не питаючи дозволу ні в кого. В листі, який залишив для мами, написав, що він прагне змін та їде захищати маму й сестру. У 21 рік юнак уклав контракт з 24 окремою механізованою бригадою та поїхав у Луганську область. У 26 років чоловік мобілізувався до 80 окремої десантно-штурмової бригади. Коли Павлові було 27 років — його серце зупинилося під час лікування у шпиталі.
Про це мама військовослужбовця 80 окремої десантно-штурмової бригади Ірина Кириченко розповіла Суспільному.
Мам, все добре
Ірина згадує, що з самого малечку Павло був активним, енергійним та впертим.
«Ходити він почав пізно, але дуже активно повзав. Навіть на вулиці, по тій пилюці. Був впертим. Я хотіла його підняти на бордюр, а він хотів сам перелізти, ставав рачки і задом ліз», — згадує мама.
Натомість рано почав говорити.
«Говорив дуже смішно, переставляв склади в словах. Казав не “мотоцикл”, а “моцотикл”, не “табуретка”, а “батуретка”», — говорить вона.
У шкільному віці захопився футболом і поступив вчитися до спеціалізованого футбольного класу дитячої юнацької спортивної школи «Карпати», які є у середній загальноосвітній школі №73 у Львові.
«Він так хотів там вчитися, хвилювався дуже. Треба було скласти фізичні тести. Він склав і дуже тішився, що його взяли. Згодом на всі змагання з Павликом їздив його тато. А я тільки форму прала та на батьківські збори ходила», — розповідає Ірина.
Проте своє майбутнє юнак не пов’язав зі спортом, а вивчився на автослюсаря.
«Його тато домовився, щоби Павлик вчився в іншому навчальному закладі. Але Павлик відповів: я не хочу, щоби за мене хтось домовлявся. І сам собі обрав професію», — каже мама воїна.
Ірина із сином Павлом. З архіву Ірини Кириченко
Павло вже був на останньому курсі, коли розпочався Майдан. Одного дня жінка повернулася з роботи додому й знайшла причеплений до холодильника лист, в якому син повідомляв її, що поїхав до Києва.
«Я прийшла додому з нічної зміни. Навіть не відразу помітила той лист. Написав, що він їде на Майдан, бо так треба, бо він не хоче так жити, що він хоче зміни в країні та що він буде захищати нас з сестрою», — розповідає Ірина.
Щоправда, в Києві юнак пробув не довго. А коли повернувся, то показав камінчик з пам’ятника Леніну. Так мама дізналася, що її син брав активну участь у поваленні пам’ятника радянському ідолові.
«Коли був розстріл Майдану, він був у Львові, бо закінчував навчання. Але я не знаю як він опинився в Одесі 1 та 2 травня 2014 року. Він мені подзвонив: я в Одесі. Я дуже за нього хвилювалася. Та коли я йому дзвонила, то чула тільки: “Мам, не хвилюйтеся, все добре”. Більше він мені нічого не розказував», — говорить жінка.
У 2016 році Павло ухвалив рішення та уклав контракт з 24 окремою механізованою бригадою й відразу поїхав в Золоте на Луганщину. Згодом його перебазували у Новгородське (нині – Нью-Йорк, неподалік Бахмуту).
Павло Кириченко із сестрою Настею. З архіву Ірини Кириченко
Віщий сон
Повномасштабне вторгнення застало Ірину на роботі. Жінка працює в інформаційному центрі залізниці. Тієї ночі вона була на зміні.
«Павлик тоді вже жив окремо. Він завжди говорив, що ще буде війна з Росією. Я не вірила. Ти не хочеш вірити в це. А він думав, що ми не серйозно ставимося до його попереджень. Згодом, він мені це згадував: “Я вам казав, що буде війна, а ви мені не вірили”. Та хто ж хоче в таке вірити?», — розповідає жінка.
Опів на шосту ранку вона побачила в новинах, що російські війська йдуть на Київ. Дочекалася сьомої, розбудила доньку. А сину зателефонувала ближче до обіду.
«Я йшла додому, сирени гули, весь Львів у тривозі, люди вишиковувалися в черги за продуктами. Страшнувато було. Я зателефонувала Павлику, кажу: “Війна”. А він каже: “Я знаю”», — згадує Ірина.
Син прийшов додому ввечері та повідомив, що увесь день простояв в чергах до ТЦК, але не потрапив.
«Я просила його не йти. А він сказав: “Всі мої побратими вже пішли”. 26 лютого, зранку, ми з ним вийшли разом. Як зараз пам’ятаю, була тривога. Я йшла на роботу, а він йшов у військкомат. Це була сьома ранку. Сказав: “Я вам потім задзвоню”», — говорить вона.
Коли Павло зателефонував, то повідомив, що вже мобілізувався до 80 окремої десантно-штурмової бригади та чекає на виїзд в зону бойових дій.
«Для мене війна триває з 2014 року. Я войовничо налаштована мама. Я з тих, хто буде патрони подавати. Я знала, якщо моя дитина там, то я маю підтримувати його всіляко. Але тоді я думала, що він ще прийде та візьме речі, які підготував собі. А він не прийшов. Прислав мені відео з їхнього шикування. Там їх було дуже багато. Я й не знаю чи з тих хлопців сьогодні живий», — каже Ірина.
Павло Кириченко. З архіву Ірини Кириченко
Відтоді мама з сином переписувалися в месенджері.
«Подзвонив він наприкінці травня. Я поїхала в село обробляти город. Павло мене попередив, що йде на позиції й не буде зв’язку. Його дуже довго не було в мережі. Я була дуже напруженою. Тато потрапив до лікарні з інфарктом. Я так чекала того дзвінка і він подзвонив. Сказав, що росіяни лізуть та лізуть, у них і танки, і все, а у них тільки стрілецька зброя. Оце єдине, що він зі мною довго говорив», — згадує мама десантника.
А в червні, коли син знову тривалий час не виходив на зв’язок, їй наснився сон.
«Ніби він сидів та тримався за голову руками. Я тоді дуже напруженою була. І тут він подзвонив: “Мамо, все добре”. А я кажу: “Павлику, мені наснився поганий сон”. Тоді він зізнався, що має контузію та його везуть у шпиталь. Був дуже важкий бій, у них все згоріло: і однострій, і тепловізор, на який ми йому зібрали кошти. Подивувалася, як він сам там вижив», — розповідає жінка.
22 червня 2022 року Павлові виповнилося 27 років. Вітання приймав, перебуваючи у шпиталі. А за кілька днів Павло знову повернувся у підрозділ. Знову були бої та знову – важка контузія. Цього разу його госпіталізували спочатку до Полтави, а потім – на Львівщину.
Павло Кириченко. З архіву Ірини Кириченко
Серце не витримало
22 липня Ірина відповіла на дзвінок, тоді їй повідомили, що серце сина зупинилося.
«Я після нічної зміни їхала до тата. Мені зателефонував сусід й сказав, що мене розшукує поліція. Вони приїхали повідомити, що Павлик помер у шпиталі», — каже вона.
З сином розмовляла напередодні ввечері. Він пообіцяв, що наступного дня знову подзвонить.
«Я зранку йому написала. Відповіді не було. Аж в дорозі оцей дзвінок. Я повернулася додому. Ніби все було добре, він приходив додому з лікарні, я з ним бачилася, обіймала. І тут таке. Я не могла в це повірити. Я вже потім аналізувала, мені були знаки, але я не пов’язувала це з Павлом. Снилася мені дівчина, я залізла в сонник, а там написано – це на смерть. Іншим разом наснилося, що розвертається земля», — говорить жінка.
Згодом лікарі сказали, що Павло мав вроджену ваду серця, яка протягом всього його життя ховалася.
Востаннє мама побачила сина вже в морзі.
«Я зранку поїхала сама в морг. Коли його одягнули, мені дали можливість посидіти коло нього. Він лежав такий гарний, тільки те, що не усміхнений. Він був завжди усміхненим. Я не знаю як він воював… Я не плакала, була як загальмована. На похороні було багато людей. Це дуже болючі спогади», — втирає сльози Ірина.
Проживання болю
Перший місяць мама воїна ходила на могилу сина кожного дня. Знайомилася з іншими родинами, спілкувалася, обіймала мамів та дружин. І кожного тижня – до Гарнізонного храму.
«Там його фотографія. І фотографії інших хлопців», — каже вона.
Ірина Кириченко із фотографією сина Павла. З архіву Ірини Кириченко
А також відгукувалася на всі проєкти, куди кликали родичів загиблих військовослужбовців.
«Паломництво мене дуже рятувало. У листопаді 2022 поїхала в Меджугор’є. Там мені вперше Павлик наснився. Він був таким малим, років 5-6, він зосереджено йшов по сходах», — згадує Ірина.
Взяла участь у фотосесії для дружин та мам Героїв. Фотографії потім виставили у палаці мистецтв.
«Я зверталася до психологині. Це вже був лютий 2023 року. Я плакала, а вона мене слухала. Але я вважала, що я сильна, я все витримаю, я знаю, що треба робити. Я вірила в нашу перемогу і старалася долучитися всім, чим могла. А, виявляється, навіть метал гнеться», — каже Ірина.
Жінка розповідає, що відновитися їй допомогли реколекціїРеколекції — кількаденний час духовного відновлення та молитовного зосередження. з сестрами-редемптористкамиСестри-редемптористки — жіноче чернече згромадження в Український греко-католицькій церкві.. І додає, що продовжує донатити, закликає всіх долучатися до волонтерства та підтримувати пам’ять військовослужбовців, які загинули в цій війні.
«Я навіть уявити собі не можу, що ця війна не завершиться нашою перемогою», — резюмує Ірина.
