За інформацією: Суспільне Львів.
У лютому 2022 року, коли у Львові лунали звуки сирени, сповіщаючи про повітряну тривогу, з багатоповерхівки виходили люди. Сусіди йшли у сховище, Сергій Гармаш з наплічником – у свій підрозділ.
Про це режисер-аніматор, ілюстратор та ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Сергій Гармаш розповів в інтерв’ю Суспільному.
Йду в армію
24 лютого 2022 року Сергій планував продовжити роботу над дитячим мультиплікаційним серіалом "Woof and Joy". Але зранку у новинах побачив, що розпочалася велика війна.
"До роботи я так і не взявся. Почав залагоджувати деякі питання. Зателефонував сусід і спитав: "Ти йдеш?". Кажу: "Йду". "Добре, тоді зустрінемося там", — відповів. Там – це в ТЦК", — розповідає ветеран.
Але того дня до ТЦК їм не вдалося пробитися через велику кількість охочих мобілізуватися. Прийшли наступного дня.
"І 25 лютого теж були велетенські черги. Ми прийшли вже десь пів на восьму. Нас тримали-тримали. Десь близько пів на дев’яту нам почали казати, що треба зробити ксерокопії документів. Ми обурилися, чому не сказали раніше, ми би з тим вже б прийшли. Почали шукати, де зробити фотографії, де зробити ксерокопії. Знайшли якийсь квітковий кіоск поруч. Там продавчині поробили нам безкоштовно ксерокопії, хоча ми могли заплатити за це", — згадує він.
З документами йому вдалося прорватися на подвір’я ТЦК. А там – знову черги.
"Ми вже жартували, що може нам якийсь хабар дати, щоби нас впустили. Всередині побачив іншу чергу. Спитав: "У армію?". Кажуть: "У армію". Я став. Ніхто нічого не знав. Ми довго простояли. Вийшов військовий, склав список, створили групу. І вечері отримав повідомлення, що на шосту ранку маю бути в певному місці", — говорить Сергій.
Наплічник був складений, то ж чоловік провів ніч з родиною, а на ранок — вирушив на місце дислокації свого підрозділу. До речі, у наплічнику не знайшлося місця для олівців та альбому для малювання. Художник не думав, що малюватиме на війні.
"Ще пам’ятаю як зранку 26 лютого ми з колегою з наплічниками виходили в будинку. А люди якраз вибігали, бо була тривога. Спитали мене: "Куди ви, пане Сергію?". Кажу: "В армію". І ми пішли", — каже ветеран.
Спостерігаючи за чергами у ТЦК в перші дні повномасштабної війни, чоловік не знав як довго йому доведеться воювати. Вже під час служби сподівався, що ті, хто залишився вдома, навчаться і згодом його замінять.
"Я думав, що я йду перший. Інші навчаться і нас замінять. Розраховував на те, що буде як в АТО: на рік, потім заміна, потім ми відпочинемо і прийдемо знов. Я не знав чи я доживу до цього часу. Але така думка була. Бо я бачив скільки було в перший день. Там тисячі стояли і хотіли піти. Люди хотіли захищати свій дім, рідних, бізнес. Це були інтелігентні, успішні люди", — зазначає він.
Сергій Гармаш під час служби у ЗСУ. З архіву Сергія Гармаша
Малювання на війні
За словами мультиплікатора, до повномасштабного вторгнення він малював дуже багато. А ось за чотири роки війни, якщо порахувати час, який він провів з папером та олівцями у руках, то це складе трохи більше одного робочого дня.
"На початку малював маркером на папері карикатури на хлопців, коли був настрій. Згодом, коли мав планшет, зробив декілька шаржових ілюстрацій як українські тварини борються з руснею", — говорить митець.
Каже, що шаржі на побратимів робив з натури: боєць сідав коло нього та позував.
"Це не було так, щоби я десь збоку намалював, а потім показував, що я на тебе зробив карикатуру. Потім я віддавав їх хлопцям", — каже він.
Малюнок Сергія Гармаша. Надав Сергій Гармаш
Ви продалися за два кг цукру?
26 квітня 2022 року підрозділ виїхав у зону бойових дій.
"Коли ми під’їхали ближче, почули звуки обстрілів. Це для нас було зовсім новим. Ніхто з нас ніколи до того не був у зоні бойових дій", — згадує ветеран.
Місцеві села були у жахливому запущеному стані.
"Я пізніше порівнював з селами на Сумщині. На Сумщині люди працьовиті як бджілки. Городи у них – під лінієчку. Можна любуватися їхньою роботою. А там – ненза і розпач. Отакі ждуни, яким всі винні. Кажуть мені: "Вибрали вора" у свою сільську раду. Я їм кажу: "Так ви ж його вибрали". А вони: "Так он давал два кіло сахара за голос". Я кажу: "То ви продалися за два кіло цукру?", — переказує свою розмову з деякими місцевими мешканцями Сергій.
Водночас, за його словами, там жили і працьовиті українці. Вони абсолютно відрізнялися від "ждунів".
"В українців акуратне подвір’я, акуратний город. Їх одразу відрізняєш", — каже він.
Бій тривалістю 11 годин
На війні режисер-аніматор здобув нову спеціальність – артилериста. Каже, що від своєї роботи відчував задоволення. Взимку 2024 підрозділ брав участь в зупинці великого наступу російських військ під Куп’янськом.
"Ми відбили наступ. Бій тривав 11 годин. Мій міномет дуже добре відпрацював. Потовкли, за інформацією командира, 24 ворожих бійці. Потім мені сказали, що їх 25, одного бачили, що він дійшов", — каже ветеран.
Згадує, що той бій тривав одинадцять годин.
"Було три підвози БК. Фізично було дуже важко. Ми всі були мокрі від поту, попри те, що було мінус 15. Наш заряджаючий, мега сильний дядько, на свої руки прийняв десь дві тонни, не менше. Працювали всі, завантажували, розвантажували. Але він працював надпотужно. Якщо говорити про фізично, то було важко. Якщо про психологічно, то було відчуття добре зробленої роботи. Хоча емоції і негативні, і позитивні зашкалювали", — згадує Сергій.
Сергій Гармаш під час служби у ЗСУ. З архіву Сергія Гармаша
Щодо негативного, то, за його словами, п’ять разів протягом цього бою снаряд застрягав у стволі. Але було 74 вдалих вистрілів.
"У нас під час бою було 5 "абортів". Це 16 кг застрягає у стволі. Треба у мороз висмикнути ствол, поставити його так, щоби хтось піймав міну й забрав, щоби вона не розірвалася. Це є ризик. Ми всі стоїмо поруч. Якщо щось піде не так, то ми всі можемо загинути", — говорить мінометник.
Жарти на війні
Попри важкі умови, чоловік каже, що було там і весело.
"Це було на початках. Десь 12-13 травня. Доти ми спали одягнуті. І тут нам дозволили на ніч роздягнутися. Сказали, що можна взяти взуття. Спали ми на підлозі. Я зняв берци. Не хочу спати в одязі. Але холод ще собачий. Думаю: білизна тепла, залізу в спальник. Я тільки заліз і по рації: ракета! А ми спали в закинутому будинку на третьому поверсі. Темрява повна. Я застрибую у чиїсь тапки 44 розміру (у мене 41), хапаю шолом та автомат. Як на лижах з’їжджаю у тих тапках по сходах вниз. Дивлюся: якісь двоє лежать. Я через них перескакую і завалююся в підвал. Після відбою виходжу з підвалу. Встає старшина, обтріпується. То я через нього перестрибнув. А я в шоломі, в білизні та з автоматом. Старшина до мене: "І в кого ти збирався стріляти?", — згадує Сергій.
За його словами, на війні бійці дуже багато жартували. Інколи навіть в критичних моментах. І це почуття гумору їх тримало.
"Так, під час пострілу один з побратимів притримував гілляку, щоб міномет міг чітко стріляти. Плита посунулася і його нога потрапила під плиту. Плита важить 90 кілограмів. Він не кричить, немає хмари матів. Він каже: "Ай". Знімає берці і спокійно каже: "Я ногу зламав", — говорить ветеран.
Іншим разом приводом для жартів став побратим.
"Було таке, що нас накривав танчик. Все навколо гудить, посадка зноситься. А побратим спокійно собі борщ готує. Потім треба виїжджати з позиції. Ми всі бігаємо, складаємося. І він біжить з баняком. Ми йому: "Та вилий його!". А він: "Не можу, там пішло дві скляні банки тушонки, як таку смакоту виливати? Не залишу". Ти думаєш, щоби не впасти, бо ожеледиця, що може в будь-який момент щось прилетіти. А він складає БК й думає про те, щоби смачний борщ не пропав", — каже митець.
Повернення додому
Звільнившись з війська Сергій вбрав цивільний костюм. Але каже, що ще досі не повернувся з війни.
"Піти у військо мені було дуже легко. Ти розумів, що робиш і яка зона твоєї відповідальності. Вдома дружина й доньки мене підтримали. Потрапив до підрозділу з мега чудовими людьми. Це одні з найдостойніших людей, яких я знаю. Без прикрас можу сказати, що це стрижень нації. Я радий, що я з ними познайомився. Напевно, у цивільному житті ми з більшістю з них ніколи б не перетнулися. Але я не думав, що мені так важко буде повернутися. Повернення важке", — зізнається ветеран.
За його словами, життя у Львові таке, де майже не відчувається війна.
"Я бачив цілий ще Бахмут та Солідар, дивився на кілометри зруйнованих будинків на Харківщині, бачив зруйновані села на Сумщині. І думаєш: чому ви не готуєтеся? Немає ніде заявлено, що росіяни відмовляться нас вбивати. Вони для цього прийшли, вони від цього отримують задоволення. У них іншого світогляду немає", — каже чоловік.
Попри те, що він вже цивільна людина, але відчуття такого нема.
"Я все ще не цивільний. В думах я приїхав у відрядження додому, як у відпустку. Я ще не асоціюю з цивільними. Завжди носив костюми, піджаки. А після повернення більше часу ходив у зручному зеленому пуховику й берцах. Так, я ношу костюм з минулого життя. Але, наразі, це — камуфляж", — говорить він.
А також режисер-аніматор хоче відновити свої проєкти для дітей, які призупинив 24 лютого 2022 року.
"Не хочу робити мультфільми про війну. Мультфільм – це завжди казка. Мультфільм дає велетенський спектр розвитку фантазій; можливість показати світи, які ми не маємо. Може показати внутрішній світ. Якщо будуть кошти на анімацію і я розвину студію, хотів також зробити жартівливі речі про побратимів. Показати які вони сильні, сміливі та веселі. От як мультик про козаків", — говорить режисер-аніматор, ілюстратор та ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Сергій Гармаш.
