За інформацією: Суспільне Львів.
Львів’янин Роман Левко провів у російському полоні 22 місяці. У травні 2025 року чоловік повернувся додому у межах обміну "1000 на 1000". Роман каже, доки він був у полоні, його дружина купувала йому подарунки на усі свята і він їх розпаковував після повернення додому.
Про це Суспільному розповів військовослужбовець 81 окремої аеромобільної бригади Роман Левко.
Кілька днів на збори
24 лютого 2022 року Роман зранку збирався на роботу. Він тоді працював торговим представником однієї з компаній, де й досі для нього зберігається робоче місце. Перед роботою, як завжди, мав завести до школи доньку та у садочок сина.
"Я навіть новин тоді не читав. Раптом в чаті написали, що садочок не працюватиме, бо розпочалося вторгнення. Я здивувався, але подумав, що швидше завезу доньку до школи. Тут зі школи написали, що уроків не буде. Я думаю: ще ліпше, нарешті встигну на роботу вчасно. Вже під’їжджав до роботи, директор телефонує, каже: "Не треба їхати, бо роботи не буде", — згадує десантник.
То ж дня чоловік пішов до військкомату. Ходив два дні, вистоював черги та отримував відмови.
"Там черги були – дай дорогу. Я строкову не служив, тому мене не брали. Навіть всередину не пустили", — каже він.
До війська Роман потрапив уже у 2023 році. Йшов на роботу, його зупинили працівники ТЦК та виписали повістку.
"Черг уже не було. В ТЦК можна було обирати, куди йти. На мене подивилися: здоровий хлоп, у ДШВ підеш? Звісно, що піду. Того дня відпустили додому й дали пару днів на збори. І ще через кілька днів поїхав у навчальний центр", — говорить військовослужбовець.
Вчитися військової справи чоловік поїхав у Британію.
"Вчили поводження зі зброєю, ходити двіками-трійками, копати окопи, якісь стратегії. Я хотів навчитися, слухав інструкторів. Вчилися штурмувати, захищати. Вночі нас підіймали. Ми рили, заривалися. Там майже цілодобово відбувалися тренування. Нормально нас там поганяли. Була навіть смуга перешкод. Я її нормально пройшов — всі пройшли, але хто з яким часом", — розповідає він.
Та додає, що саме на тих навчаннях вперше до рук взяв зброю.
"Багато медицини навчали. Але в умовах нашої війни ти того всього робити не будеш. Вони навчали так, що з тебе мало чи не хірург вийде. А у нас: живий, турнікет наклав і – на евакуацію", — каже десантник.
Роман Левко під час служби у ЗСУ. З архіву Романа Левка
Про полон навіть не думав
У двадцятих числах липня 2023 року підрозділ виїхав в зону бойових дій в Луганську область.
"У нас щодня були перестрілки. Ми були близько до ворогів. Ми реально одні одних бачили. Сильний бій був тоді, коли мене в полон взяли", — розповідає Роман.
Згадує, що тоді українські бійці потрапили в оточення і російські військовослужбовці зайшли зі спини.
"Зараз, кажуть, навчають як треба поводитися в полоні. Коли я мобілізувався, то такого не було. Та я й не думав, що можу потрапити у полон. Розумів, що загину або матиму поранення, але не дуже травматичне, щоби потім жінці на шиї не сидіти. За ото найбільше хвилювався. Як ми були на позиціях, кожного дня у нас були поранені. Навіть останній день поруч зі мною сидів боєць. Прилетіло, він важкопоранений, а мене не зачепило. Щастило мені", — вважає чоловік.
Відео з полону
Тим часом Романа вдома чекала родина.
"Я сказав, що йду на вісім днів, а був там 13. Мене не мали ким замінити", — каже він.
Оскільки Роман довго не виходив на зв'язок, то його дружина почала телефонувати друзям, які воювали. Їм вдалося вийти на командування 81 бригади, де повідомили, що позиція впала, а бійця визнали безвісти зниклим. А ще за кілька днів у російських телеграм-каналах з’явилося відео допиту чоловіка, який перебував у полоні, і рідні його впізнали.
"Вони написали сценарій, за яким я мав розказувати, що за нас воює НАТО. Я відмовлявся це казати, бо це неправда. Але потім я мусив сказати про чорношкірого снайпера. Бо мусив. У них є методи переконання", — каже Роман.
Представник частини відразу вийшов на зв'язок з дружиною, допоміг оформити всі документи. І увесь час, поки боєць перебував у полоні, його родина отримувала всі необхідні виплати.
Життя в бараці
Спочатку його утримували в підвалах окупованого вже Лисичанська. Потім ще місяць – в СІЗО Луганська. Увесь час чоловіка допитували. Після цього відвезли у виправну колонію в Суходільськ Луганської області, де утримували аж до звільнення. Жив у величезному бараці на сто людей.
"Там нари, нари, нари. Умивальник, де один-два краники працюють. На обід нас у їдальню водили. Ну як водили… Ми або бігли, або гусячком напівсидячи йшли. О шостій ранку підйом, навіть за десять шоста. Заходив перевіряючий та й дивився чи всі встали. О шостій п'ятнадцять – зарядка. Дощ чи не дощ, сніг не сніг, а зарядку мусиш робити. Спортом займатися заборонено, а зарядку вимагали робили. Виганяли на двір. Ми ще були погано вдіті, у футболках, хтось у тапочках. Ще й дивилися, чи ти добре її робиш", — розповідає Роман.
О сьомій ранку давали на сніданок перлову кашу на воді та шматочок хліба. З восьмої тридцять до дев’ятої – перекличка. Далі ув’язнених використовували на важких фізичних роботах, за які не платили.
"На обід давали якусь воду з капустою та картоплю чи макарони. Якщо крихітний шматочок м’яса потрапляв, то вже так наївся. Їжа була, з голоду не вмреш. Але голод увесь час відчувався. Всі сильно худли", — каже чоловік.
Згадує, що на початках їм навіть давали читати книжки. Щоправда, всі російською мовою.
"Там була бібліотека. Але потім хтось з наглядачів побачив якісь записи у книгах. Сказали, що ми намалювали план втечі. Книжки забрали, нам всім дали тягла. А то навіть не ми малювали", — говорить він.
Звістка з дому
За ці 22 місяці Роман отримав два листи з дому. Хоча родина надсилала більше.
Одного дня у виправну колонію приїхали високопосадовці з телебаченням й керівництво вирішило показати, як полоненим роздають посилки. Це було у лютому 2024 року.
"З 650 чоловіків вибрали 20 і я був серед них. Мене викликали. Я зрадів, що піду на обмін. Але дали посилку. В ній була кава, чай, одяг. Черевики та куртку відразу забрали. Лишили труси та шкарпетки. Але то було дуже добре. Я мав тільки одні труси й в них ходив. І одну пару шкарпеток, в яких приїхав. Я їх дуже беріг. А багато хто не мав і того. Там ще був лист від дружини. Мені його дали прочитати й теж забрали", — згадує десантник.
Лист жінка писала ще у грудні 2023 року, й у листі була звістка від донечки.
"Отримати листа була велика радість. Жінка писала, що друзі їй допомагають. Лист був російською. Навіть коли донька писала, то так смішно було, бо написала українською, перекреслила та переправила на російську", — сміється чоловік.
Ще один лист з дому йому дали прочитати перед самим звільненням. Дружина писала про те як готуються до школи та чекають його додому. Датований він був серпнем 2023 року. Його теж забрали й не повернули.
Дні народження
Два дні народження чоловік зустрів в ув’язненні. Каже, що пам’ятав, який це день. І навіть отримав подарунка від побратимів.
"Між собою ми віталися. Було таке, що один товариш подарував іншому на день народження рулон туалетного паперу. Тамтой аж розплакався, каже: то цілий рулон мені? Нам видавали папір, але рідко", — розповідає він.
Йому ж на день народження побратими влаштували чаювання та подарували цигарку.
"Я мав з посилки сигарети. Недовго, правда, мав. Дуже скоро розійшлися. Дарував їх. Людина так дякувала. Так само шкарпетки роздарував. В посилці було пар з десять. Я собі дві залишив, а все решта – подарував. Бо реально ніхто не мав. Я деякий час був як король, бо отримав посилку. А дві пари шкарпеток – то вдвічі більше, ніж нічого. Й труси та футболки пороздавав", — каже Роман.
А тим часом вдома на нього очікувала родина та друзі. На один з днів народження купили в подарунок телевізор. Так він й стояв запакований у коробці та чекав, коли Роман повернеться.
"Я кажу: майже рік чекали, поки я приїду й розпакую? Ви не могли розпакувати раніше? А вони: "Ні, бо то тобі подарунок, ти повинен розпакувати", — говорить боєць.
Понад те, вдома на нього очікували подарунки, які дружина купувала для нього на Миколая, день народження та інші свята. Родина й друзі вірили, що одного дня Роман повернеться й розпакує їх.
Дорога додому
25 травня 2025 року десантник повернувся додому.
"Нам не говорять, що ти йдеш на обмін. Того разу нас готували на етап на Росію. Ми думали, що їдемо туди. Прийшов їхній старший, зачитав список. З 135 людей відібрали 95. І кажуть – на обмін. Ми втішилися. Нас всіх зібрали, пошикували. Ми чекаємо: нарешті ми йдемо на обмін. Ага, дідька! Всі йдуть травичку щипати", — згадує військовослужбовець.
Але наступного дня їх перевезли в інший виправний заклад. Потім – ще в один. Три дні військовополонених возили в різні місця. Аж поки завезли в Білорусь.
"В середу зачитали списки, в четвер поїхав, до неділі приїхав. Спочатку везли автозаками. Я не бачив, де везли. Тебе так замотали, що очі боліли. Руки так стяжками стягнули, що аж понабрякали. Підвезли нас до трапу. Я чую, що літак гуде. Ми йшли один за одним. Розмовляти не можна було між собою. І навіть голови не можна було підняти. Я двічі підняв, то двічі був битий. Хотів води попросити пити. Тоді дуже спекотно було. За цілу добу тільки один раз дали склянку води", — розповідає Роман.
Аж в Білорусі військовополоненим розв’язали очі.
Вже вдома
Вдома дружина Романа спакувала наплічник з цивільними речами для чоловіка, мобільний телефон, який купила для нього ще у 2023 році, та речі особистого вжитку. Ще не знала про обмін, але чекала й знала, що це все йому знадобиться.
Про те, що чоловік повертається додому, їй повідомили з координаційного штабу буквально за кілька годин до того, як він зателефонував.
"Нас зустріли, роздали всім прапори, телефони. Я викинув у смітник ту куртку, в якій був у полоні. Й подзвонив додому. Дружина відразу мене впізнала. Каже: "То ти?". Я пам’ятав її номер телефону. Увесь час в полоні я повторював її номер телефону, щоб не забути. Я багато що забув. Потім згадав, звісно. Але тоді пам'ять провалами йшла. Я подзвонив і не знав що сказати — розплакався", — каже десантник.
Визволених з полону бійців відвезли в лікарню на первинний огляд. А тим часом дружина Романа, діти та друзі вже об’єдналися й їхали власними авто на Київ. Не могли чекати, поки дозволять побачитися. Хотілося якнайшвидше.
"Ми не знали, де будемо. В лікарні нам дали переодягнутися, наплічники, телефони. Ми там помилися, нас нагодували. Я знов подзвонив до дружини та сказав, куди нас далі везуть", — розповідає Роман.
На той момент родина й друзі вже доїжджали до Києва. Різко змінили маршрут й поїхали доганяти колону автобусів, в якій їхав Роман.
"То була остання зупинка перед санаторієм. Нас попередили, що до нас нікого не пускатимуть, бо ми будемо на карантині. Я вийшов на перекур та пішов у інший автобус до побратима, з яким перебував увесь час в полоні. Щось говоримо і чую, що мене кличуть. Підходжу: до мене відразу підбігають мої, обіймають. Я був єдиним з матьорих тіпів, який приїхав у санаторій вже у своєму одязі. Там були джинси, шорти, спортивний костюм", — жартує чоловік.
Також родина й друзі скупили чи не усі солодощі у найближчому супермаркеті, бо Роман попросив шоколадних цукерок та газованих напоїв.
"Я не ласунчик, але в ув’язненні так хотілося того всього", — зізнається десантник.
Звісно, всім солодким він відразу поділився з побратимами.
Зараз Роман проходить лікування та реабілітацію. А також багато часу проводить з родиною.
"Заводжу дітей до школи. Дружина каже, що їй вже зараз набагато легше, коли є я. Ходив на батьківські збори. Діти виросли, змінилися. Донька вже така доросла стала, модниця. Син любить подуріти зі мною. Дружина кричить, що ми вдвох хату перевертаємо. Наздоганяю те, що пропустив", — каже Роман.
І додає, що планує з часом піти на курси для ветеранів та відкрити свою справу.
"Мені допомагають з частини. Є офіцер, який нами займається. Всім, що треба, бригада допомагає, сприяє у лікуванні та у всьому іншому. В перший же день, коли ми повернулися, нам допомогли відновити всі документи, номери телефонів та інше", — запевняє десантник.
