За інформацією: Суспільне Львів.
Перебуваючи у мордовській в’язниці, морський піхотинець Іван Калініченко навчав побратимів англійської мови. Українські оборонці розмовляли між собою пошепки, щоби наглядачі не почули. Того ранку, коли двері камери відчинилися, щоби випустити Івана на обмін, вони вивчали нові слова. Одне з них — свобода.
Про це військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти, захисник Маріуполя Іван Калініченко розповів Суспільному.
Оборона Маріуполя
Іван з дитинства мріяв стати військовим, попри те, що мама — вчителька, а тато був водієм. Згадує, що в дитинстві грався у війну та бігав з пластиковим автоматом. А після 2014 року бажання захищати Батьківщину стало сильнішим.
«На Майдан я не їздив, мені було всього 13 років тоді», — говорить він.
Але після закінчення школи навчався у Національному університеті «Одеська морська академія». За словами офіцера, він спрогнозував початок повномасштабного вторгнення точно.
«Вони (Росія, — ред.) проводили навчання загальновійськові спільно з Білоруссю. Їх фініш якраз був чи 22 чи 23 лютого. Я робив висновки, що наступного дня може щось статися. Мої підрахунки справдилися», — каже Іван.
Саме вторгнення застало його у Маріуполі.
«Вже почалися стабільні обстріли. З 17 лютого почала їхня артилерія працювати; 24 — почали бити по житлових кварталах», — розповідає морпіх.
24 лютого 2022 року оборонець після дванадцятигодинного чергування ліг відпочивати о пів на другу ночі. Мріяв виспатися й не планував вставати з ліжка раніше восьмої ранку.
«О 4:10 мене розбудив мій боєць: “Іване Володимировичу, почалася війна, Волноваху прорвали”. А Волноваха була північніше від нас, з південного боку — море. Ми зрозуміли, що нас можуть замкнути. Наказу на передислокацію нам не давали аж до 28 лютого, коли ми перейшли на завод Ілліча», — згадує він.
У лютому 2022 році йому було всього 22 роки.
«Я не здивувався ні разу. Війна, так війна. Треба виконувати свої обов’язки», — каже Іван.
Зателефонував відразу братові, пояснив як треба поводитися під час повітряних тривог та обстрілів. І відтоді зв’язок з рідними був на рівні короткого повідомлення в месенджері раз на день.
«Не було часу спілкуватися. Як тільки звільнявся, то відразу йшов спати. Писав тільки : “Все ОК”. Вони мене розуміли й зайвих питань не було. Вільна хвилина знайшлася аж 1 квітня. Подзвонив мамі. Вона молодець, нічого мене не питала зайвого», — говорить юнак.
Під час оборони Маріуполя українські оборонці мали можливість спілкуватися з місцевими мешканцями.
«Ми тримали оборону в одному з житлових кварталів, а повз нас йшов чоловік з шістьма порожніми баклажками для води. Я дивуюся: нас мінометами криють, а він собі йде. Кажу: “Куди?”. А він: “Води набрати, бо нема що пити”. Обстріл тривав хвилин 20, він з нами в укритті полежав. А потім: “Ну все хлопці, вам удачі”. Й пішов в каньйон по воду», — згадує Іван.
Зрадник серед своїх
В полон морський піхотинець потрапив не за наказом вищого керівництва. Він був одним з небагатьох, кому вдалося вийти з Маріуполя під час прориву. І до Запоріжжя залишалося не так багато, коли їх оточили. Серед бійців, які виходили з окупованого Маріуполя, виявився зрадник.
«Ми пішли на прорив. Спочатку їхали на броньованому “Нісані”. Під час виходу нам пощастило, москалі спали. Вони виявили наше переміщення, коли ми були вже впритул. Вони навіть нас не наздоганяли. Далі спішилися й вирушили пішки у напрямку Запоріжжя», — розповідає він.
Військовослужбовець Іван Калініченко. З архіву Івана Калініченка
Група з шести військовослужбовців пройшла пішки 70 км й подолала більшу частину шляху до своїх. Йшли полями, перейшли три річки. Робили все, аби не привертати до себе уваги.
«В одному з населених пунктів один з нашої групи вийшов до патруля і здав нас. Ми не очікували, ми відпочивали якраз. Прийшов оцей наш так званий “побратимчик” і сказав: “Здавайтеся, вас оточили». Я оцінив ситуацію: навіть якби ми прийняли бій, у нас було мало шансів вийти. Нас оточили, у них було кілька кулеметних точок і на прикритті був АГСАГС — станковий автоматичний гранатомет.», — каже Іван.
І додає, що зрадник увесь час перебував з ними на заводі Ілліча, виходив на завдання та розділяв пайку їжі. Чому раптом вирішив зрадити, не розуміє.
«Рішення здатися в полон ухвалив мій старший керівник. Першими пішли здаватися солдати. А ми з керівником знищували наші планшети й телефони. Але зрадник все одно вказав, що ми — офіцери. В полон нас взяли мобілізовані мешканці Луганської області. Нас не били, тільки обшукали», — згадує морський піхотинець.
14 квітня 2022 року розпочався полон, який тривав чотири роки та два місяці.
Звістка додому
Військовополонених відвезли в Донецьк на гарнізонну гауптвахту. Перебування там юнак згадує як один з найжахливіших періодів свого полону.
«Там було повільне знущання. Ви зачинені в камері розміром три на п’ять метрів, в якій перебуває сорок людей. Якщо вам пощастить, то вас двічі на день пустять в туалет. Або ходити в пластикові пляшки, які ми самі ж мили. Це задуха й мізер їжі. Через той мізер їжі було найбільше сварок між своїми і це дуже пригнічувало. Я досі пам’ятаю 7, 8 та 9 серпня. Спека була така страшна, що люди в камерах втрачали свідомість», — розповідає юнак.
У камері в’язні спали на металевих нарах, які привезли з донецького моргу.
«Я на той момент від голоду почував себе так зле, що коли вставав, тримався за ті нари, щоби не втратити свідомість. Бо коли відчиняли двері, ми мусили вставати. Така вимога була», — говорить Іван.
Окрім голоду дуже дошкуляло те, що навіть помитися не було можливості.
«За все літо нас помили всього чотири рази. А мили таким чином: привозили технічну воду, набрану з шахт. Нас виганяли й поливали з пожежного шланга. Вода виходить під тиском, дуже сильно б’є по голові й по спині. Ми ще й ту воду пили. Води дуже бракувало. В оту сильну спеку — 7, 8 та 9 серпня, у нас взагалі не було води. І коли вже люди почали втрачати свідомість, то на третій день вночі нам привезли воду», — згадує військовослужбовець.
Через недотримання гігієни в’язнів загризали воші.
«Всі були ними обліплені цими вошами. За ці п’ять місяців, доки я там був, воші дошкуляли страшенно», — пригадує він.
У цій в’язниці Івана викликали на перші допити.
«Сказали заповнювати якусь анкету з дивними питаннями. Наприклад: “Які націоналістичні гасла ви знаєте”. Питаю: “Це що? “. Кажуть: “Слава Україні знаєш?”. Та звісно, що знаю — це ж вітання у нашому війську», — розповідає морпіх.
Під час допитів російські слідчі намагалися обвинуватити українських оборонців у вбивстві цивільних осіб у Маріуполі.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Людину катують, поки вона не візьме цю вину на себе. І я знаю не одну таку людину, яка сидить у російській в’язниці з реальним терміном лише за те, що на неї натягнули отаке вбивство. На мене теж хотіли повісити тіло. Прямо називали вулицю та ім’я людини, яка загинула. Але я витримав ці катування», — каже Іван.
За його словами, катування відбувалися за принципом зростання знущань.
«Спочатку була розмова, в якій ти відхрещувався від того злочину. Потім тебе викликає інша особа, яка змушує стояти тебе на напівзігнутих ногах і підняти руки вгору, обличчя вниз. Зі свого досвіду скажу, довше 20 хвилин ти не вистоїш, починаєш падати. Потім додають електрошокер та гумову палицю. Далі застосовують «тапік»«Тапік» — радянський телефонний апарат, який російські окупанти використовують як засіб для жорстоких катувань струмом українських військовополонених.. Чіпляють на тіло кому куди. Мені на пальці ніг чіпляли. Руки проколювали ручкою. Ще було катування водою. Після всіх цих катувань питали чи ти хочеш пити. Звісно, що після такого більшість людей хочуть пити. І тоді людині через рушник вливали воду в горло. Робили все, щоби ти або на себе взяв цей злочин, або вказав на когось», — говорить боєць.
І додає, що мовчати й показувати свою силу й міць духу під час катувань не варто, бо катуватимуть ще сильніше. Катування могло тривати від двох з половиною години до чотирьох підряд.
8 вересня 2022 року Івана перевели в Оленівку, де він перебував до 30 вересня.
«Там було радіо й ми почули про обмін 20 вересня, коли поміняли 200 наших хлопців. Всі були раді такій новині. Але я налаштував себе 50 на 50: або обміняють, або — ні», — згадує він.
Саме з Оленівки йому вдалося послати звістку додому.
«У деяких бараках були мобільні телефони. Я написав записку, що мені треба передати й закинув своєму побратиму у сусідній барак. Я написав, що я живий та здоровий, але, на жаль, в полоні», — говорить військовослужбовець.
Про те, що він в полоні, вдома вже знали. Ще у квітні, коли їхня група потрапила в полон, їх зафільмували на камеру та змусили сказати свої дані. Потім це відео виклали в інтернет й рідні того ж дня його побачили.
Хороша новина — обстріли Росії
З Оленівки морпіха перевели у в’язницю в Старому Осколі, де він пробув з 1 жовтня 2022 до 1 квітня 2024.
«Коли виходили з літака, нас пошикували колоною і повели так званим коридором. Це ви йдете і вас хто як хоче, так і б’є. Це ще не прийомка. Далі повантажили у автозаки й повезли в колонію. Саме в Старому Осколі у мене була перша прийомка. Мені тоді дуже пощастило, бо у мене був авіаційний бушлат, дуже товстий. Більшість тіла я захистив. Тому що багатьом хлопцям відразу поламали ребра», — згадує він.
В камері їх було чотири чоловіки. І на сьогодні всі бійці з цієї камери вже перебувають на волі.
«Тут не сильно з нас знущалися. Можна було вільно ходити по камері, ходити в туалет по потребі. Просто сидиш в камері й чекаєш якогось дива. Кожен день була прогулянка. Але тривалість прогулянки залежала від розміщення камери. Можна було погуляти 30 секунд, а могли погуляти й сорок хвилин», — каже Іван.
На прогулянки й з прогулянок змушували бігти, підганяючи побоями палицями.
«На першій прогулянці я втратив свідомість, через те, що швидко біг, а в мене вже була дистрофія. Я прийшов до тями вже в камері, коли мене хлопці поливали водою та били по щоках. Наглядач сказав: “Отямився? Ставай в стрій”. Жоден медик не підійшов. Наступного дня я знов побіг на прогулянку і перед входом в камеру ноги так звело, що я не міг рухатися. Хлопці мене підхопили й затягли в камеру», — розповідає юнак.
Харчували тут, за його словами, в порівнянні з Оленівкою та Донецьком, помірно та стабільно.
«Допити були щодня. Найгірше було очікування. Відчиняються двері, там дуже гучні замки та ланцюги. І оце очікування — кого візьмуть. Могли взяти й зранку, і після відбою», — говорить морпіх.
Також були опитування, на які водили в’язнів з кількох камер одночасно.
«Починають питати: що ви знаєте про обстріли РФ, Брянської області, Курської, Ростовської. І то так було приємно чути. Та ми вже рік в полоні, що ми можемо знати? А нам надприємно було чути, що їх обстрілюють. Ми ж були в інформаційному вакуумі. А тут дізнаємося, що наші здійснюють удари у відповідь», — згадує Іван.
Попри те, як говорить боєць, у цій колонії їх останній рік били менше, але знущання все одно продовжувалися.
«Змушували сотню разів присідати. Підйом-відбій за певну кількість секунд. Проводили експерименти, типу ми маємо взятися за мізинці, одного б’ють шокером і дивляться чи вдаряє струм ще когось», — каже він.
Найстрашніша колонія для українських військовополонених
1 квітня 2024 року українського оборонця перевели в колонію в Мордовію.
«Мордовія — це одне з найгірших місць для перебування наших військовополонених. Я там пробув два роки й два місяці. Першого дня, як тільки нас привезли, били, але ще не сильно. А потім, перед тим як заводити в камеру, завели в кімнату для перегляду телебачення і кожного били палицями. Я отримав 19 ударів. Били двоє», — говорить Іван.
І додає, що Мордовія — це страшне місце, де українських оборонців забивають на смерть.
«Ми приїхали 2 квітня. А 19 квітня почули, що в сусідній камері померла людина. За час мого перебування в Мордовії тільки в моєму бараці загинуло троє людей від умов перебування. Багато захворіло на туберкульоз. За час мого перебування там перевели в тубдиспансер 16 людей. А до нас, хлопці казали, 27 людей захворіли на сухоти», — каже юнак.
У мордовській в’язниці військовополоненим забороняли розмовляти між собою. Тому вони говорили пошепки, аби наглядачі не почули. За порушення — били. Камера була розміром три на п’ять метрів, маленьке віконце, відкрита вбиральня, на яку шторку повісили через чотири місяці, раковина й шафка. В цій камері жили вісім осіб. Постійно й гучно працювало радіо, яке транслювало російські пропагандистські передачі. Стишити звук заборонялося, за це — били.
«День починався з того, що ви прокинулися, застелили ліжка й стоїте один навпроти одного. Виконання гімну. Й далі стоїте та очікуєте команди. Якщо коридорний вимагає робити присідання чи відтискання, то це все виконуєш. Потім сніданок, на який виділяють хвилини півтори. Зачерпували в тарілку кашу, комусь більше, комусь менше. Окремо давали мішок з ложками та зубними щітками. Протягом цих хвилин закидаєш в себе кашу не жуючи і чистиш зуби. Це якщо пощастить», — розповідає Іван.
Після сніданку приходила «перевірка», тобто, знову били. Приводом для биття могло бути будь що, хоча, зазвичай, били без приводу.
«Били, поки не падали. Якщо вас б’ють, то краще швидко падати. Коли всі лягли, кажуть: “Все, заходимо в хату”. Ти думаєш: “На сьогодні відбув”. А вони йдуть в наступну камеру», — говорить юнак.
Протягом дня наглядачі знущалися з військовополонених як тільки їм дозволяла їхня фантазія.
«Міг крикнути “до бою”, “повітря”, то ми повинні зображати ніби стріляємо по чомусь. Чи команда “туман”, то ми мали ховатися під ліжками чи ще десь. Чи дає команду “ховайся в туалеті” і ми повинні були там ховатися, хоча не вміщалися всі. Знущання були максимально різноманітними. То якісь танці ми мали показувати, то біг на місці, то присідання. Ми вже орієнтувалися, коли на зміні відбитий наглядач, то цю зміну просто треба пережити. Ти нікуди не дінешся. І так ми трималися два роки», — розповідає морський піхотинець.
Чотири роки поспіль Іван зустрічав свій день народження в ув’язненні. Каже, що коли прокидався зранку, то думав, аби цей день пройшов спокійно, без побоїв. А побратими бажали йому завжди одного — вийти на свободу.
«Червоний хрест до нас не приїжджав. Одного разу приїхав уповноважений представник від уповноваженого з прав людини їхнього президента. Коли ми приїхали в Мордовію, то був серпень, ми два тижні вже немиті, не стриглися і не голилися вже два місяці. Стоїмо всі такі як бомжі, від нас смердить жахливо. А він заходить і питає: “У вас все нормально? “. Та ти не бачиш, яке воно нормально? І я почув від нього: “Мені байдуже як вони сидять, аби матеріал був”», — згадує він.
Але під час таких візитів військовополонені могли отримати листи з дому.
«Першого листа я отримав 30 квітня 2025 року. Наступного – 3 грудня 2025 року. І останній – 3 лютого 2026. Три листи, але був дуже радий. Писали, що чекають. Найбільш прикро, що не дозволяли собі залишати листи. Але хтось давав 5 хвилин, щоби прочитати, а хтось — чотири години. Я теж писав листи, всього написав шість, але дійшло тільки два. Я їх побачив, коли повернувся», — говорить Іван.
За його словами, триматися в полоні йому допомагало створення віршів. У своїй голові він складав вірші і навіть вигадав цілий роман.
«Я створив сюжет роману про Другу світову війну, про двох братів, про їхні різні долі, як вони розлучилися і аж через п’ять років зустрілися. Я створював цей роман у себе в голові й переказував хлопцям. Їм дуже сподобалося. А вірші — це роздуми, погляди на життя, ставлення до людей. Але не про полон. Про полон я не писав», — каже юнак.
Після повернення додому свою творчість він переніс на папір. Але про публікування ще не задумувався.
Дорога додому
26 червня 2026 року Іван повернувся додому.
«Це був ранок, ми поснідали. Ми стоїмо один навпроти одного. Один з побратимів спитав мене деякі слова англійською. Ми намагалися чимось себе зайняти і вивчення англійської було одним із способів. Ми повторювали пошепки ці слова. Слова звичайні — стояти, сидіти, тримати і свобода. Чуємо, сусідні камери відчиняють та виводять хлопців. Тут відчиняють нашу і мовчать. Тут один називає прізвище, а у нас такого нема. Тоді: “У кого такі ініціали?”. Кажу: “У мене”», — говорить морпіх.
Всіх чоловіків повели фотографуватися.
«Коли забирали раніше побратима, то його теж водили на інтерв’ю для квазі-журналістів. І після цього він поїхав додому. Він мені потім привіт у листі через моїх рідних передав. То ж ми вже розуміли, якщо й нас поведуть на інтерв’ю, то це гарантія, що вже їдемо додому. З нашої камери тоді забрали трьох, ми на адреналіні. Нам дали можливість постригтися та поголитися. Минає три години і мене кличуть. Думаю: “Мабуть, на інтерв’ю”. І справді так було. Я вже повертався в камеру на позитиві», — розповідає він.
Далі було етапування в автозаках з мішками на головах.
«Я виходив останнім. Тривога на душі була. Але коли я побачив нашивку “воєнна поліція”, то зрозумів, що це гарантія додому», — каже Іван.
В Білорусі полоненим розрізали скотч на руках, познімали мішки з голів.
«Я побачив перед собою яскраве блакитне небо, зелені насадження. А також карети медичної допомоги з білоруськими номерами. Я вже зрозумів, що то гарантія додому», — згадує він.
На пункті обміну на них очікувала уповноважена з прав людини РФ Яна Ландратова.
«Вона пропонувала нам відразу зателефонувати рідним. А за нею відразу 20 операторів з камерами. Який вчинок “шляхетний”, що дають військовополоненим подзвонити додому. Більшість відмовилися. Хтось погодився, то їх знімали. Господи, як їх тільки не знімали», — говорить юнак.
Далі був переїзд в Україну.
«Як ми були раді, коли побачили “швидкі” з нашими номера. Як нам махали. Дуже приємно було це побачити», — зізнається Іван.
Іван Калініченко під час обміну. З архіву Івана Калініченка
Ввечері, після того, як лікарі його оглянули, передзвонив мамі. Вона вже знала, що син вдома й очікувала на цей дзвінок.
«Телефони нам дали нові, але батарея сідала, тому я довго не говорив. Сказав, що все добре й ще буде можливість поговорити. Зустрілися ми з мамою 3 липня. Вони приїхали до мене коли в мене перший карантин закінчився. Я був страшний, худий та блідий як Голум з “Володаря перснів”», — жартує морський піхотинець.
Військовослужбовець Іван Калініченко. З архіву Івана Калініченка
Зараз Іван перебуває у Львові на реабілітації у лікарні, отримує медичну та психологічну допомогу.
«Працюю з психотерапевтом, робимо різні вправи на мозок. А також є прогулянки на конях, стрільба з лука, ігри різні, походи на вистави. Я вже був кілька разів в оперному та філармонії. Навіть у лікарні є таке як працювати на ткацькому станку. А ще – подорожі в Карпати. Минулих вихідних був у фортеці в Тустані», — говорить Іван Калініченко.
