За інформацією: Суспільне Львів.
Мешканець Львівщини Павло Буренко на початку вторгнення мав бронювання, але у червні 2022 року ухвалив рішення піти до ТЦК та мобілізувався до 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Чоловік служив зв’язківцем, а у березні 2025 року отримав поранення, зокрема травматичну ампутацію ноги.
Про це Суспільному розповів військовослужбовець танкового батальйону 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Павло Буренко.
Мобілізація
Повномасштабне вторгнення застало Павла на роботі. Він працював на складі однієї з торгівельних мереж.
"У нас була нічна зміна. Але ми скоріше завершили й очікували на автобус, який мав нас забрати з підприємства. Я трохи задрімав. Прокинувся від того, що всі кричать: "Війна! Війна почалася!". Я думав, що то кіно якесь дивляться. Дружина відразу зателефонувала", — згадує він.
Дорога з роботи додому того ранку була довшою, ніж зазвичай.
"Дороги забиті. Хтось до Польщі втікає. Черги до заправок величезні, всі кинулися бензин купувати. Годі навіть було проїхати дорогою", — розповідає чоловік.
У червні 2022 року Павло вирішив, що сидіти йому вдома некомфортно, коли більшість чоловіків воюють, то ж пішов у ТЦК.
"Мені незручно було, що всі воюють, а я сиджу вдома. Дружина навіть не знала. Я мобілізувався, а тоді її перед фактом поставив. Я в перші місяці не йшов, думав, що війна триватиме місяць-два. Згодом зрозумів, що це не так. Тому й пішов у ТЦК", — говорить він.
Через півтора тижня військовослужбовець уже був у зоні бойових дій в районі Лисичанська.
Зв’язківець
На війні Павло став зв’язківцем. В його обов’язки входило ремонтувати рації на танках. А також він розвозив їжу побратимам й забирав їх з позицій. Крім того, виконував інші накази командира, як от стояв на чотах або тримав позиції.
Згадує, як отримав першу контузію під час свого чергування.
"Я стояв у наряді, чергував на периметрі. Це був населений пункт. Навпроти, через дорогу, стояла хата, в якій жила самотня бабуся. Над нами увесь час щось літало, я вже на це не дуже звертав увагу. Раптом з літака прямо на ту хату скинули КАБ. Хата розлетілася на друзки. Мене вибуховою хвилею збило з ніг й занесло в гараж через відчинені двері. Якби не занесло, то мене б ще посікло уламками від хати. Чую як наші кричать: "Паша, Паша, ти де? Ти живий?". "Живий", — відповідаю – "Тільки встати не можу", — розповідає військовослужбовець.
Каже, що йому доводилося не раз потрапляти під вогонь російської артилерії.
"Я був зв’язківцем. Моя робота – налагодити зв'язок у танках. Бувало таке, що танк на позиціях стріляє. І по ньому прилітає, перебило антену. Ми їдемо, не важливо, стріляють чи ні, ми мусимо налагодити зв'язок, щоби екіпаж мав зв'язок. День, ніч, яка погода – не важливо. Екіпаж мусить мати зв'язок. Бувало таке, що добу-півтори їздили, їздили. Засинав навіть за кермом. Поки там зробили, то в іншому місці проблеми", — говорить зв’язківець.
Згадує, як під час ремонту антени на танкові розпочався обстріл, то ж йому довелося терміново ховатися під танк.
"То було під Часовим Яром. Нас привезли міняти антену. Танк стояв закопаний у посадці. Я виліз на танк, почав відкручувати антену. Мій командир всередині від’єднував. Чую – міни летять. Я зіскочив з танка, ліг під гусеницю, голову до землі пригнув. Так і лежав, поки обстріл не закінчився. Діватися там більше не було куди. По тобі луплять, навколо міни лягають", — каже Павло.
Й додає, що виїжджали на ремонти або на УАЗику, або на Ниві. Ремонтувати вчився на ходу у побратимів, які вже мали досвід у цьому.
"Все поприкручуване на маленьких болтиках. Якщо воно впаде, то антену знов не прикрутиш. А морози взимку з 2022-2023 були сильні, до 20 градусів. Старалися робити все швидко. Наше завдання якнайшвидше туди заїхати, відремонтувати й втекти звідти", — говорить зв’язківець.
Павло Буренко під час служби у ЗСУ. З архіву Павла Буренка
Взимку 2024-2025 року Павлові з побратимами доводилося тримати позиції в окопах.
"Це було коло Часового Яру. Ми чергували в окопах, щоби москалі не пробралися на нашу територію. Пам’ятаю, як вперше нас туди відправили. Нас вночі туди завели. І буквально через пів години побачили в тепловізорі, що москалі йдуть по посадці", — згадує боєць.
Поранення
Кожного разу, коли чоловік виїжджав на завдання, то повідомляв дружині, що його кілька днів не буде. І коли повертався, котра б це година не була, озивався, що живий та здоровий. Того дня не подзвонив.
17 березня 2025 року він їхав забирати побратимів з позицій. Через сильні обстріли командування порадило їхати вночі.
"Я їхав без фар, бо світити не можна. Коли доїжджав до повороту, ввімкнув підсвітку, щоби поворот не проґавити. І побачив, що метрів за 5 від мене — FPV летить у мене. Впав на бік, закрив рукою очі й почув вибух. Думаю, що я відразу знепритомнів", — розповідає військовослужбовець.
Прийшов до тями від вибуху бензобака й побачив, що сидить в авто. Почав вибиратися з машини.
"Я навіть не зрозумів, що у мене вже ноги нема. На ліву ногу став нормально, на праву стаю – впав. Не розумію, що діється. А нема коли роздивлятися. Я бігом від машини відлазити. Зняв бронежилет, бо в ньому важко лізти. Лізу, лізу. Якась яма мені увесь час здається. Я тоді подивився, а у мене ноги немає аж від живота. Тільки кістка біла стирчала. Я хотів відірвати ту кістку, щоб не заважала, але не зміг", — згадує поранений.
Прислухався в якому напрямку їздять авто й поліз у той бік.
"Хвилин сорок ліз по полю. Тоді мені геть зле стало. Я вже не міг нічого. Головою вперся в землю. Пам’ятаю як зараз: подумав, що мені вже капець. Чогось не думав, що мені шкода вмирати. Я помолився й думаю: все, вже можна вмирати. І чую хтось кричить так далеко: "Паша, Паша". Я почав кричати у відповідь. Наші хлопці мене почули, прибігли. Вони ходили по полю й мене шукали. І тільки тоді я вже заплакав, з тої радості, що мене знайшли. Тоді мені вже геть погано стало. Ще пам’ятаю, як вони спинили якусь машину, кинули мене в причеп. Більше я вже не пам’ятаю", — говорить Павло.
Повернення до життя
Коли пораненого привезли в стабпункт в Костянтинівку, тиск вже був на нулі. Відразу почали переливати кров.
"Я тиждень пролежав у комі. А вже потім почав відновлюватися. Ще через тиждень я зателефонував побратимам сказати, що я живий і все зі мною добре. Всі аж здивувалися, що я вже можу говорити. Бо лікарі прогнозували, що я не виживу. У мене все геть було побите: й уціліла нога, і очі, і руки, і голова геть розбита. Медик, який мене приймав був вражений, що мене довезли живого", — розповідає поранений.
Дружині Павла про його поранення повідомив його командир наступного дня.
"Вона потім розповідала, що я їй не написав і не подзвонив, вона почала хвилюватися. Година шоста вечора подзвонив їй мій командир. Вона питає: "Живий? Ну то й добре. Без ноги – то таке діло". І вже наступного дня приїхала до мене в шпиталь у Дніпро. Увесь час була зі мною там. Коли мене перевели у Вінницю, то теж поїхала. А зараз лікуюся у Львові", — каже військовослужбовець.
На сьогодні він пережив уже 19 операцій. Згадує, що в перші дні, коли прийшов до тями, навіть говорити не міг, увесь час видавав якісь звуки. Лікарі вже почали побоюватися, що від вибухової хвилі пошкодило мозок. Згодом мова поверталася, але розмовляв важко, розтягуючи склади та згадуючи звуки. Зараз вже розмовляє добре.
"Зараз чекаю на протезування. Сьогодні подали документи й цього тижня вже будуть знімати мірки. У мене висока ампутація, то це буде довгий процес", — говорить він.
Також Павло вже думає чим займатиметься після звільнення з війська.
"Думав купити собі буса й займатися перевезеннями. Є ж буси з ручним управлінням. Але бачу, що грошей у мене на це не вистачить. Мені треба роботу, щоб був рух. Є навіть фури, на яких можна їздити без ніг. Сидіти вдома точно не буду", — запевняє чоловік.
