За інформацією: Суспільне Львів.
Олег Ільків — ветеран 103 окремої бригади ТрО імені митрополита Андрея Шептицького. 24 лютого 2022 року він прийшов у військкомат і вже наприкінці квітня 2024 року був на Донеччині.
Про бойовий досвід ветеран розповів Суспільному.
Тільки тероборона
Олег Ільків каже, що відчував, що повномасштабне вторгнення буде, і ще у вересні 2021 року заніс свої документи у військкомат, щоби стати до лав територіальної оборони.
"Ми розуміли, що територіальну оборону треба розвивати за швейцарською системою, щоби ми могли зорганізуватися і захищати свою територію. Ми пройшли за свої кошти всі медкомісії ще у 2021 році. Але 24 лютого 2022 року, коли ми прийшли у військкомат, наших документів знайти не могли", — розповідає Олег.
О восьмій ранку 24 лютого він вже був у військкоматі. Вистояв велику чергу. У військкоматі звернули увагу на вік чоловіка, якому тоді вже було за п’ятдесят і сказали, що таких поки що не потребують. На що він відповів, що прийшов мобілізуватися у територіальну оборону.
"Ми ще не знали про Ірпінь та Бучу. Ми встали й пішли. Всі мої друзі пішли. Ніхто не дивився на те, скільки в тебе дітей, чи ти чогось не можеш. Ми знали, що треба. Ти – або мужик, або — ухилянт", — каже ветеран.
За його словами, у перші дні повномасштабного вторгнення він очікував, що розпочнеться наступ російських військ через Білорусь і можуть навіть дійти до Львова. Тому обладнували певні бойові точки навколо міста.
Ветеран Олег Ільків під час служби в ЗСУ. З архіву Олега Ільківа
А 26 квітня територіальна оборона Львівщини вже була на Донеччині.
"Там були прекрасні українські села. Тоді ще не було розбомблено та розвалено. Люди там жили. Тепер ця територія вже захоплена", — каже він.
Десять місяців львів’яни перебували безпосередньо на лініях бойових зіткнень. За словами Олега, російська авіація та артилерія постійно обстрілювала українських оборонців.
"Обстріли були постійно. Ми мали жити в школі, але ми розселялися та копали собі нори, де можна сховатися. З нас сміялися, казали: "Могилки собі копаєте?". А ми хотіли вижити. Найстрашніше – це літаки. Там було страшно, всім страшно", — говорить ветеран.
Але з часом, за його словами, до тих обстрілів звикалося. Коли ставало тихо, то бійці почувалися некомфортно.
Сон під обстрілами
Олег згадує, що коли приїхав додому у невеличку відпустку, то у своєму ліжку, не міг спати, бо не було вибухів та пострілів.
"Коли я повертався на війну, я був страшенно вимучений, бо дуже довго не спав. Зате коли повернувся в розташування, був серйозний обстріл, всі сховалися в укриття, а мене не змогли збудити. Я проспав десять чи дванадцять годин. Я, як чув обстріли, спав ідеально. Під обстрілами ти розслабляєшся. Що має статися, то станеться", — каже він.
Після звільнення з підрозділу Олег відразу поїхав до стареньких батьків у село. Каже, що до пів року не хотів бачити людей.
"Там хата, сад, все коло лісу. Заростає, треба розчищати. Робив механічну однотонну роботу. Батьки собі займаються городом, а ти собі щось рубав, медитував. Ти ж не думав, що ти колись сюди повернешся. Ми не вірили, що ми колись додому повернемося взагалі. Ми знали, що у зону бойових дій можна зайти, а вийти звідти — нереально", — говорить ветеран.
І додає, що зараз, навіть коли заходить у парк, то дивиться під ноги, чи нема там якихось вибухових предметів.
"Ми тепер як ті собачки, заходимо й обдивляємося свою територію. Під ноги дивишся, йдеш, щоби гілочки не тріщали. Ступаєш обережно, з п’яточки на носочок", — зазначає він.
