Фонд Надії Липчук немає офіційного статусу, але протягом року розгорнув настільки сильну волонтерську діяльність у Червонограді і Червоноградському районі, що навколо нього об’єдналися сотні, а, може, і тисячі людей.
Здається, що нема речей, які б його лідерка не змогла організувати, знайти, роздобути задля допомоги українським Захисникам, і, за великим рахунком, – Перемоги України над московським загарбником.
Юристка, мама трьох дітей, яка на цей час перебуває у відпустці по догляду за дитиною, Надія протягом року стала відомою волонтеркою. У неї відповідальна і жертовна команда, яка забезпечує потужну підтримку воїнів на фронті, цивільних у деокупованих населених пунктах, медичних закладів, де лікують поранених бійців. Щотижня до її фонду є десятки звернень. Для того, щоб їх виконати, вона готова працювати, як сама каже, «до втрати пульсу». І закликає робити так само інших.
Нещодавно Надію Липчук медаллю «Волонтеру – людині з великим серцем» нагородив бригадний генерал Збройних сил України Володимир Шворак.
Сьогодні Надія Липчук – гостя Червоноград.City. Ми запросили її, щоб розповіла, як стала волонтеркою і чому допомога іншим людям стала справою її життя.
– До останнього я не вірила, що буде повномасштабне вторгнення росії на українську землю, – каже Надія Липчук. – 22 лютого ми з чоловіком і донькою Марічкою були в Києві на показі (вона займається моделінгом), коли ввечері зателефонував тато і сказав негайно їхати додому, бо буде війна. Я не сприйняла цих слів серйозно, подумала, що це просто паніка. Ми повернулися у Червоноград 23 лютого під вечір, а о 4 ранку чоловік сказав, що росія бомбить наші міста.
У мене не було ні паніки, ні страху. Єдине, що я точно знала, – що нікуди з дому не поїду. У нас цілодобово працював телевізор, була зібрана тривожна валіза. Пригадую першу сирену повітряної тривоги і поїздку до батьків в село, де ми пробули два дні. А потім вирішили, що треба навчитися жити під час війни і повертатися до того, чим займалися і раніше.
26 лютого росіяни в Києві обстріляли автомобіль сім’ї, яка намагалася виїхати з столиці. І під час новин висвітлили фото дівчинки Полінки, котра стала першою дитиною в Україні, яка загинула від рук рашистів. Це була подруга Марічки, ми разом брали участь у конкурсах, показах, фотосесіях. Тоді ми з донечкою плакали обоє і записали перше відео, з якого і почалася наша волонтерська діяльність.
Ми обдзвонили всіх знайомих в Україні. На той час хтось вже був за кордоном, хтось залишився без житла, хтось їхав світ за очі. Спершу почали допомагати продуктами та дитячими товарами знайомим, які разом з нашою Марічкою їздили на конкурси краси, покази Надія Липчук, волонтерка: різних брендів, фестивалі. Це були люди з Дніпра, Києва, Черкас, Сумщини, Вінниці, інших місць. В основному посилочки йшли в центр і схід України. Інформація швидко поширилася між людьми. Коли я зрозуміла, що такої кількості допомоги, яка потрібна, сама фінансово не потягну, звернулася до людей через соціальні мережі. Дуже багато хто відгукнувся і багато допомагали – це гуманітарний штаб Червоноградської міської ради, далі приєдналися штаби селища Гірник, села Острів, міста Белз, благодійні фонди «Радехівські господині», «Вільні». Додавало сили і бажання волонтерити далі, коли підключилися підприємці, супермаркети, невеличкі магазини. Інколи доходило до такої кількості допомоги, що ми просто не мали де її складувати, тому намагалися якнайшвидше все порозсилати потребуючим. Вдень я пакувала 100–120 іменних посилок, чоловік відвозив на «Нову пошту», і там працівники вже самі протягом дня їх відправляли адресатам, що значно економило мій час. Мені дуже пощастило у житті, що маю чоловіка, який мене розуміє і завжди підтримує.
Я завжди висвітлювала діяльність у соціальних мережах. Хочу, щоб люди бачили, куди йдуть речі, якими вони діляться. Фотозвітів завжди було багато. І, напевно, вони стали поштовхом, що нам почали допомагати іноземці. Чоловік їздив за гуманітарною допомогою в Польщу, Італію, Німеччину.
Громадяни із сусідніх дружніх нам держав, яким небайдужа доля України, які через російське вторгнення по-особливому стали вболівати і за своє майбутнє, почали передавати багато речей для наших військових. І саме з передач для захисників почалася наша дружба з Воїнами.
Я мала гарну практику, якої дотримуюсь досі: посилки передаю з своїх рук у руки наших Захисників. Для мене було і залишається дуже важливим, щоб подарунки, які ми передаємо (я не називаю це ні допомогою, ні посилками) потрапляли до адресатів.
Восени, коли я оголосила збір на оклюзійні наліпки, в приватні повідомлення написала пані Леся, яка залишила контакти своєї доньки і попросила з нею зв’язатися. Це було доленосне повідомлення, бо саме з нього почалася моя співпраця з великою Фундацією Сгеmi Регsonal. Саме завдяки підтримці цієї фундації я мала і маю нині можливість передавати хлопцям старлінки, тепловізори, дрони, генератори, біноклі, планшети і павербанки, карти пам’яті, тактичну медицину. Я безмежно вдячна Фундації Сгеmi Регsonal за повну довіру. Ці люди роблять, здавалося б, просто неможливі речі.
Перша наша поїздка до військових була в Бородянку одразу після звільнення міста. Ми нікому не сказали, що їдемо, просто завантажили необхідним повний бус і поїхали. Діти в той час були з моїми батьками. Саме в Бородянці я побачила справжню війну, а не з сюжетів телевізійних новин. Зруйновані будинки, пусті труни на подвір’ях, згорьовані люди, які шукали допомоги. Ці люди мене «мучили» і вже через тиждень ми були в Бородянці знову, але приїхали вже до цивільних. А далі були Макарів, Буча, Гостомель, госпіталі Дніпра. Ще пізніше – Борова, Дружківка, Костянтинівка.
Чи є страх? Ні, немає. Де б я не була, завжди хіба що хвилююся за дітей, хоча вони завжди в безпечних місцях, якщо можна вважати, що такі місця зараз є.
Три місяці тому зі мною зв’язався пан Роман, який запропонував переїхати в більше приміщення по вул. Стуса, 32. До того мій фонд базувався, якщо можна так сказати, у нас вдома. Для того, щоб можна було щось зберігати, сусіди нам повіддавали для користування сушильні між поверхами. Також допомогу збирали магазини мого чоловіка «Стиль-Л», зокрема дитячий бутік по проспекту Шевченка, 27 у Червонограді.
Взамін пан Роман не просив нічого, крім порядності. Коли зайшла в запропоноване приміщення на другий поверх і побачила повністю обладнану кухню, то одразу знала, що вона буде функціонувати. Таким шансом гріх не скористатися. Вже на той час я знала, кому доручу керувати дівчатами-господинями, хоча самій керуючій нічого не казала до останнього. Зараз у нас щоденно трудяться 7-8 дівчат, а взагалі господинь є 12. Ними керує Наталя Турко, кілька років тому у неї загинув на шахті син, а ще один син тепер несе службу у Бахмуті. Щосуботи робимо дні ліпки вареників та пельменів, тоді запрошуємо додатково людей. У нас дуже різноманітне меню – відбивні, голубці, зрази, налисники з різними начинками, смажена риба і печінка, тушкована капуста, багато іншого. Для наших захисників дівчата готують такі страви, якими годують свої сім’ї, а інколи навіть і кращі. Фактично, щодня маємо загрузки або відправки «Новою поштою».
Напередодні Великодня відправляємо дуже багато посилок для наших захисників. Щоб у таких важких умовах, в яких вони на фронті зараз, далеко від дому, вони відчували дух найвеличнішого християнського свята. Відчували нашу безмежну вдячність за те, що мужньо боронять українську землю. До формування відправлень нашим Воїнам долучаються безліч людей – освітні заклади, релігійні громади, салони краси і розважальні заклади, приватні харчові підприємства, приходять окремі мешканці. Особливо зворушливо, коли подаруночки для Воїнів приносять маленькі діти, молодь із особливими потребами. Це окриляє і надихає!
З продуктами дуже допомагають люди. Я обдзвонила мало не всіх фермерів, які проживають у навколишніх селах. «Стукала» телефонними дзвінками, текстовими повідомленнями. Хтось з радістю погоджувався допомогти, хтось починав розказувати про зарплати військових і їх можливість придбати все самостійно. От до таких я стукала вже іншим тоном у голосі і пропонувала віддати в окопи свого сина чи піти на тиждень самому. До кожної людини потрібно підібрати правильний підхід і слова, тоді все вийде.
За моїми спостереженнями, наші люди чи то обезсилилися, чи то збайдужіли. Більшість не відчуває війни, не відчуває потреби допомагати, ділитися, підтримувати. Більшість думає, що війна – це десь там, далеко, і їх це зовсім не стосується. Але найбільше мене вражає, коли починають скаржитися на тимчасову відсутність світла чи води, на погану погоду за вікном. Так і хочеться відправити у болота Бахмута, в окоп, де весь одяг за півгодини стає напіввологим.
Мене часто запитують, як я все встигаю. Насправді, мало мені дня і ночі. Не бракує ні сил, ні бажання – бракує часу. Троє дітей потребують уваги – навчання, садочок, спортивні секції, гуртки. У фонді малі мають свою кімнату з ліжечками та іграшками, тому часто товчуться там, коли маю роботу.
Чи багато роблю я? Не знаю. Знаю лише одне – мене оточують неймовірні люди, я відчуваю величезну підтримку. І точно знаю, що насправді адекватних людей значно більше! Нікому не дамо нас зламати! Слава Україні! Героям Слава!
