За інформацією: Суспільне Львів.
Анастасія Хлібник із позивним Мама — парамедикиня медичного добровольчого об'єднання "Госпітальєри". За плечима жінки вже десять ротацій до зони бойових дій. Також Анастасія мама двох дітей і під час ротацій — читає їм книжки телефоном зі стабілізаційного пункту.
Про це театральна фотографка, журналістка та парамедикиня медичного добровольчого об'єднання "Госпітальєри" Анастасія Хлібник розповіла Суспільному.
"В зоні бойових дій я пізнала себе глибше, ніж за 33 роки до того. І чітко усвідомила, що для мене надзвичайно важливо знаходити в собі сили, аби бачити красу навколо", – написала госпітальєрка Анастасія Хлібник у своїй новелі "Стабік", яка ввійшла у збірку ветеранської прози "Voices Of Defenders vol.1".
Новела "Стабік"
За плечима Анастасії вже десять ротацій у зону бойових дій. У листопаді буде одинадцята.
"На війні все швидко змінюється. Ти приїжджаєш на ротацію і кожного разу щось нове. Кожна ротація заслуговує бути описаною. Це може бути не однією історією", — говорить вона.
На початках парамедикиня думала написати історію про ротацію зі своєю посестрою Майк (Олександрою Мулькевич), з якою була на вишколі.
"На ту мить, коли Юрко Вовкогон запропонував написати новелу, перша думка була описувати нашу з нею історію, наше з нею знайомство, нашу з нею дружбу. Я була впевнена, що я знайшла свою командирку. Вона неймовірно класна. Але ми не доїхали з нею на нашу наступну ротацію. Вона загинула 14 серпня 2024 року. Логічно було б описувати історію з нею. Але я не була впевнена, чи мені вдасться додати туди гумору", — згадує Анастасія.
То ж до збірки ввійшла історія про першу ротацію та знайомство з лікарем, який виявився родом з її рідного міста — Одеси.
"Там я вперше переживала болючу історію з раціями. Там були перші обстріли. Звідти я притягла собі білого кота Цукі, який досі в мене живе. Коли я його забирала, це був старий сірий кіт. У Львові я його відмила, виявила, що він білий. Мені сказали що йому років 10-12, у нього вже зуби випадають. Його села вже нема, воно в окупації. І я подумала, що мені легше буде описувати цей досвід", — каже жінка.
Писалася новела у зоні бойових дій, на Покровському напрямку, в перервах між евакуаціями поранених.
"Писала дні три-чотири. Це було довго, тому що вночі у тебе робота, потім ти відсипаєшся, прокидаєшся, і поки не пішла хвиля екваків, пишеш. Я пишу-пишу. І тут по рації викликають на евакуацію. Екіпаж має вбрати броню та їхати. Регулярно щось відривало від написання", — говорить Настя.
Хочу бути з "Госпітальєрами"
Повномасштабне вторгнення застало жінку у Німеччині, де вона відвідувала свою маму. Настя вже кілька років поспіль з дітьми жила у Львові. А маму поїхала відвідати на вихідні. Їй навіть вдалося вилетіти літаком.
"У мене дві доньки. Я настільки оптимістка, що не вірила, що щось станеться. Але з мамою проговорила: якщо що, то дітей вивожу до тебе. 24 лютого я прокинулась від того, що мене будить мама і каже: "Настю, війна". Мої діти у Львові з моєю сестрою. Я машиною з мамою добралася до українського кордону, перейшла пішки кордон, добралася до Львова, зібрала дітей та вивезла їх мамі на кордон", — розповідає вона.
І додає, що на сьогодні доньки знову з нею у Львові. Старша дочка навчається у медичній академії, менша — ходить до школи, до четвертого класу.
А тоді, на початку повномасштабної війни, забезпечивши дітям безпеку, Настя доєдналася до "Госпітальєрів" у Львові, які активно займалися волонтерською діяльністю.
На той момент вона реалізувала проект "Мої добровольці" — виставку світлин добровольців та їхні історії. Героями цього проекту стали бійці "Азову", "Айдару", "Правого сектору" та "Госпітальєрів".
"Я вже була знайома з "Госпітальєрами". Їздила з ними на ротації, до них на базу, фотографувала їх. Тому у Львові я їм допомагала", — каже Анастасія.
Протягом усього часу вона просилася з ними на війну. Але без навчання туди нікого не брали. Вишколів все не було.
Парамедикиня “Госпітальєрів” Анастасія Хлібник. Надала Анастасія Хлібник
Влітку 2023 року їй написали та повідомили, що навчальний центр "Госпітальєрів" знову працює, то ж можна їхати. Вишкіл тривав два тижні.
"Ми не вивчаємо медицину, яку лікарі вивчають кілька років. У нас є протокол дій бойового медика. Ми його вивчаємо. Твоє завдання не лікувати, твоє завдання не дати здохнути", — пояснює вона.
Тут дерева, які саджав мій тато…
Настя родом з Одеси, там жили та живуть її родичі, там поховані рідні кількох поколінь. Саме в Одесі під час повномасштабного вторгнення опинилася й її бабуся.
"Я їй зателефонувала й сказала: "Ба, я приїду та заберу тебе з дідусем. Мама просить, щоби я вас вивезла". Бабуся послала мене вслід за російським кораблем та каже, що вона нікуди не їде. Я приїжджаю в Одесу, намагаюся її забрати і отримую ті самі слова, що вона нікуди не їде", — згадує парамедикиня.
Бабуся пояснювала це тим, що Одеса – це її місто, Чорне море – це її море. Там поховані її близькі, в тому числі й двоє синів та перший чоловік.
"Вона каже: "Путіну нема чим мене налякати. Що він мені зробить? Тут мої дерева, які саджав мій тато, тут мій будинок, тут моє місто. Я – не поїду". І тільки через рік, коли помер дідусь, коли почалися блекаути, коли почало прилітати коло хати, я переконала її. Я трохи зманіпулювала. Я кажу: "Бабусю, тобі байдуже на себе, байдуже на мене з мамою. Але пошкодуй наших бійців". Я їй сказала, що коли наші заходять зачищати будинок, командир групи відправляє першого у підвал. Наш боєць не може закинути гранату у підвал, а потім увійти, тому що там може сидіти така як ти, припарена бабуся, а може – ворог, який вб’є його. Я кажу: "Ти готова з собою забрати життя ще одного хлопця тільки через свою впертість? ". Я її довела до сліз, але вона зібрала свої речі й я її вивезла до мами", — розповідає жінка.
Дорогою до Німеччини бабуся ще відвідала відкриття фотовиставки Анастасії у Домі Франка, погуляла Львовом. А тепер 78-річна одеситка мешкає у Німеччині, скучає за Україною і намагається вивчити нову мову.
Крім нас про нас ніхто не попіклується
Під час контрнаступу 2023 року Настя поїхала на свою першу ротацію у зону бойових дій. У квітні цього року була вже десята ротація.
"Я вперше була на Слобожанщині, яка мені страшенно сподобалася. Ми там були з нашої вісімдесяткою. І там був Андрій Синишин. Це була Пасха. Я їхала туди й написала йому: "Я буду у вашій вісімдесятці, я буду поряд". Він відписав: "Я до бойового не встигну. Повернусь з бойового, ми сфоткаємося з пасочкою". Остання наша переписка була: "Не забула взяти на чергування протигаз? ". Я відповіла: "Ні, сер, не забула". Він писав, що зараз багато труять. Фінальна його фраза була: "Крім нас ніхто про нас не попіклується", — згадує парамедикиня.
Очікуючи Андрія Синишина, вона всім розповіла, що до них приїде актор двох театрів, Театру Курбаса та "І люди, і ляльки". Також жінка планувала зробити військовослужбовцеві фотосесію. Але він не приїхав.
"Потім дивилися з дронів місце, де він загинув. Сказали, що шансів вижити не було. Під час цієї ротації я особливо горювати не могла. Бо ми заїхали на позицію, а під час цього кількома кабами розфігачили міст, яким ми заїжджали. І ти думаєш як ми будемо виїжджати, бо там все заміноване навколо", — говорить Настя.
Також під час цієї ротації розвідники 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади зайшли за лінію бойового зіткнення.
"Ми по рації слухаємо що діється. Чуємо: ми всі поранені. Ми вже готові їхати за ними, але треба, щоби вони підійшли ближче до місця евакуації. А там тільки один легкий поранений, а всі інші – важкі. Він один витягував їх. А ти сидиш і слухаєш по рації це все. У цій ситуації був великий героїзм цього бійця, який їх витягнув, і героїзм взводного, який керував операцією з їхнього порятунку. Він дивився по "пташках" де є якась нірка, щоб вони могли сховатися, був на зв’язку з суміжниками, які допомагали. Вони були в оточенні. Йшли півтори доби. Ми просилися, щоб нам дозволили під’їхати ближче та їх забрати. Нам не дозволяли. Зрештою, коли вони вийшли та їх вивезли, то я розплакалася", — розповідає жінка.
І додає, що цю історію вона також хоче перекласти на папір.
Вечірнє читання з доньками
Поки доньки Насті перебували з бабусею у Німеччині, вони завели традицію вечірніх читань. Мама брала книжку, зазвичай це були фентезі, та читала вголос. Не переривалися ці читання й тоді, коли жінка перебувала у зоні бойових дій.
"Це був такий місточок між нами. Кожного вечора, де б ми не були, ми зідзвонювалися, обговорювали події дня, що відбувалося у нас, що відбувалося у них. Спочатку говорили про якісь побутові речі. Але не так давно старша донька почала цікавитися глибше: а на якій ти ланці, а які поранення, а що ти робила. Це вона почала питати, коли ухвалила рішення йти вчитися на медика", — каже госпітальєрка.
Проте бувало, коли вона перебувала на стабіку й починалися обстріли, то читання доводилося переривати, медики ховалися в підвал. А після обстрілів читання продовжувалося.
"Я стрибаю у підвал, зв'язок обривається. Через хвилин 30-40 я передзвонюю, а дітей аж трусить. Вони переживали", — говорить вона.
Парамедикиня “Госпітальєрів” Анастасія Хлібник. Надала Анастасія Хлібник
Книжки, які читала дітям, привезла з собою на ротацію у наплічнику.
"Я люблю паперові книжки і мої друзі жартують, що Настін наплічник на ротацію – це бібліотека. Хоча нас вчили на вишколі, що брати з собою треба найнеобхідніше і не багато", — розповідає Анастасія.
На початках жінка намагалася знайти місце подалі від побратимів, щоби не турбувати їх своїм читанням. Але згодом помітила, що її слухають не тільки діти, але й ті, хто зараз перебуває на стабпункті.
"Для них це теж була певна розвага. Тому я почала читати в залі. Там сиділи лікарі, санітари. Смішно було, коли діти просили: мама, ще один розділ, будь ласка. І лікарі також: продовжуй читати, ще трішечки. Звісно, читала я тоді, коли не було поранених, не було роботи. І це не було в один і той же час", — каже Мама.
Весілля госпітальєрів
Нещодавно Анастасія вдруге одружилася.
"Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я жила у Львові, розлучена жінка з двома дітьми, з купою роботи та проєктів. Якби мені хто сказав, що я вдруге піду заміж, я б посміялася голосно. Бо у мене все було добре", – говорить жінка.
Але ще до повномасштабного вторгнення вона познайомилася з дівчиною з громадської організації "Мотодопомога" та подружилася з нею.
"Я збиралася їхати до Києва, відвести туди допомогу. Мені дзвонить ця Юлія. Я думала, що треба щось пофотографувати. А вона: "Я заміж виходжу, ти будеш дружкою? Та поїдеш до Києва через тиждень". Я пішла на їхнє вінчання, тримала корону над її головою. Там познайомилася з одним байкером. Захотілося записати з ним розмову. Прийшла до нього на чергування. Думала, на кілька годин, а проговорили цілу ніч. Там з ним чергував і Сергій, який став моїм чоловіком", — каже парамедикиня.
Місяці через три Сергій запросив жінку на побачення. Зараз він також долучився до "Госпітальєрів", бере участь у "Мотодопомозі" та працює програмістом.
У квітні, коли Настя була на Сумщині, чоловік освідчився.
"Того вечора ми влаштували собі вечерю онлайн. Він тут у Львові, я – там. Сідаємо, вечеряємо, про щось говорили, говорили. Я вже прощаюсь. А він каже: "Почекай, не клади слухавку. А якби у нас було весілля, яким би воно мало бути? ". Ми три години про це говорили. І тут я кажу: "Ми обговорюємо весілля? ". А він сміється: "Ти ж погодишся? ". Я повернулася до мого екіпажу і кажу: "Я одружуюся". Подзвонила дітям, вони зраділи", — згадує жінка.
У серпні цього року пара одружилася. Весілля було саме таким, яким собі намріяли. Обрали для цього Шевченківський гай.
"Ми хотіли зробити його на галявині, щоби було багато вогників та багато місця, тому що має бути багато людей. Я приїхала з ротації та подзвонила директорові Шевченківського гаю. Він думав, що я ще на ротації й питає що сталося. Я кажу, що заміж виходжу й ми хотіли б одружитися в Гаю. Там є одна найдальніша гуцульська хата, яку я дуже люблю. Він каже: "Там навіть електрики нема. Ти можеш нормальну локацію обрати? ", — говорить Анастасія.
Весілля Анастасії та Сергій у Шевченківському гаю. Надала Анастасія Хлібник
Весілля відбулося саме там. Приїхало багато друзів, госпітальєрів. Військовослужбовці приїхали з дружинами. Було багато танців, співу. Страви були львівські, одеські, звідкіля родом наречена, та з Хмельниччини, де народився наречений. Під час весілля наречені зібрали кошти на відновлення бази "Госпітальєрів", яку розбомбили російські війська ще у квітні.
Анастасія Хлібник із чоловіком Сергієм. Надала Анастасія Хлібник
Замість медового місяця чоловік поїхав на ротацію у зону бойових дій. У ці дні Сергій працює як госпітальєр на трасі Краматорськ – Словянськ. Настя його чекає у Львові.
"До того ми їздили на ротації одночасно, але на різні напрямки. Щоб ніхто нікого не чекав у Львові. Це очікування дається важче, ніж перебування на ротації. Це вперше я його чекаю його у Львові", — каже парамедикиня медичного добровольчого об’єднання "Госпітальєри" Анастасія Хлібник.
