За інформацією: Суспільне Львів.
Львів’янка Христина Омельченко завжди мріяла зайняти бойову посаду у війську. У 2014 році вона виконувала бойові завдання у Пісках неподалік Донецького аеропорту. А у 2022 році мобілізувалася до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади як бойова медикиня і згодом стала гранатометницею.
Про це ветеранка 80 ОДШБр, бойова медикиня та гранатометниця Христина Омельченко розповіла Суспільному.
Моє місце – на війні
Про службу в українській армії Христя мріяла з дитинства. І коли виросла, то спробувала реалізувати свою мрію. Проте посади, які їй пропонували, були не бойовими – кухарем, писарем в штабі та інші. То ж дівчина вивчилася на медичну сестру, влаштувалася на роботу у Львівську обласну клінічну лікарню. А у свій вільний час вдосконалювала себе, маючи намір колись втілити свою мірю. Вона займалася різними видами спорту, в тому числі й рукопашним боєм, стрибала з парашутом та стріляла зі страйкбольної рушниці.
У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Христина почала оббивати пороги військкоматів та приймальні пункти добровольчих батальйонів МВС. Проте ніхто не бачив у ній бійця. Тоді дівчина звернулася до "Правого Сектору". Але там вона вирішила приховати свою освіту медика і сказала, що вона вчителька фізкультури.
"Як медик я не так вже й багато знала, тому що робота в лікарні суттєво відрізняється від роботи у бойових умовах. Я завжди казала, якщо ви хочете, щоби я була медиком, то мене треба навчати. У нас були "Госпітальєри", я у їхню роботу не втручалася, щоби мене не викрили", — говорить Христина.
Згадує, коли вперше взяла до рук бойову зброю, відчула, що вона, нарешті, там де треба і робить те, що потрібно зараз. Залишатися у Львові вже не могла.
"Я знайшла свій шлях. Так, було важко фізично. Але на душі відчула спокій. Я не хотіла, щоб була війна. Але моє місце було саме на війні", — стверджує десантниця.
Ветеранка ЗСУ Христина Омельченко. З архіву Христини Омельченко
Мамі спочатку розповідала, що їздить на тренінги та вишколи. Потім зважилася сказати правду, щоби мама не додумувала того, чого нема.
"Я їй сказала, що я в Пісках, неподалік від Донецького аеропорту. І коли я матиму можливість, я дзвонитиму. Мама дуже переживала, на її здоров’ї це відбилося, на жаль", – каже Христина.
Зі своєї позиції захисниця бачила вежу Донецького аеропорту. І саме під час її чергування вона впала.
"Я дивилася увесь периметр. Ось вона стоїть. Дивлюся далі, повертаю голову знов до вежі – а її нема. Спершу подумала, що це через туман. Але інші об’єкти є. Згодом мені сказали, що її підірвали", — згадує ветеранка.
У 2016 році вона повернулася до Львова та знов почала працювати у лікарні.
Прощання з мамою
24 лютого 2022 року Христині зранку зателефонувала тітка з Києва, яка й повідомила про обстріли.
"Хоч я й розуміла, що не просто так Путін збирає війська під нашими кордонами, я не хотіла, щоби це сталося", — каже десантниця.
Вона вийшла на роботу у лікарню, відчергувала свою зміну. А потім пішла до військкомату.
"У військкоматі було багато людей. Дві черги: одна на медкомісію, інша – у приймальню, де розподіляли по частинах. Сказали, що спочатку треба пройти медкомісію. Я стала в цю чергу. Вийшла жіночка і сказала: хто здоровий, може йти без черги. Я й пішла, мені поставили штамп і я стала в іншу чергу. Там були тільки чоловіки. Казали мені "нащо ти прийшла". Але я настільки звикла до того, що вже ігнорую", — згадує вона.
Там переглянули документи, в тому числі й посвідчення учасника бойових дій, вислухали уважно і порадили мобілізовуватися до 80-ї ОДШБр. У бригаді їй відразу запропонували посаду медика.
"Я спочатку хотіла відмовитися, бо шукала собі бойову посаду. А потім згадала, як у 2014 році цілих пів року не могла знайти підрозділ, який би мене взяв, то й вирішила, що піду медиком, а згодом переведуся на іншу посаду", — каже десантниця.
В п’ятницю вона мобілізувалася, а в суботу вже виїхала у зону бойових дій.
"Мама нічого не сказала, але була бліда як стіна. Вона ж і так знала, що я не послухаюся. Мама мене проводжала, я на неї подивилася, а вона така біла-біла. Мені стало її дуже шкода. Я через це два роки не приїжджала у відпустку. Мене відпускали, але я згадувала собі той момент прощання і розуміла, що мені буде дуже важко їхати знов на війну", — каже Христя.
Ветеранка ЗСУ Христина Омельченко. З архіву Христини Омельченко
Цього разу десантниця працювала медиком на евакуаційному пункті: в ці точки привозили поранених і звідси медики вже везли у стабілізаційні пункти, дорогою надаючи допомогу. Своїх поранених Христя не пам’ятає, натомість пам’ятає поранення.
"Я пам’ятаю всі дірки, які я затикала, а обличчя – ні. Буває так, що людина до мене підходить, каже: "Ви мене рятували", а я згадати не можу. А коли показує де були дірки, то згадую", — каже медикиня.
Єдина жінка-гранатометниця
Попри те, що військовослужбовиця виконувала дуже важливу роботу на війні, вона не полишала наміру перевестися на роботу ближче до "нуля". Доводилося говорити і з командиром мінометної роти, і з комбатом, і зі своїм безпосереднім керівником.
З третьої спроби, яка розтягнулася більш ніж на рік, таки вдалося потрапити у взвод вогневої підтримки штурмової роти на посаду командира гранатометного розрахунку. Оскільки ці взводи тільки почали створювати, бійців було мало, люди були потрібні. Христя стала єдиною жінкою-гранатометницею у підрозділі.
"Мені дали одного напарника і ми з ним почали їздити на бойові. Напарник мав трохи більше досвіду ніж я. З гранатомета я стріляла ще у 2014 році. Але тоді ми стріляли прямою наводкою. А зараз умови війни дуже змінилися. Зараз ми наводимо гранатомет за орієнтирами. Я цього не знала, треба було, щоб мене хтось навчив", — пояснює вона.
То ж десантниця підносила бойовий комплект, заряджала "равлики" та вчилася наводити гранатомет. Згодом вони могли підмінювати один одного.
Під час першого їхнього виходу командир попередив: якщо буде хороший результат, то будуть працювати далі разом; якщо не буде, то Христина повертається у медичну роту, а її напарник – у штурмову групу.
"Ми хотіли добре відпрацювати, але не розраховували, що це буде настільки успішно. Гранатомет – це не снайперська гвинтівка, він накриває квадрат. А нам вдалося вцілити у ворожу бійницю. Наші командири дуже тішилися. І я тішилася, це означало, що ми надалі будемо разом працювати. Але я й розуміла, що тепер вимоги до нас будуть високими", — згадує гранатометниця.
Ветеранка ЗСУ Христина Омельченко. З архіву Христини Омельченко
Після повернення з позицій того дня їй хотілося тільки відпочити. Адже гранатомет з бойовим комплектом треба було занести на позиції, потім з ним повернутися. А це була весна, розмиті дороги, багно, яке налипало на ноги.
Я бачу зорі
9 березня 2024 року Христина зазнала важкого поранення, після якого ще досі проходить реабілітацію.
В той період сили оборони утримували Кліщіївку. Військовослужбовиця вийшла на позиції з командиром розрахунку з іншої роти та бійцем, якого нещодавно мобілізували.
"Першого дня ми відпрацювали ефективно, завалили двох або й більше. А наступного дня у нас закінчився БК. Його підвезли трошки не на ту точку, де ми домовлялися. Ми зі "Славою" пішли по те БК і нас засікли з дрона. Не знаю як, бо на нас були антидронові плащі", — розповідає вона.
Напарник отримав контузію, а Христя отримала поранення в коліно.
"Я думала, що зможу відповзти. Але у мене чомусь не було сили не тільки накласти джгут, не було його сили навіть зняти з розгрузки. Підбіг "Слава", наклав джгут і сказав мені повзти. А я не можу, таке враження, що арматура зачепилася за ногу. Виявилося, що та нога в мене висіла так, що я її не чула. Дуже сильно захотілося пити. Мабуть, була велика крововтрата. Не так було легко, як я собі уявляла", — згадує жінка.
Навколо — розбиті будинки та будівельне сміття. Була гарна зоряна ніч.
"Я лежу, дивлюся на зорі. Бачу Чумацький шлях. І серед тих зірок з’являються зелені вогники – наді мною завис ворожий дрон. Розумію, що він прицілюється і зараз скине скид. Думаю, що я хоч помру швидко. Скинув десь зліва. Бахнуло, мені у вусі задзвеніло і я перестала бачити зорі. Лежу і думаю: невже у мене щось з очима сталося? Я дуже цього боялася", — говорить Христя.
Ветеранка ЗСУ Христина Омельченко. З архіву Христини Омельченко
І додає, що дуже любила малювати й після нашої перемоги мріяла про те, що буде малювати. А тієї ночі лежала, слухала як гуде дрон і розуміла, що ще не померла. Прикинулася мертвою. І коли дрон відлетів зрозуміла, що на обличчя від вибухової хвилі занесло антидроновий плащ. Тим часом підбігли побратими, затягнули поранену у підвал зруйнованого будинку.
"Тягнули мене. Ноги теліпалися. Потім медик сказав, добре, що не відірвали. Затягнули у підвал, але ноги ще були ззовні. Тут знов прилетів дрон. То "Слава" ще по тому дронові стріляв", — згадує десантниця.
Вивезти з тих позицій поранену вдалося аж через півтори доби. Евакуація була важкою. Медики приїхали, надали допомогу. Але вивезти не змогли. Поки Христю виносили з підвалу, почався мінометний обстріл. Довелося повертатися в укриття.
Наступного разу спроба евакуації сталася аж наступної ночі під ранок.
"Мене встигли повантажити на квадроцикл, ми рушили і знову почався мінометний обстріл. Я зрозуміла, що я житиму, коли ми від’їхали кілометрів шість від Кліщіївки, що я зараз потраплю у лікарню, мені дадуть наркоз, мені стане добре, мене вже не болітиме. А потім я зателефоную своїм рідним та потішу їх", — каже Христина.
Зараз ветеранка повернулася на роботу палатною медсестрою у Львівську обласну клінічну лікарню та проходить реабілітацію.
"Я тренуюся, кожен день роблю вправи. Думаю, що відновлю свою фізичну форму та повернуся у свій підрозділ", — резюмує вона.
