За інформацією: Суспільне Львів.
Андрій Кулько провів у полон 21 місяць. З них одинадцять — у мордовській колонії, де з нього та інших в’язнів знущався фельдшер Ілля Сорокін, якого між собою називають "Доктор зло".
Про це Суспільному розповів захисник Маріуполя, ветеран російсько-української війни та студент Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Кулько.
Оборона Маріуполя
Повномасштабне вторгнення Андрія застало на позиціях за 60 км від Маріуполя.
"Ми охороняли позиції та очікували перевірок. Те, що почнеться повномасштабна війна, ми почали розуміти, коли 18-19 лютого почалися обстріли Волновахи. Потім приїхав наш полковник і сказав, якщо що, то ми маємо передислокуватися у Запоріжжя. Але коли почалася повномасштабна, нас відправили до Маріуполя. І звідти ми вже не вийшли", — говорить він.
Ветеран згадує, що о 5 ранку 24 лютого 2022 року він готувався заступити на чергування. Прокинувся від вибухів, які відрізнялися від тих, які там були постійно. Зазирнув в інтернет і зрозумів – почалося.
"24 лютого 2022 року о сьомій ранку ми вже були у Маріуполі. Його вже обстрілювали, але оточення ще не було. Кілометрів за 20 від нас йшли бої, горіла техніка, літаки літали. Не було зрозуміло як все відбуватиметься далі", — згадує ветеран.
Військовослужбовці отримали наказ закріпитися у Маріуполі. Перша позиція була на блокпосту коло в’їзду у Маріуполь.
"Нам сказали зібратися колоною, дочекатися всіх та поїхати на Запоріжжя", — каже Андрій.
Але вже 27 або 28 лютого місто опинилося в оточенні.
"Ми не знали, що ми в оточенні — дізналися трохи пізніше. Але сильних переживань з цього приводу не було. З нами були морпіхи, "Азов". Ми були впевнені, що ми вийдемо з Маріуполя. Десь до 10 квітня я був у цьому впевнений", — говорить чоловік.
Протягом цього часу він виконував усі накази, які отримував: стояв на спостережних пунктах, підносив джавеліниFGM-148 "Джавелін" — переносний протитанковий ракетний комплекс виробництва американських підприємств Raytheon та Lockheed Martin., допомагав тим, хто потребував допомоги.
"Наш підрозділ – це охорона громадського порядку. Це не бойова бригада. Але довелося вчитися на практиці. До ворога максимальна дистанція була 50 метрів", — додає ветеран.
Андрію також довелося разом з "азовцями" коло прохідної заводу Ілліча забирати поранених.
"Ми проїхали метрів 300 і потрапили у вуличний бій. Наші несли поранених. Поки їх вантажили у пікап, ми їх прикривали боєм.
"Страшно було. Найстрашніше було бачити загиблих цивільних. Ми не розуміли, що відбувається", — каже він.
Всього у Маріуполі Андрій пробув 47 днів. Про те, що відбувається навколо, точно не знав.
"Були Старлінки, можна було іноді отримувати якусь інформацію. Я сам з Запоріжжя. Знав, що захопили Бердянськ та Мелітопіль. Але не знав чи дійшли до Запоріжжя. 13 березня я зателефонував батькам та найкращому другові. Сказав, щоби вони не переживали, що все добре й ми тримаємося", — згадує ветеран.
Після цього дзвінка місце, де перебували українські захисники, обстріляв танк. Андрій відразу розбив свій телефон та знищив картку. Наступного разу з батьками говорив вже коли вийшов з полону.
Бункери Маріуполя
На початку квітня Андрій з побратимами сховалися у бункерах заводу Ілліча у Маріуполі.
"Там робив те саме: виходив на спостережні пункти, виносив поранених. Все що казали — робив", — каже чоловік.
Спочатку харчування було нормальним, але згодом почали відчувати нестачу.
"Їли раз в день, що дадуть, те й їли. Був один прикордонник, який готував на всіх. На заводі була їдальня. Там ми забрали посуд та продукти. Готував макарони, якісь каші. Одного разу знайшли зіпсоване молоко і ми отримали млинці. Через стрес мені дуже хотілося їсти. От щойно поїв, а за пів години вже голодний. Психологічно було дуже важко. Але була підтримка побратимів та віра в те, що все буде добре", — згадує Андрій.
Говорить, що хоча й їжа не була нічим присмачена, але їсти хотілося, то ж їв. Порції були маленькі, грам 100-150, аби не померти з голоду.
10 та 11 квітня захисники, які перебували на цьому заводі, спробували колоною прорватися до своїх. Але їм це не вдалося. А вночі 11 їм запропонували два варіанти: або кожен спробує сам виходити, або йти в полон.
"Нам сказали: вирішуйте самі, бо ми не ваші командири. Ми готувалися до прориву, у нас були карти. Але нас там вже чекав ворог. Варіантів не було. Нам обіцяли, що ми пробудемо в полоні 3 місяці. А потім – додому. Хотілося вірити в це", — говорить чоловік.
І додає, що перші три місяці, витримуючи побої та знущання, тішив себе думкою, що ось-ось це закінчиться, треба тільки потерпіти.
Вихід з Маріуполя
Ветеран згадує, що спочатку вони завантажили всіх поранених. А потім пішли самі. Добралися до Сартани й пішли до блокпоста так званої "ДНР".
"Нас оглянули. Забрали всі документи. Телефон я розбив. Мабуть, треба було й документи знищити, але тоді інші думки були", — каже він.
Проте розуміє, що прикинутися цивільним не вдалося б. Захисники Маріуполя цілодобово перебували у бронежилетах. То ж на тілі залишали синці від них.
"Це було 12 квітня. Нас змусили роздягнутися. Було холодно. Забирали все. Забрали срібний хрестик, каблучки. Завели нас в курятник. В прямому сенсі – курятник. Якась ферма, де раніше курей вирощували. Дали поїсти, одну банку тушонки на 4-5 чоловіків. Води не було. Падав дощ, то ми набрали у цю банку з-під тушонки дощової води. В туалет прямо там ходили. Нас там тримали два дні", — розповідає Андрій.
Бійці з їхнього підрозділу трималися разом. Дехто з них вже вийшов з полону. Дехто ще залишається.
"Загалом з нашого підрозділу у полоні ще перебуває 20 чоловіків. Вони жили до повномасштабної війни на окупованих територіях. Їх важче звільнити", — каже він.
Полон. Оленівка
За два дні військовополонених перевели в Оленівку.
"Там була жорстка "прийомка". Били дуже сильно. Дехто навіть не витримував, помер через це", — говорить ветеран.
Згадує, бити почали вже коли вони вистрибували з автозаків.
"Били по ногах, питали ім’я та прізвище, яка бригада, яка спеціальність. Далі ми зайшли за паркан, там стояло 6 чи 7 спецназівців, я вже зараз не пригадаю. Треба було пробігти між ними. Під час цього вони нас били. Мені дали ногою в груди, я впав. Вони всі разом почали мене бити. Я піднявся, мене знову повалили. Я знов піднявся. Мене посадили навпочіпки й вони продовжували мене бити", — каже Андрій.
Військовополонених завели у бараки.
"Нас там було декілька сотень чоловік. Дихати не було чим. Нас змусили роздягнутися цілком", — згадує він.
І додає, що обороняючи Маріуполь, він не зазнав жодного порання. Всі каліцтва чоловік отримав вже в полоні від побоїв.
"Їсти давали, але їжа була дуже поганою й її було дуже мало. Видали якісь старі матраци, щоб ми на них спали. Води не було. Ми навіть з калюж пили. Вже надходило тепло. Скажу так: там було стабільно погано", — каже оборонець Маріуполя.
У Оленівці він пробув до 19 квітня. Далі було етапування до Ростова, а далі літаком у Рязанську область.
Полон. СІЗО №2 місто Ряжськ
До літака українських військовополонених привезли в автозаках з зав’язаними очима та руками.
"Було дуже холодно. Нас покидали на підлогу у літаку, летіли дуже довго. Тіло позатікало. Дехто повідморожував сідниці. Спочатку була думка, що везуть на обмін. Але коли зрозуміли, що нас везуть незрозуміло куди, то позитивні думки згасли", — пригадує він.
Тільки під час допитів він дізнався, що перебуває у Рязанській області.
"Прийомка" була така ж сама, як і в інших колоніях, з побиттям. Але мені пощастило, тільки кілька разів прилетіло по печінці і все. Порівняно з Оленівкою — це майже нічого", — говорить ветеран.
У СІЗО в Рязанській області полонених розташували у камерах, в яких нещодавно був ремонт.
"Нам принесли поїсти, хліба. Води було вдосталь. З кранів текла, ми її пили. Тому що дуже довго води не пили. В камерах нас було по шість, по чотири, по три чоловіки", — каже він.
1 травня всіх чотирьох ув’язнених завели у підвал, заводили по двоє. І шестеро наглядачів їх сильно били. Особливо намагалися якомога сильніше вдарити по лівій нозі, на якій є татуювання у вигляді скандинавських рун. Через це чоловіка звинувачували у причетності до "Азову" й намагалися вибити якісь зізнання.
"Тоді мені дуже сильно відбили ногу. Я почав кульгати, нога нормально не працювала. Тоді ми зрозуміли, куди ми потрапили. Били руками, ногами, гумовими кийками, шокерами. У них на руках були спеціальні рукавиці з накладками. На ногах – берці. Жорстко били. Вони пояснювали, що такі правила перебування у цьому закладі. Били, дякувати Богові, не кожного дня. Але коли почалися допити, тоді почалися найстрашніші моменти, коли ти чуєш як когось виводять з камери на допити, всі ці крики. Дуже психологічно діяло на голову. Ти боїшся, що зараз відчиниться камера і тебе заберуть на допит. Що й ставалося. Били по сідницях, по внутрішній частині ніг. Ребро мені зламали, вухо", — говорить Андрій.
На допитах його питали чи він мародерив, чи вбивав російських військових, чи крав золото, чи вбивав цивільних.
"Хотіли, щоби ми під час допитів зізналися у вбивствах цивільних, щоби нас можна було звинуватити у кримінальних справах. Я казав, що нічого не знаю, нічого не бачив, накази мені віддавали ті офіцери, які вже загинули", — каже ветеран.
У всіх камерах, де жили військові полонені, були камери відеоспостереження.
"Ми навіть підписували документи, що ми погоджуємося на це спостереження. Але ж не підписати їх ми не могли", — зазначає він.
Перебуваючи у цій в’язниці українські захисники сподівалися на обмін.
"Інколи нас били через якісь дрібниці або просто їм хотілося розваг. У камері була лавиця, ми могли на ній сидіти й розмовляти пошепки. У камері було місце, щоби походити, тому що пухли ноги. Давали читати Євангеліє. Це було хоч щось. З мила зробили нарди, з туалетного паперу – карти. Зі старих простирадл повитягали нитки й в’язали, поки не бачать, фєнєчки. Потім тими фєнєчками різали хліб. Але одного разу наглядачі це помітили, то нас покарали. Порівняно з наступною колонією, якби нас не били і не викликали на допити, то можна було там сидіти", — говорить Андрій.
Полон. Мордовія і "Доктор зло"
Дев’ять місяців захисник Маріуполя перебував у колонії у Ряжську. 1 лютого 2023 року його перевели до колонії у Мордовії.
"Ми подумали, що це – обмін. Нам повернули наші речі, в яких ми потрапили в полон. Вони були в поганому стані, але що було. Нас повантажили у автозаки. Ми їхали годин з сім. І почули як грає радянська музика, "День пабєди", "Катюша" та інше їхнє побєдобєсіє і гавкіт собак. Ми зрозуміли, що все погано. Це був найгірший етап мого життя. Це було пекло на Землі", — згадує ветеран.
Це виявилася колонія №10, розташована у селищі Ударне Зубово-Полянського району республіки Мордовія. Там він пробув 11 місяців.
"Прийомка" була гіршою, ніж в Оленівці. Мені повідбивали ступні, я не міг нормально стояти. Нирки повідбивали. Дуже сильно побитий був. У камері нас піднімали вранці і ми стояли по 16 годин на день, нерухомо. Не можна ані присісти, ані ходити, ані розмовляти. Стояти на місці, руки за спиною, голова опущена. Ліва нога набрякла. У Ряжську мені хоча б надавали медичну допомогу, антибіотики кололи. А там – нічого", — згадує Андрій.
Під час такого стояння чоловік думав про що завгодно, аби тільки не з’їхати з глузду: як би робив ремонт у своєму помешканні, яке б авто собі купив, що б з’їв після визволення, як відбуватиметься обмін.
"Нещодавно я дізнався, що в цій колонії сидів Василь Стус та Вячеслав Чорновіл", — каже ветеран.
Умови утримання у цій колонії були жахливими.
"Камера була розрахована на три-чотири людини. Нас там було десять. Нас змушували вчити правила перебування у колонії. Якщо ми не вивчили, чи затиналися, коли їх розповідали, нас били. Змушували вчити гімн Росії та якісь погані вірші. Гімн ми мусіли співати перед перевіркою, після перевірки, перед обідом, після обіду. Якщо бачили, що ми погано співаємо, то карали всіх. Один провинився, а карали всіх", — розповідає він.
Понад те, під час перевірок на військовополонених нацьковували собак.
"Під час перевірок вони кричали "Вспишка!", тобто ніби кинули гранату. Ми мали впасти на підлогу. Відчиняли двері камери, ми змушені були виповзати звідти. Нас під час цього били дверима та нацьковували на нас собак. Собаки нас кусали за що зможуть. Мене кусали в стегно. Потім били нас дерев’яним молотком, шокером, пластиковими трубками. З собаками – це було кілька разів. А побиття відбувалося протягом семи місяців щодня, інколи – по кілька разів на день. Було й до п’яти разів", — згадує Андрій.
У цій колонії обов’язки фельдшера медичної частини виконує Ілля Сорокін, якого полонені прозвали "Доктор зло".
"Він увесь час був у масці. Але коли в СБУ мені показали його фотки, я відразу його впізнав. Він був ніби хворий на рахіт, якийсь непропорційний. Я звертався до нього за медичною допомогою. Я просив знеболювальне, бо дуже боліла нога. Він казав: "Якщо я дам тобі пігулку, то доведеться всім давати, а пігулок мало". Казав, що мені ногу відріжуть. Або казав: "Дам пігулку, простягни руку". Я простягав руку, а він бив шокером, або палицею пластиковою. За 11 місяців мені доводилося часто до нього звертатися", — розповідає ветеран.
Обмін. Три найсмачніших яблука
У камерах були встановлені камери відеоспостереження. Тому кожен рух полонених було видно. Але чоловіки все ж зуміли знайти "сліпу зону". Сюди вони заходили, щоби сховати хліб у своїх робах.
"Я знайшов під ліжком сірник, зробив з нього голку. З матраців повитягали нитки. У робі зробив розрізи та пришив отим сірником ґудзики. Хліб замотував у ганчірку, запихав у білизну і ще накривав зверху. Воно не намацується. Під час перевірки ми так ховали. Того дня, це було 2 січня, ми з моїм товаришем вирішили витягти той хліб та з’їсти його з вечерею. Раптом почали відчинятися двері камер та почали називати прізвища. Тут називають наші прізвища й кажуть: на вихід з речами. А речі – постільна білизна, рушник та капці. Ми ще раніше з товаришем домовилися, що хто перший вийде, той дарує іншому пляшку віскі та дорогі цигарки", — згадує Андрій.
За час перебування у колонії вони вже знали, якщо зранку викликають з речами, то це – на суд; якщо ввечері – на обмін. Але повірити, що їх везуть на обмін було важко.
"Ми навіть не встигли поїсти. Сказали перевдягатися. Мені не дозволили взяти бинти, щоби забинтувати ногу. Знову били. Завели в іншу камеру. Надягли спеціальні мішки на голову з алюмінієвою ниткою, щоби ми нічого не бачили. Видали одяг та взуття. Мені дали пару гумових чобіт, один сорокового розміру, другий – сорок другого. І обидва – на ліву ногу. Моя нога дуже набрякла. Я ледве натяг це взуття", — розповідає він.
Наостанок ще змусили співати образливі частушки про Зеленського та час від часу погрожували побити. Далі завантажили у автозаки й повезли. Було дуже холодно й снігу багато.
"Нам не казали куди нас везуть, але я зрозумів, що буде щось цікаве, коли в літаку нас посадили на лавиці. Ліва нога моя так замерзла, що я її не відчував. Зняв цей гумовий чобіт пробував розминати її. Підходить один вертухай, я по голосу його впізнав, це був один з тих, хто до нас ставився нормально та приніс мені дволітрову пляшку з окропом. Каже: "Грій, потім передаси далі", — говорить ветеран.
Літак сів в Белгороді, де військовополонених пересадили на автобуси. Й вони поїхали в бік КПП.
"Дивлюся у вікно, бачу КПП. Заїхали в сіру зону. Зайшов хтось з координаційного штабу, перерахував нас. Ми вже до нього вітаємося "Слава Україні". А він каже: "Тихо, поки не кричіть тут". І коли ми вже зайшли у свої автобуси нам сказали, що ми заїхали в Україну. Почалися сльози", — згадує чоловік.
Вже в Україні їм запропонували яблука та цигарки.
"Два роки майже не курив. Дали яблука. Це щось було. Я перші три яблука цілком з’їв, з зернятками. Запропонували зателефонувати батькам. Я номер батьків знав напам’ять", — розповідає він.
Проте батько чомусь слухавки не взяв, але за кілька хвилин перетелефонував.
"Це один з найсмішніших моментів був. Телефон був у руках військового. Тато дзвонить, я за номером зрозумів. Військовий вмикає гучний зв’язок та питає чи хочете поговорити з сином. Тато обурився, почав кричати "чого ти мені брешеш". І я кажу: "Тату, це я. Я живий". Тато починає плакати, мама теж", — усміхається захисник.
І додає, що на той момент все коло нього відбувалося наче в тумані. Жодних емоцій не було. Тільки сильний біль у нозі. Відразу на місці медики надали йому допомогу. Та відвезли у лікарню.
Вже згодом Андрій дізнався, що три місяці батьки не мали жодних звісток про нього й його вважали безвісти зниклим.
"Сусідка пані Тамара на якомусь російському сайті побачила мої фото. Це було вже пізно вночі, після півночі. Але вона зателефонувала мамі й сказала: "Я знайшла Андрія". Згодом вони вже дізнавалися про мене від моїх побратимів, які повернулися з полону", — каже він.
Батьки приїхали до нього коли він проходив реабілітацію та лікування у Києві.
"Зустріч була гарна. Але я досі як робот. Маю проблему з вираженням емоцій. Я навіть лоскоток не відчуваю. Все відбили", — зізнається ветеран.
Навчання та кохання
До Львова Андрій перебрався минулого року.
"Є така організація "Серце Азовсталі". Вони надали мені психолога і ми з нею спілкувалися раз чи двічі на тиждень. Вона питала мене чого я хочу в житті. І ми дійшли висновку, що мене цікавить політика. Тож я почав шукати, де піти вчитися на політолога. Коли я був на реабілітації в Трускавці, моя троюрідна сестра дізналася, що в ЛНУ Франка є міжнародні відносини. І я вже з реабілітації на пару днів їздив до Львова, подавав документи, проходив співбесіди й мене взяли на бюджет", — розповідає він.
Минулого року в серпні він складав усні іспити з математики, української мови та літератури, історії та географії. Всі предмети, крім математики, ветеран склав добре. Так, на іспиті з історії набрав 90 балів зі ста, бо були питання про дисидентів-шестидесятників. Цим знанням завдячує своїм вчителькам зі школи у Запоріжжі.
"Я трошки готувався до математики, але майже нічого не зробив. Викладач поставив якісь бали. Я йому кажу: "Я нещодавно повернувся в Україну". Він питає: "А де були? У Польщі?". "Ні, в полоні", – відповідаю. Він відразу оцінку виправив. Я скористався своїм становищем", — зізнається студент.
У Львові під час навчання Андрій зустрів своє кохання. Це – його одногрупниця.
"Вона гарно співає та грає на гітарі. Виставляє відео у інстаграмі. Я писав їй коментарі. Потім ми разом з групою почали разом гуляти. Я дивився на неї коли вона на парах відповідала. Мені дуже подобалася. Але я не наважувався підійти. Тому вона зробила перший крок сама – запросила мене на екскурсію. Так воно й почалося", — ділиться чоловік.
Андрій Кулько із нареченою. З архіву Андрія Кулька
Згодом вони разом поїхали до Києва, щоб відсвяткувати його день народження.
"І 1 грудня, коли ми були в Києві, я запропонував їй зустрічатися. Вона погодилася. А цього року 1 грудня ми поїхали в село Майдан Львівської області. Там я освідчився. У мене навіть відео є!", — каже Андрій.
Наразі пара має намір тільки одружитися. А весілля планують робити вже після нашої перемоги.
