За інформацією: Суспільне Львів.
Село Либохора на Львівщині — крайній населений пункт перед Закарпаттям. У селі досі є старі хати під соломою, склепи, в яких тримають овочі, а вишивка й пісня залишаються частиною щоденного життя.
Більше про бойківські традиції в сучасному карпатському селі дізнавалося Суспільне.
Бойківські давні пісні відроджують сестри Леся та Василина Ігнатищ з села Либохора. Вони — учасниці й керівниці фольклорно-етнографічного ансамблю "Бескид", який заснував їхній батько понад півсторіччя тому.
"В нас є такий сумний жанр – ладканки. Коли починалося весілля, жіночки старшого віку, обов’язково заміжні, не могла бути розлучена, не могла бути вдова, тільки заміжні, які щасливі в житті, таких жінок запрошували ладкати. І у цих ладканках були якраз сумні мотиви", — розповідає Леся Білінська-Ігнатищ.
Основний репертуар ансамблю з села Либохора – це бойківські весільні пісні, зокрема коломийки.
"Гуцули мають свої коломийки, бойки мають свої. Гуцульщина — оця їхня мелодія в них відома, вони всі знають її. А в нас на Бойківщині кожне село мало свої коломийки, навіть мелодично вони відрізнялися один від одних. От коломийками Бойківщина багатша", — говорить учасниця фольклорного колективу.
Фольклорно-етнографічний ансамбль “Бескид”. Суспільне Львів
А от вишивка бойківська дещо скромніша, ніж в гуцулів, каже Леся-Білинська Ігнатищ:
"Зараз на мені бойківська сорочка, бачите, переважає такий синій, жовтий, червоний колір. І от на цій спідниці, як у нас називали фартух, бачите, також такі кольори переважають. Це є червоний, жовтий, синій ну і зелений".
Чи не у кожній хаті у Либохорі вишивали, розповідає мешканка села Ганна Щур. ЇЇ цього навчила мама.
"Коли дівчата підростали, вишивали рушники, все собі вишивали, щоб заміж йти. І я теж вишивала і то складала собі. Хто скільки – котра 8 рушників, котра 10, а котра 12. І то подушок так само, обруси одна перед другою шили, котра краще має бути. І коли було весілля, то все вивішували, щоб бачили всі, скільки вишивок і які", — каже Ганна Щур.
Ганна Щур. Суспільне Львів
Жінка вишиває подушки, рушники, штори, простирадла, обруси на стіл — і гладдю, і хрестиком.
"Вся хата була у вишивках. Стіни у вишитому, образи в рушниках, двері в шторах вишитих, все було вишите. Тепер вже не в моді то. То все в ящиках, то всьо поховано, що б не було то, а нашо то, а колись то було", — додає мешканка села.
Вишивка. Суспільне Львів
У селі Либохора ще досі залишилися кілька хат, накритих соломою. Такі хати під стріхою колись були звичними для карпатських сіл. Одну з таких хат перевезли до Львова у "Шевченківській Гай". Тепер вона є музейним експонатом і зразком бойківського житла.
"Колись то робили із соломи – спеціальне таке накриття, називається китиця. Зараз вже їх нема і нема майстра такого, щоб нам то хтось передав, дуже жаль", — каже староста села Либохора Михайло Щур.
В одній з таких хат ще кілька років тому жили. Будинку більше ніж сто років. Він був збудований у 1913.
"Зайшов до сіней, а потім заходимо до хати. Будинок вже не дуже збережений, але дещо ще є з того давнього. Тут в нас п'єцок як колись казали, піч, на якій спали. Коли дим ішов на під, як у нас називали, там на пуді дим розходився і йшов собі далі. І що я запам’ятав, що коли в нас різали свиню, там вішали сало і воно коптилось. І воно там стояло і дві неділі, і три неділі, і місяць, і могло і більше стояти", — говорить Михайло Щур.
Окрім хат, соломою вкривали ще так звані склепи. Там люди зберігали бульбу, буряк і корм для тварин на зиму.
Старовинна хата. Суспільне Львів
Поруч із селом проходить так званий “Руський шлях” — старовинний торговий шлях. Там планують створити туристичний маршрут до гори Пікуй — найвищої точки Львівщини.
"То є вододільний хребет, тут наші гори Бескиди і так він йде до гори Пікуй, а потім на Закарпатську область. Звідти від нас до Пікуя пішки 6 годин йти, а так він має 20 кілометрів. Думаю, дводенний маршрут досить добрий би був", — додає староста села.
Либохора простягається на 12 кілометрів між гір. Там мешкає понад дві тисячі людей.
