За інформацією: Суспільне Львів.
Наталя Бервецька два роки тому втратила на війні чоловіка і батька двох їхніх синів. Заради його пам’яті жінка зуміла знайти сили, щоб оговтатись після двох депресій і почати власну справу – виготовлення безглютенових вареників і пельменів.
Як впоратися з болем, побутом і дітьми і що було найважчим у тому, щоб “жити далі”, жінка розповіла Суспільному.
“Я живу в ритмі мама-тато: однією рукою варю борщ, іншою – лагоджу сифон, бо немає коли викликати сантехніка. Якщо серйозно, то трохи розриваюся. Самій важко, але ставлю завдання і виконую по пріоритетності. Це раніше я намагалась все встигати, потім просто виснажилась, пережила дві депресії. Якби не діти і власна справа, яка займає до 90% мого часу, не впоралася б. Розумію, що від мене залежить побут, фінанси, моральний і психологічний стан дітей”, – розповідає 38-річна Наталя Бервецька про виклики і стреси після втрати чоловіка.
Хвороба сина і нові виклики
Раніше жінка працювала адміністратором у книгарні, згодом пішла в одну, потім другу декретну відпустку. Через стан здоров’я молодшого сина декрет затягнувся.
Зараз старший син навчається у восьмому класі, а молодший — у шостому і в нього непереносимість глютену. Як згадує Наталя, проблему виявили, коли хлопчику було лише сім місяців.
“В сина була сильна алергія по всьому тілу. Реагував на все, що з’їв, постійно болів живіт. Ми ходили до різних лікарів, поки гастроентеролог не визначив, що це непереносимість глютену, а, можливо, і лактози. Тоді, 10 років тому, я взагалі вперше про це чула. Було складно, бо альтернативних продуктів обмаль, а дитину треба було чимось годувати”, – розповідає жінка.
Наталя Бервецька з родиною. Фото з особистого архіву Наталі Бервецької
Сину довелося припинити грудне вигодовування, натомість почали вводити спеціальні низькоалергенні і безмолочні суміші. Через кілька місяців процес загострення вдалося зупинити, хоча час від часу проблеми поверталися.
У час розпачу і безпорадності Наталя почала більше дізнаватись про діагноз, можливі варіанти заміни продуктів, знайшла батьків з подібним досвідом. Вони зустрічались, комунікували, ділились рецептами.
Найбільшу підтримку Наталя отримувала від нових подруг і чоловіка.
Втрата, після якої вчилася жити заново
На війну чоловік Наталі – Олег пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення. У складі 103-ої бригади ТрО він спочатку охороняв блокпости у Львові, а на Великдень його відправили на Схід. Служив на Донеччині, Харківщині, брав участь у визволенні Лимана, а потім воював на Луганщині.
Дружина переживала, була у розпачі, бо відповідної підготовки чоловік не мав. За освітою він інженер-механік, добре знався на машинах, а на передовій був солдатом- стрільцем, був у піхоті, розвідником, керував дронами, рив окопи і був на бойових завданнях. З чоловіком вони були завжди на зв’язку, хоч він часто нагадував, що не в тилу, а на передовій. Просив її молитись, допомагати, волонтерити.
“Бувало, що з ним не було зв’язку два-три дні, а тут так склалось, що день перед тим з ним розмовляла, а вже 21 листопада дізналась, що з їхнього батальйону з позиції повернулись не всі. Я дзвонила на різні номери, та ніхто нічого не говорив. Прямо теж не казали, так, ніби приховували або не хотіли розповідати. Згодом із ТЦК подзвонив командир батальйону… Відтоді світ перевернувся”, – пригадує вона.
Чоловік Наталі Олег. Фото з особистого архіву Наталі Бервецької
Перші місяці, як не дивно, не були найважчими.
“От як в людей настає стан шоку, то в мене був стан світла. Я ходила досить бадьора, всіх заспокоювала. А вже на другий місяць почала розсипатись. Родичі дзвонили рідше, підтримка зникла. Навпаки казали, що час минув і треба брати себе в руки. Я розуміла, що не можу”, – ділиться Наталя.
Жінка пережила дві важкі депресії: тотальне виснаження, безсилля, часті болі, схожі як при грипі, сковування тіла. Якби не діти і дружини побратимів, каже, з того стану б не вийшла. На відміну від рідних, які часто не знали, що казати, знайомі замінили професійних психологів. Вони знали, коли прийти, подзвонити, привезти продукти, коли посміятись чи поплакати.
“Дружини побратимів запрошували і тягнули мене усюди. Тепер розумію, що це була своєрідна вервечка, яка нанизувалась і мене рятувала. Вони стали моїми антидепресантами. Якби я це все не пройшла, біль застряг би в мені надовго”, – каже Наталя.
Багато про смерть батька жінка говорила з синами. Особливо болісно втрату переживав старший – був замкнений, не знаходив слів.
“Батька, який дуже любив синів і проводив з ними увесь вільний час, нам бракує щодня. Як би це не звучало, але зі своїм чоловіком я завжди на зв’язку. Відчуваю його підтримку постійно. У важкій і незрозумілій ситуації я з ним розмовляю, мислю, як би він вчинив. Сідаю, видихаю і проблема вирішується. Певно, працюють якісь вищі сили і духовний зв’язок”, – ділиться вдова.
Справа, яка переросла у бізнес
Крім дітей і друзів вийти з важкого стану допомогла її справа. Безглютенові вареники і пельмені Наталя спочатку робила лише для сина, інколи були замовлення від знайомих. А коли сталось горе, люди продовжували їй писати, чекали продукції.
“Це мене надихало, піднімало з ліжка і давало сили працювати”, – розповідає жінка.
Наталя Бервецька готує пельмені. Фото з особистого архіву Наталі Бервецької
Коли Наталі Бервецькій запропонували взяти участь в одному з проєктів, не відмовилась. Так вона відкрила власну справу, пройшла навчання і виграла спочатку один грант за програмою для ветеранського бізнесу від Львівської міської ради, потім другий – отримавши фінансування і Норвезької ради з питань біженців. Завдяки проєкту REMARKET, програмі “Гроші за працевлаштування” від Карітасу України найняла працівницю. З домашньої кухні справа переросла у маленький бізнес. Уся продукція сертифікована і вже продається у кількох магазинах.
“По-перше, моя справа лікувальна, бо продукцію почала робити для сина і лиш згодом це переросло у щось більше. По-друге, це пам'ять про чоловіка. По суті це ветеранський бізнес. І, по-третє, це моя улюблена справа. Я щаслива, що можу робити корисну їжу, адже серед клієнтів є люди після операцій або ті, хто слідкує за фігурою”, – каже вона.
Тим, хто втратив близьку людину як і вона, вдова радить не замикатись в собі, ставити собі ціль і йти до неї. Навіть, якщо маленькими кроками, бо кожен крок – це вже життя.
