За інформацією: Суспільне Львів.
Психіатр Олег Фітькало вирішив, якщо розпочнеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він обов’язково мобілізується. Коли згодом виявилося, що посади медика у підрозділі для нього немає, він пішов піхотинцем, а згодом перекваліфікувався у мінометника та дронаря. А поза тим надавав побратимам кваліфіковану психологічну та психіатричну допомогу.
Про це лікар-нарколог, психіатр, психотерапевт, доцент кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького та ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького розповів Суспільному.
Родина репресованих
Олег походить з родини репресованих. Проте, за його словами, цю інформацію в родині воліли приховувати.
"Мій тато готував мене до війни з росіянами з дитинства, враховуючи, що його батьки були репресовані радянською владою. Я з родини репресованих, але про це у нас в родині ніколи не говорили", — каже він.
Про цю сторінку своєї родини він дізнався випадково, прочитавши книгу, яку випустили етнографи.
"Я відкриваю цю книгу і бачу фото діда, брата діда, їхньої мами. І всі описані, що вони були при ОУН. Про те, що прабабця мала криївку в хаті, я дізнався з тієї книги. Знаю, що брата діда застрелили при переході через Віслу. А дідо у 1949 році був ще хлопчаком, працював як зв’язківець. Членів їхньої організації викрили, вивели на берег озера, всіх поклали, а дідові прострелили коліно та забрали його до Сибіру. Це мені батько розповідав. А більше ніхто нічого не казав. Діда вже нема 20 років. І так сталося, що ми до кінця не знали його рік народження. Тому що він від совєтів сховав свої документи", — говорить Олег.
Попри мовчазність дід готував онука до життя в криївках та лісі.
"Ми з дідом ходили в ліс, він мене вчив орієнтуватися й показував деякі місця. Одне з них я пам’ятаю досі. Криївкою це складно сказати, але… То був якийсь лаз по пояс. Я туди заліз й побачив металеві стелажі та дуже багато книг. Дідо мені казав не чіпати там нічого, але я поліз. Взяв до рук книгу, а вона розлізлася у мене в руках", — згадує ветеран.
За його словами, дід з братом рятували книги з сільських бібліотек "Просвіти", оскільки радянська влада тоді, як і зараз російські окупанти, спалювала їх.
"У мене вдома й досі є деякі книги з тих часів", — каже чоловік.
І додає, що багато з того, чого вчив дід, знадобилося згодом на війні.
Підеш в піхоту?
24 лютого 2022 року Олег прокинувся від дзвінка мами, яка повідомила, що розпочалося повномасштабне вторгнення.
"Напередодні ми з товаришем та його дружиною відвідали ресторан, бо його клініці виповнилося вісім років. Ресторан був порожнім. А зранку я відразу все зрозумів. Страху не було, я знав, що маю робити", — говорить він.
На роботу вже не пішов. Натомість почав обдзвонювати знайомих військовослужбовців з проханням взяти його до себе у підрозділ. Навіть думав піти у ТЦК.
"Але на той момент мені було 45 років. Чули, що я науковець, викладач. І мене ніхто не хотів брати. Всі відмовляли, казали: ні, ні, ні. А я вперся", — каже лікар.
Зрештою додзвонився до знайомого на позивний Адік.
"Він каже: "Я вже командир роти піхоти, давай до мене". Я почав шукати свій військовий квиток. Адік каже: "Без різниці, приїжджай". Я приїхав, познайомився. Мені зробили дублікат документа", — згадує чоловік.
Олег Фітькало каже, поставив маму перед фактом, що йде на війну. Згодом, від моменту приїзду у Донецьку область і до звільнення з війська, не казав, в якому регіоні України перебуває.
"У підрозділі мені кажуть, що посади медика нема. Пообіцяли згодом перевести. Мене зарахували командиром третього взводу піхоти. Сказали, як приїдемо в Донецьку область, переведуть на посаду медика. Ми приїжджаємо і я дізнаюся, що мене переводять на посаду командира мінометки. Мені вже було байдуже", — сміється медик.
Олег Фітькало з котом. Фото надав Олег Фітькало
До того моменту він ніколи не бачив міномета. Але завдяки побратимам, які вже мали бойовий досвід, навчився керувати цією зброєю вже за тиждень.
"На початку я навіть пістолета й автомата боявся. Боявся тримати їх. Боявся, що не там натисну, воно вистрілить не там, де треба. Реальний страх був", — ділиться ветеран.
Політ над Україною
Через два тижні перебування на Донеччині військовослужбовець дізнався, що його побратими Фюрер та Сонце працюють з дронами.
"Я достатньо швидко схоплюю інформацію й мені хотілося бути корисним. Я розумів, що ми в цю секунду нічого не робимо. Тож ми з Шаманом з мінометки пішли вчитися, склали іспит на А+ та відразу почали літати. Тобто, коли не було виїзду мінометників на позиції, то тоді літали. Коли не літали, то я працював як психіатр", — каже він.
Згадує, коли вперше летів, то стежив, щоби не втратити дрона, бо він був дорогим.
"Одного разу ми побачили з дрона, що у Діброві росіяни з однієї хати в іншу ходили. Ми ту хату зафіксували. Два екіпажі, я з Шаманом та Полтава з Ростом, пробували відпрацьовувати. Але, на жаль, ми не попали в них. Вони тільки шуганулися. Потім ми передали дані арті, а вона знесла ту хату під нуль", — розповідає офіцер.
Психіатр на війні
Попри те, що для Олега так і не знайшлося посади медика, він на волонтерських засадах надавав побратимам психологічну та психіатричну допомогу.
"Наш командир знав, що я психіатр. Я опитав увесь наш батальйон на предмет стресостійкості. Треба було знати, хто зможе виконувати бойове завдання, а хто – не дуже. Згодом всі знали, що є такий Псіх, якого можна покликати, він приїде й огляне людину", — говорить лікар.
Тож якщо командири помічали, що з бійцями щось не те, зверталися до Олега. За його словами, коли підрозділ тільки приїхав у Донецьку область, вони розмістилися біля гаражів, де були комбайни.
"Це було селище Світле. О п’ятій ранку до мене прибіг Граф і каже: "Забирайтеся звідсіля, бо щось очікується". Я забрав усіх мінометників у ліс. Тут Граф каже: "Там дехто з бійців сидить під деревом, заціпенівши від страху. Медиків поряд не було. То я з кожним говорив", — каже ветеран.
Олег Фітькало у зоні бойових дій. Фото надав Олег Фітькало
За його словами, щоби людина, яка перебуває в заціпенінні, повернулася в реальність, потрібно сісти поруч з нею і почати говорити, пропонувати назвати речі, які бачить перед собою.
"До ветерана треба говорити з повагою, не "тикати" йому, тільки на "ви". Не торкатися до нього, сісти поруч, не перетинатися поглядом. Я їм казав: "Я тут, я поруч", — говорить психіатр.
Згадує, як одного разу його викликали на позицію до бійця, який поводив себе неадекватно.
"Він не віддавав автомат, пересмикнув затвор, коли я підійшов. Але ми з ним поговорили. У мене чималий досвід роботи з такими пацієнтами", — говорить Олег.
Бійці настільки довіряли Псіху, що приходили до нього навіть з питаннями, які не входили до його компетенції.
"Раз привели хлопця, який покрав у них речі. Я заборонив їм його бити. Він написав розписку, що поверне все", — каже ветеран.
Поранення
У серпні 2022 року Олег зазнав поранення, внаслідок якого його списали з війська.
"Це була ніч. Я записував звуки ночі. Я ніколи цього не робив, а цього разу захотілося. Неймовірні звуки артилерійських розривів та грому. Гроза така шалена була", — згадує він.
Підрозділ перебував на бойовому чергуванні на териконах біля Сіверського Дінця.
"Я як командир обходив пости. Піднявся на терикон, спустився з нього і почув звук. Подумав, що то летить літак. Але я досі не знаю, що то було. Почув перший розрив в метрах десяти від мене. Біля вух просвистіло щось. У цей момент один з моїх солдатів Рижий чомусь піднявся — його прошило наскрізь. Потім прилетів другий снаряд", — розповідає ветеран.
Олег Фітькало у зоні бойових дій. Фото надав Олег Фітькало
Після першого вибуху чоловік ліг під дерево та скрутився калачиком.
"У мене в голові засвітилася неоновими великими буквами фраза: на все воля Божа. Потім я почув крик Рижого", — каже лікар.
Невдовзі він також відчув сильний біль.
"Біль був такої сили, що хотілося кричати. Але я не знав, чи можна. Не хотів когось злякати, тому як риба відкривав рот мовчки. Я не знав, чи все в мене на місці, поки не осіла пилюка. Аж тоді я зрозумів, що не відчуваю нічого нижче пояса. Я взяв електронну цигарку, вона була вся в крові, кров витрусив, залив. І тільки після цього подивився на свою ногу. Вона практично лежала поряд. Я наклав на себе два турнікети. І тільки після цього до мене прибігли хлопці", — говорить Олег.
За три години в Краматорську йому почали робити операцію.
"Кажу хірургові: "Колего, мене знечулюйте так, щоби я все бачив і щоб хоч трохи відчував". Він так здивувався. Я при всіх операціях просив курити. Я курив, а мене оперували", — каже він.
Всього він пережив майже 10 операцій. Зараз у його нозі титанові пластини.
Повернення з війни
Зараз Олег Фітькало повернувся на місце, де працював до війська. А також продовжує надавати психологічну та психіатричну допомогу військовим.
"Мій психологічний стан був жахливим, але я відразу включився в роботу. Я приймав вдома, але тільки військових. Звертаються з будь-чим: від проблеми з жінкою — до: "Приїдь, бо тут хлоп з гранатою сидить". Спектр дуже широкий", — розповідає лікар.
Понад те, коли лежав у шпиталях, де рятували йому ногу, він теж багато спілкувався з побратимами.
"Я рік та сім місяців провів у шпиталях. То в мене нагноєння, то – інфекція, то ще щось. А ось ПТСР, я думав, що не маю. І тільки коли я поїхав оперувати ногу в Закарпаття, мені мій товариш зауважив: "Ти без ліків чи алкоголю можеш заснути?" Тоді я зрозумів, що і в мене ПТСР. Я досі нормально не сплю", — ділиться чоловік.
Каже, що абсолютно не реагує на звуки повітряної тривоги у Львові. А ось коли над містом пролітав літак, то впав на землю і накрив руками голову.
"За три роки я в центрі міста був разів шість. Тоді мама попросила щось привезти. Я поставив машину біля університету Івана Франка й почув звук реактивного літака. Моє тіло кинулося в кущі. Був дощ, багно. Я в те багно зарився. Підіймаю голову і так тихенько-тихенько пішов у машину й поїхав", — говорить він.
Олег Фітькало ділиться, що хоче повернутися до захисту України.
"Я думаю підписати контракт. Мене відмовляють, кажуть, що я можу працювати тут з людьми. Але у мене вже баул зібраний. Як тільки з’явиться можливість, я готовий повернутися", — додає лікар та ветеран.
