За інформацією: Суспільне Львів.
Дарія Зав’ялова. З архіву Дарії Зав’ялової
Син львівської художниці Дарії Зав’ялової Арсен мав кілька законних підстав не мобілізовуватися до війська у 2022 році: обмежено придатний, мама пенсійного віку і він – єдиний син. Проте не скористався жодною з них.
Як розповіла Суспільному Дарія Зав’ялова, син працював у ІТ компанії, і, як їй здавалося, про службу у війську ніколи не думав.
Війна – це не комп’ютерна гра
23 лютого 2022 року Арсен повернувся додому дуже пізно. А під ранок Дарія його розбудила словами: "Почалося". Він відреагував спокійно. Чоловік ходив на роботу, займався звичними справами. Але маму попередив, що коли принесуть повістку, то не ховатиметься.
Повістку не приносили. Може й через те, що у документах, які були у військкоматі, було вказано, що свого часу Арсен був прооперований та визнаний обмежено придатним.
А восени того ж року чоловік ухвалив рішення йти на війну. Мама помітила, що син став нервовим, неспокійно реагував на різні речі. Пояснював свій стан так: "Люди справою займаються, а я якісь коди пишу". А через деякий час, якось ввечері підійшов до мами та поставив перед фактом: "Я завтра йду до військкомату".
"Я запитала: "Ти ж розумієш, що війна – це не комп’ютерна гра? Ти все обдумав?". У відповідь почула: "Так, дуже чітко розумію". І наступного дня пішов до військкомату. Він міг не піти. Але він – ухвалив рішення. А я з ним з дитинства знайома, то ж знаю, якщо він щось вирішив, то це не підлягає обговоренню. Я це прийняла. Легко мені не було", — розповідає Дарія Зав’ялова.
Арсен у військкоматі пояснив, що він вміє та знає й що хоче робити. Йому почали підшуковувати відповідну спеціальність та підрозділ, де він зможе стати корисним. Кілька разів приходив на співбесіди з представниками підрозділів; визначився, де б хотів служити. І зрадів, коли його запросили саме до того підрозділу, куди він прагнув. Від дня, коли він прийшов у військкомат до дня, коли поїхав на полігон навчатися, минуло два з половиною місяці.
"Він дуже довго та ретельно проходив ВЛК через обмежену придатність. Тричі його запрошували на співбесіди. Потім казали: "Будьте готові з речами на такий-то день" Але цей день все переносили. Зрештою, на навчання він поїхав аж наприкінці грудня", — говорить вона.
Чекай мене
Мама залишилася вдома з котами сама. І почала шукати розраду у друзях та роботі. Так, донька її подруги теж підписала контракт і зараз служить бойовим медиком в Азові. Також сини двох інших близьких подруг мобілізувалися. То ж мами підтримували одна одну. А син щодня писав.
"Перший місяць без нього був найважчий. Дуже важко було повертатися додому. Я навіть затримувалася на роботі. Коли я поверталася і бачила чорні вікна квартири, у мене відразу падало серце. У квартирі було три коти, вони мене розраджували", — розповідає Дарія.
В очікуванні мобілізації Дарія з Арсеном відсвяткували його тридцятиріччя. Потім вирішили відсвяткувати Різдво 24 грудня. А в новорічну ніч вона вже була сама з трьома котами.
"Заздалегідь, за кілька місяців, мене запросили в Академію Мистецтв на захист магістерських дипломних робіт як голову комісії. І ось першого дня ввечері я прийшла додому, а він сказав: "Я завтра йду". Я не поїхала з ним, мені треба було о 10 ранку бути на захисті. І це мене врятувало. Я була на людях, я мала себе зібрати докупи, вести захист. І тільки це закінчилося, від нього прийшла смска: "Все добре", — згадує вона.
Мама військовослужбовця каже, що з сином у неї дуже довірливі стосунки. Проте про своє поранення він їй повідомив аж через тиждень, коли його виписували зі шпиталю.
"Він прислав мені фото рентген-знімку руки й спитав: "Як ти думаєш, чия це рука?". Я тоді подумала: дякувати Богу, що рука є і що обійшлося саме так", — розповідає Дарія.
А вже наступного року, за три дні до Нового року, прийшло повідомлення від сина: "Чекай мене". Він приїхав і для них обох це був найщасливіший Новий рік.
Мама бійця зазначає, що, попри важкий досвід, якого її син зазнав на війні, їй здається, що він не змінився. Хіба що подорослішав.
Коли Арсену дали відпустку, то мама з сином гуляли містом. А також разом дивилися фільми.
"Фільми вибирає він. Деколи мені це підходить, деколи – ні. Але це вже не має значення. Я дивлюся фільм разом з сином", — усміхається Дарія.
Як мама це витримує
Розповідаючи про те, як їй, мамі військовослужбовця, вдається тримати себе в руках, Дарія Зав’ялова згадує сон, який їй наснився задовго до народження сина.
"Мені наснилося, що я йду по водному плесу моря, по хвилях. Десь там далеко маленька смужечка світла. Навколо темні хмари й вода така свинцево-темна. Я йду і думаю, що йти треба легко, щоби не провалитися. І що піді мною – величезна товща води, але я не повинна боятися. І у всіх ситуаціях, коли мені важко, я згадую цей сон, свої відчуття і кажу собі, що я маю жити, щоби дочекатися сина", — каже вона.
Дарія каже, що бувають моменти відчаю. Було таке, що не могла собі ради дати тижнями. Тоді приходили на допомогу друзі, які можуть мовчки посидіти поруч.
"Коли я вперше дізналася, що син у зоні бойових дій, я зробила собі чаю, взяла на руки кота та зателефонувала подрузі", — говорить Дарія.
Вона розповідає, що інколи до неї приходять думки на кшталт: чому мій син воює, а хтось – ні?
"Він дико втомлюється. І я, якось, йому сказала: "Ти й так вже багато зробив, тебе вже мають замінити". Він відповів: "Чому це має бути хтось, а не я". Я не хочу всю країну відправляти на війну. Але у мене страшна відраза до тих, хто втікає, перепливає Тису, до тих, хто ховається, не виходить з дому", — каже вона.
Про творчість
Дарія Зав’ялова працює головним художником Першого академічного театру для дітей та юнацтва у Львові. Зауважила, що 2023 рік був для неї дуже плідним. Вона мала дві мистецькі виставки та багато працювала у театрі.
"Я малюю тільки мирні теми. Я малюю рідне місто, яке стала любити ще більше", — говорить вона.
Інколи художниця надсилає синові фото ескізів костюмів до якоїсь вистави, над якими працює.
"Якщо це зроблено у гострій експресіоністичній манері, то йому це імпонує. Він не любить солодкавості, "сюсі-пусі" різноманітні. Інколи я йому скидаю фото якоїсь своєї картини. Інколи пейзаж, який я сфотографувала. Я часто йому фотографую місця, де я люблю гуляти. Наприклад, Горіховий гай. Деколи, дуже рідко, він пише: "Як мені б хотілося там погуляти", — каже Дарія.
Попри те, що у театрі, де вона працює, ставлять вистави про війну та співпрацюють із організацією "Матері Азову", брати участь у таких постановках художниця відмовляється.
"Я відразу сказала, що я на цю тему мистецьки говорити не можу", — каже вона.
Робота Дарії Зав’ялової. З архіву Дарії Зав’ялової
Воєнно-польові коти
Оскільки Арсен виріс у хаті, де шанували котів, на війні він також не відмовлявся від спілкування з цими тваринками. Так, у Покровську він заприятелював з двома котами, рудим та білим з сірими плямками, які мешкали на вулиці. Одного дня російський Іскандер влучив коло будинку, де були ці тваринки.
"Він мені розказував, що йшов туди з острахом: раптом коти загинули. Але тваринки були на місці, попри те, що поруч була величезна вирва. Він мені увесь час про них розповідав, годував, спілкувався", — говорить мама бійця.
Коли цього літа відбувалися бої в районі Покровська, Дарія напружено очікувала повідомлень від сина. Адже зв'язок був поганий.
"І ось син мені передзвонив, сказав, що їх вивели. І каже: там залишилися ці два коти, їх треба вивезти", — каже Дарія.
Жінка знайшла волонтерів з благодійного фонду "12 вартових", які допомагають людям та тваринам у зоні бойових дій. Єдина умова була – мати куди їх прилаштувати.
"Мій син – військовий. Він скинув координати локації, де можуть бути ці коти. Волонтери ж попросили адресу. Вночі приходить смска: "Забрали ваших котів". Згодом надіслали відео, яке я перекинула синові. І він підтвердив, що це саме його коти", — розповідає жінка.
Котів посадили в одну велику переноску та переправили потягом до Львова з Дружківки. Їхали вони 19 годин.
"Підходжу я до вагона. Стоїть дуже симпатична провідниця, розпливається у посмішці: "Привезла я вам ваших бегемотів". З цього моменту ми їх називаємо котики-бегемотики", — каже Дарія.
Коти із Покровська. З архіву Дарії Зав’ялової
Хоча коти називаються Джесі та Волт на честь героїв з улюбленого серіалу Арсена "Пуститися берега". Зараз тварини перебувають на перетримці та очікують на нових господарів.
У вихідні, коли у Львові відбуватиметься театральний фестиваль "Золотий лев", до Львова разом із театральною трупою приїде ще один врятований кіт.
"Вже на інших позиціях, після Покровська, до них прибився інший кіт. Сам прийшов, страшенно нявкав. Бійці його прийняли й возили за собою, доки це було можливо. Син назвав його Тобі. Але зараз їхній підрозділ знов переводять і кота треба забрати. Я з відчаю згадала, що у театрі Сум грає прекрасна актриса, випускниця курсу при нашому, львівському театрі, Катерина Саченко. Ми не спілкувалися з нею море років, але я їх все одно написала. Вона відразу відгукнулася, зустрілася з моїм сином і тепер везе його до нас", — розповідає художниця.
Цього кота вона вже забирає додому, тому що він має одну ваду – він трилапий. Коли й де він втратив одну лапку, бійці не знають; Тобі прибився до них уже таким.
"Одна моя знайома ще раніше мені сказала: Арсен тепер збиратиме тобі всіх котів на лінії зіткнення. Але разом з цими котами у моє життя приходять чудові люди, які підтримують та допомагають мені", — резюмує Дарія Зав’ялова.
Читати ще
Читати ще Військовий віддав свій дім на Львівщині багатодітній родині: як живе сім’я з шістьма дітьми
