За інформацією: Суспільне Львів.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну військовослужбовицю 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, а нині — ветеранку Дзвениславу Вінтюк застало в одному з навчальних центрів ЗСУ, де вона навчалася на бойового медика.
Через повномасштабне вторгнення дівчина не встигла завершити навчання й терміново повернулася у свою частину. Проте бажання потрапити у зону бойових дій було настільки великим, що Дзвінка відразу зголосилася на пропозицію поїхати на війну кухарем.
Про свій бойовий досвід Дзвенислава Вінтюк розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Мрія дівчини – служити у десантно-штурмових військах
Як розповіла Суспільному Дзвенислава, у 2013 році їй було 15 років. Їй дуже хотілося поїхати на Майдан, хотілося мобілізуватися до ЗСУ у 2014. Але неповнолітніх не брали. Тому дівчина почала активно волонтерити та відвідувала поранених бійців у військовому шпиталі.
"Коли мені виповнилося 18 років, я хотіла піти у військкомат. Але боялася, що мені відмовлять. Тоді я не наважилася", — каже вона.
Допоміг випадок. Одного дня тато Дзвінки приніс додому журнал, в якому вона прочитала, що до служби в ЗСУ запрошуються чоловіки та жінки.
"Я зателефонувала за вказаним номером телефону. Мене запросили на співбесіду у військкомат. Співбесіду проводила жінка, військовослужбовиця. Мені почали пропонувати до вибору різні бригади: в артилерійську, в механізовану. І тут кажуть: ще є посада у 80 десантно-штурмову. Я хотіла саме туди", — згадує дівчина.
Оскільки дівчина має музичну освіту, то їй запропонували посаду музиканта оркестру.
"У військкоматі попередили, що мене можуть не взяти. Але вирішили ризикнути. Мені призначили співбесіду. І начальник оркестру каже: я тебе беру. І за два тижні мені сказали: готуйся проходити курс молодого бійця. Я дуже зраділа", — пригадує Дзвінка.
Допоки вона проходила співбесіди, дівчина вдома нікому про свої наміри не повідомляла. Сестрі тільки сказала, що хоче влаштуватися на дуже хорошу та престижну роботу. Вдома навіть уявити собі не могли, що для Дзвінки престижність – це стати солдатом десантно-штурмових військ. На той момент їй виповнилося 20 років.
"Я сказала сестрі, що йду на співбесіду влаштовуватися на роботу. А насправді йшла у військкомат. Вона каже: буду тримати за тебе кулачки, буду за тебе молитися. Я кажу: робота така, солідна, не знаю, чи мене візьмуть", — каже дівчина.
Військовослужбовиця у Луганській області під час проведення ООС, січень 2021 року. З архіву Дзвенислави Вінтюк
Новина про те, що Дзвінка підписала контракт з ЗСУ шокувала її рідних. Заспокоювало тільки те, що вона гратиме у духовому оркестрі. Отже, на війну не поїде.
Натомість дівчина поїхала у навчальний центр, де її вчили тримати зброю, розбирати, чистити її, копати окопи та всього іншого, що повинен знати та вміти солдат. Поблажок на те, що вона – музикант, не було. Прокидалися дівчата о 4 ранку, отримували зброю, їли та йшли 5 км пішки до місця тактичних навчань. Це була зима.
"Бронежилет важив 15 кг, але я вибирала бокові пластини, тому він був всього 10 кілограмів. Автомат – ще три кілограми. Було важко. Але я не шкодую, що я пішла в армію. Бо я — можу", — розповідає десантниця. І додає, що вона важить 40 кг.
Дзвенислава Вінтюк у навчальному центрі, грудень 2019 року. З архіву Дзвенислави Вінтюк
Початок вторгнення
Про те, що насувається велика війна, дівчина зрозуміла, коли влітку 2021 року половину посад військового оркестру скоротили. А музикантів попереводили на інші посади. Десантників почали скеровувати на навчання.
"Я дуже хотіла навчитися на бойового медика. Навчання дуже складні. Можуть набрати групу зі ста чоловіків, а закінчать навчання тільки сорок. Після кожних двох-трьох днів відбуваються іспити. Тих, хто не дав собі ради, відсіюють", — говорить Дзвінка.
Курс, на який вона поступила, мав тривати три місяці. Але провчитися їй вдалося тільки половину – настало 24 лютого 2022 року.
"Ми, замість того, щоби вчитися, мусили ховатися в укриттях. Над нами літали дрони, нас бомбили. Була дівчинка з Харкова, їй дзвонять батьки, кажуть, що поприлітало з самого ранку. До мене подзвонила сестричка, розплакалася", — згадує вона.
Військовослужбовці перебували під обстрілами, ховалися у бункерах. А ось їдальня на території навчального центру працювала.
"Війна війною, а їсти хочеться. Ми побігли в їдальню. Приходимо: там нікого нема. Всі, як їли, полишали їжу і побігли в укриття. Ми понабирали собі їжу, сіли їсти. Звичайно, був мандраж, але їсти хочеться. Ми не тільки поїли, але й допомогли кухарям зібрати посуд та таці", — розповідає Дзвінка.
І додає, що було страшно і тоді вона дуже багато молилася. Дівчина зв’язалася зі своїм командуванням і вирішила повертатися додому. Дорога зайняла три дні. Вдалося потрапити на евакуаційний поїзд, який вразив військовослужбовицю: він був чистий та новенький.
А 2 квітня 2022 року вона вже вирушила в зону бойових дій.
Дзвенислава Вінтюк у Краматорську, травень 2022 року. З архіву Дзвенислави Вінтюк
Кухар Малеча
Коли вона ще перебувала на навчанні, командир зателефонував і сказав, що на війні дуже не вистачає кухарів.
"Він знав, що я поїду. Я приїхала додому, побула з татом два тижні. І поїхала на війну. Я думала, що війна скоро закінчиться. Я була офіційно прикомандирована до кухні як солдат-музикант оркестру", — говорить вона.
На війні дівчина отримала позивний "Малеча", тому що була найменшою від усіх і за віком, і за комплекцією. Відтепер її робоче місце було на польовій кухні. На неї покладалося завдання тричі на день годувати побратимів.
"На сніданок була вівсянка або пшенична каша. Могли бути макарони. І завжди була сарделька або тушкованка. Тушкованку нам привозять в банках, її треба тільки розігріти та додати засмажку з цибулі та моркви. Засмажку ми готували звечора", — розповідає дівчина.
Працювати довелося щодня, без вихідних. Дрова для кухні рубали хлопці. Вони ж приходили допомагати начистити моркву, цибулю або картоплю. А також – носити та підіймати величезні сорокалітрові баняки з борщем або кашею. А ось натирали моркву та нарізали цибулю дівчата вже самі.
"Допомагали хлопці, бо ми б вдвох з напарницею не змогли б все самі зробити", — каже вона.
Дзвінка згадує, що були такі дні, коли їй цілий день доводилося смажити цибулю з морквою та заповнювати нею величезні армійські термоси. І додає, що саме на війні навчилася добре готувати.
"Я в армію йшла не для того, щоби сидіти в частині. Я хотіла поїхати на війну. Хоча мені казали, що робота кухарем – дуже важка, мало хто погоджувався. Але я пішла", — каже вона.
Інколи доводилося працювати в бронежилеті. Особливо, коли їх попереджали про ракетну небезпеку.
Нагородження Дзвенислави генералом Сирським у Кузьминівці (Донецька область) у серпні 2022 року. Нині – тимчасово окупована територія. З архіву Дзвенислави Вінтюк
Мрія ветеранки
Влітку минулого року, після п’ятирічної служби, Дзвінка звільнилася зі служби. Поштовхом до такого рішення стала хвороба батька. Після звільнення дівчина побула з татом всього два місяці.
Зараз дівчина відвідує навчання з бізнесу для ветеранів та мріє розпочати свою справу – перукарню-кав’ярню.
"Хочу відкрити салон краси в стилі мілітарі. Це має бути перукарня-кав’ярня. Два заклади: в одному стрижуть, в іншому можна попити кави, але щоб вони були між собою об’єднані. Я б дуже хотіла, щоб там працювали ветерани. Це може бути перукар з ампутацією ніг. Можна створити крісло на коліщатах, регулювати висоту. І він може їздити навколо клієнта. З однією рукою також можна навчитися стригти", — ділиться мрією 26-річна ветеранка.
