За інформацією: Суспільне Львів.
Руся Данілкіна — 21-річна ветеранка російсько-української війни. Дівчина добровільно вступила до лав тероборони у 18 років, служила на Запорізькому та Херсонському напрямках. У лютому 2023 року вона отримала важке поранення і втратила ногу. Попри травму Руслана пройшла реабілітацію, опанувала протез і продовжує активне життя. Вона публічно говорить про досвід поранення та виклики, з якими стикаються жінки-військові.
Руся Данілкіна розповіла Суспільному, що після початку повномасштабного вторгнення, через місяць, вона ухвалила рішення доєднатись до Збройних сил України. У той час вона жила в Одесі.
"На той момент я вже закінчила 11 клас і якраз перед початком повномасштабного вторгнення пішла на курс тату-майстра. Вступила до університету я, коли вже була на службі. Я бачила всі обстріли, коли ти бачиш як Росія знищує твоє місто і людей, відповідно, я зрозуміла, що мені немає чого втрачати, тому що мені було лише 18 років, і я не роздумуючи доєдналася до війська. Я не можу сказати, що мені не було страшно, всім страшно абсолютно, але я йшла на службу з тими думками, що я маю бути дотичною до війська, щоб сприяти нашій перемозі", — розповідає ветеранка.
Руся Данілкіна у зоні бойових дій. Фото з особистого архіву Русі Данілкіної
Дівчина вступила в 124 бригаду ТрО (зараз — 34 бригада берегової оборони морської піхоти ЗСУ). Близько місяці перебувала в тилу, а потім виїхала на першу лінію.
"Мені кортіло потрапити хоча б на першу лінію зіткнення. Дуже довго не виходило, але коли вийшло, я зрозуміла, що не буду нести службу далеко в тилу і що моє місце там. Було важко вмовити командира, щоб він мене взяв, бо він на мене дивився і казав: "Скільки тобі років?" Я відповідала: "Вісімнадцять". І він мені казав: "Що я буду робити, якщо з тобою щось станеться?", — каже вона.
Руся служила на Запорізькому та Херсонському напрямках.
"Наш КСП Командно-спостережний пунктбув зруйнований прямим влученням "Точки-У", нас перекинули трохи ближче в посадку, і там я теж знесла службу як в маленьких селах, так і в лісі. Потім, через 9 місяців служби на Запорізькому напрямку, нас перекинули на Херсонський напрямок після його звільнення. Там я побула до двох тижнів. Їхала з побратимами, ми побачили як в наш штаб був приліт, ми бачимо дим, ми розуміємо, що скоріше за все вони знову попали. І ми рухалися до них військовою автівкою, відповідно, нас побачив дрон, він влучив касетним снарядом по нас, міна впала біля моєї сторони. Нас було троє в машині, всі троє були 300-ті, в мене було найважче поранення", — говорить Руся Данілкіна.
Руся Данілкіна після поранення. Фото з особистого архіву Русі Данілкіної
Дівчина отримала поранення 10 лютого 2023 року, за два тижні до першої річниці повномасштабного вторгнення.
"У мене взагалі не було паніки, люблю казати цей факт, що я не заплакала до моменту потрапляння до лікарні і навіть до операції. Тобто, коли я вже прийшла в себе після операції, коли я їхала в машині в Миколаїв, я потягнулася до ноги, згадала, що відбулося, зрозуміла, що все, її немає, тоді відвернулася і в мене потекла так перша сльоза", — пригадує Руся.
“Хтось має бути гарний на протезі”: інтерв’ю з 21-річною ветеранкою Русею Данілкіною. Фото з особистого архіву Русі Данілкіної
Після втрати ноги, каже ветеранка, вона відразу зрозуміла, що їй доведеться навчитись опановувати протез, і вже через тиждень знала чи не все про протези.
"Я знала, що є механічні, що є електронні. Я розбиралася вже на той момент, вчила, вивчала їхню різність між собою, бо мені було цікаво, як це працює, тому що до поранення я навіть не знала, як вдягається протез на тіло, як він кріпиться. Ти в секунду потрапляєш у невідомий світ і намагаєшся вибудувати план, по якому тобі треба рухатися", — каже дівчина.
За її словами, вона доволі швидко встала на протез і вже на п'ятий день ходила по Одесі з однією милицею на механічному протезі.
"Я дуже швидко навчилася ходити. У мене не було часу. Я розуміла, що мені дуже потрібно реабілітуватися. Я дуже хотіла повернутися до нормального життя. Та й плюс, коли твої командири кажуть: "Слухай, я не вірю, що в тебе щось не вийде. Це неможливо. Я знаю тебе, ти будеш бігати". Мені самій тоді не вірилось, але я вмію бігати", — розповідає Руся Данілкіна.
Руся Данілкіна після протезування. Суспільне Львів
Відтоді ветеранка піднімалася в гори, лазила на скеледромі, вставала на серф і на вейк, проте не вважає це досягненнями.
"Умовно для нормотипової людини побачити, як це робить людина з ампутацією, може, це дійсно прямо велике досягнення. Але, напевно, не для мене. Для мене це лише додаткова галочка, це не є чимось великим. Встати на серф мені було легше, тому що ти лежиш, тобі потрібно просто піднятися, і я на трьох точках їхала отак на серфі. На вейку інша технологія, ти маєш підігнути коліна і в моменті випрямитись, коли в тебе є великий тиск, коли тебе тягне, ти маєш триматися. І, відповідно, що в мене не вийшло встати через відсутність коліна. Але в мене вийшло це зробити іншим чином. Я встала на коліна, а своєю ногою керувала. Коли я намагалася вставати і кожен раз падала, я розуміла, що, певно, в мене не вийде це зробити. Але ж я розуміла, що я не вийду з води, поки я не встану", — каже вона.
Захисниця говорить, що рік служби — це і найважчий, але й найкращий час в її житті, який її сильно змінив:
"Змінилося все в моєму житті і в житті кожного, хто перебував там і досі перебуває. Тому що ти ділиш життя на до і після, не тільки поранення тут грає роль. Тобто умови війни дуже сильно змінюють тебе, тому що дуже багато людей, моїх старих друзів до війни, написали, що ти така інша, ти так змінилася. А я сиджу і думаю, а як я могла не змінитись? Як я могла пробути 10 місяців там і вийти такою людиною, якою я була? Як я могла через втрату своєї ноги бути тією самою людиною? В мене залишився позитив, в мене залишився мій гумор, навіть, може, десь став ще кращим. Але я змінилася вся і неможливо повернути вже ту людину, яка була до початку війни".
Зокрема, там Руся знайшла близьких друзів.
"Коли це є безсонні ночі, коли ви їсте ці консерви, ці жарти, ця підтримка, коли ви разом після обстрілу прибираєте, воно зближає кардинально з цими людьми. Тому що ти розумієш: є ти, ці люди і смерть. Воно все стоїть дуже близько. Зараз в мене досі є люди, з якими я дуже підтримую зв'язок, але, відповідно, вони продовжують службу, я тут займаюсь своїм ділом, але я чітко можу сказати, що я буду пам'ятати цих людей до кінця свого життя", — каже дівчина.
Попри усі складнощі вона каже, що вдячна цьому періоду, а також і своєму пораненню.
"Не тому, що в мене з'явилася медійність, впізнаваність. По-перше, тому що в мене з'явився голос, який чують. По-друге, що я, як каже мій психолог, просто тим, що я живу, просто тим, що я є, я вже можу повпливати на багато факторів. І через якийсь час я зрозуміла, що дійсно я, мої відкриті ноги, коротка спідниця допомагають, певне, всім дівчатам, які отримали поранення. Хтось може на це дивитися по-одному, що там любить себе і гарно одягається. Але, чесно, я не люблю носити спідниці. Але я розумію, що це частина моєї роботи, негласної роботи, не прописаної моєї роботи. Воно має бути. Як я сказала, хтось має бути гарний на протезі. Показувати, що поранене – це не зламане. Поранене – це не відсутність любові", — зазначає Руся.
Ветеранка наголошує, що ампутація — це не кінець життя.
"Так, це важко, це змінює твоє життя, це змінює все, але чи можливо з цим жити далі — так, можливо, чи можливо любити — так, можливо, або навіть ще більше можливо. Мені дуже часто пишуть звичайні нормотипові люди, що ти мене так мотивуєш. Але ж я не мотиватор. Я не веду свою соцмережу, щоб мотивувати інших, я веду свої соцмережі, щоб показувати насамперед пораненим людям, що давайте, у вас вийде, все вийде, головне просто дуже-дуже захотіти всього цього, не боятися, не ставити шлагбаум перед собою. Підіймай його, йди, пробуй, вдосконалюй, випробовуй себе. Це ж так класно, це ж смак життя", — підсумовує Руся.
