За інформацією: Суспільне Львів.
Навесні 2014 року 22-літній Сергій Яріш долучився до добровольчого батальйону "Львів". У лютому 2022 року чоловік повернувся з-за кордону і відразу пішов до військкомату. 9 серпня 2023 року в районі села Урожайне Донецької області захисник врятував кількох своїх поранених побратимів, але загинув. Військового посмертно нагородили Золотою зіркою Героя України.
Вікторія Яріш поділилася спогадами про полеглого чоловіка з Суспільним.
Запропонував стати дівчиною, коли їхав на ротацію
Вікторія та Сергій познайомилися восени 2014 року. Юнакові було всього 22 роки, дівчині – 16. Сергій якраз приїхав у відпустку з зони бойових дій до її села на храмове свято.
"Він мені відразу дуже сподобався. Такий солідний, красивий, стильний. Він був у цивільному і я не знала, що він приїхав з війни. Але звернула увагу, що він часто курив. Мені сказали, де він був, і я все зрозуміла. Згодом Сергій казав про цю зустріч: "Ти була мила смішненька дівчинка, ти мені сподобалася, але я не міг до тебе підійти", — розповідає Вікторія.
Деякий час вони спілкувалися. Але юнак повернувся на службу та невдовзі виїхав з підрозділом у Станицю Луганську. А дівчина продовжила навчання в училищі. Перед виїздом він зателефонував їй та попрощався. Наступна їхня зустріч була аж через рік. Тоді він приїхав на весілля свого товариша, куди запросили й Вікторію.
"Мені подружка каже: "Дивись, хто там стоїть". Я придивилася — і серце мені аж затьохкало. Я так стривожилася, що я його побачила. Навіть не привіталася з ним", — згадує вона.
Сергій Яріш. Фото з особистого архіву Сергія Яріша
Вікторія ділиться, що протягом цих двох років часто думала про Сергія. А у 2016 році, коли їй вже виповнилося 18 років, юнак зважився на розмову.
"Він написав мені: "Вибач, що я так вчинив, я свою помилку виправлю, давай зустрінемося", — каже жінка.
Попри те, що Вікторії хотілося з ним зустрітися, через гордість відповіла, що не має часу на зустрічі, бо мусить вчитися. Сергій наполягав і дівчина погодилася. То було 13 грудня 2016 року.
"Я його побачила, серце почало дуже тьохкати. Такий стан незрозумілий був. А наприкінці січня 2017 року він знов мав їхати на ротацію. Тоді він запропонував мені стати його дівчиною. Я взяла паузу на подумати", — розповідає Вікторія.
Свою пропозицію юнак повторив наприкінці квітня. Тоді дівчина погодилася. В романтичну поїздку закохані поїхали аж влітку до Клеваня на Рівненщині, де є Тунель кохання.
Відразу сказала: "Так"
2 вересня 2018 року Сергій зважився на освідчення. Вони з Вікторією прийшли на весілля його двоюрідної сестри. І дівчина зауважила, що юнак стривожений та хвилюється. Вирішила не розпитувати нічого: схоче, сам скаже.
Настав момент, коли на весіллі наречена мала кидати весільний букет. Незаміжні дівчата приготувалися його ловити. Але наречена раптом підійшла до Вікторії й дала квіти їй у руки.
"Я стою, очі великі. Вона відходить, а там Сергій стоїть на коліні. Для мене це був шок. Але я відразу сказала "так". Звісно, ми обговорювали наші майбутні плани. Але щоб так, то не очікувала", — каже жінка.
Ще за рік чоловік звільнився зі служби і вони разом виїхали за кордон на заробітки. Робота була важка, зміна тривала 12 годин, раз у чотири години робітникам давали перерву у 10 хвилин, і Сергій використовував ці кілька хвилин, щоби прибігти до коханої, побачити її та обійняти.
Знову війна
У лютому 2022 року подружжя перебувало за кордоном.
"Сергій каже: "Вікторія, я мушу їхати додому". Я кажу: "Війна, куди їхати?" А він: "Я мушу". Я плакала, просила. Думала, що може війна закінчиться. А він каже: "То не закінчиться так скоро, як би то хотілося", — розповідає дружина Героя.
Чоловік зібрав свої речі та вирішив, що він їде, а дружина залишається. Проте Вікторія була непохитною: якщо Сергій йде на війну, то вона повертається в Україну і буде там.
2 березня 2022 Сергій Яріш пішов у військкомат. Дружина стояла під брамою та чекала.
"Я знала, якщо він вирішив, то я його не зупиню. Він сказав: "Я собі не пробачу, як приїду додому, а там все розбомблено". Мамам ми ще нічого не сказали", — каже Вікторія.
Того ж вечора вони почали збирати чоловікові речі. Тільки тоді батьки дізналися про намір Сергія йти на війну. 3 березня він вбрав однострій, який всі роки тримав вдома, та пішов.
"Він казав: "Все буде добре, не плач, я не люблю, коли ти плачеш". Я стискала зуби, аби не заплакати. І від того дня й до дня його загибелі я телефону з рук не випускала. Я боялася пропустити дзвінок", — згадує жінка.
Сергій Яріш. Фото з особистого архіву Сергія Яріша
За кілька днів Сергій подзвонив і сказав, що перебуває неподалік тих місць, де вже йому доводилося бути під час АТО та ООС.
Дзвінки були рідкими та не довше хвилини. Інколи зв'язок був настільки поганим, що й слів годі було розібрати. Частіше приходило тільки повідомлення з двох слів: "Все добре".
12 березня Сергій зателефонував і сказав, що у нього все добре: він вийшов з оточення, живий, здоровий і не потрапив до полону. Наступного дня Вікторія прочитала у новинах, що загинув командир підрозділу, де служить її чоловік, Павло Сбитов.
"Я тоді ніби відчувала і спитала: "Ти маєш бронік?" Він каже: "Я не мав сил тягнути пораненого побратима, то я викинув і мій, і його бронік. Я тягнув його через болота, але врятував", — каже Вікторія.
"Боялася, що більше тебе не побачу"
Річницю їхнього весілля у червні жінка провела з телефоном в руках, очікуючи хоч на якесь повідомлення. Але телефон мовчав: Сергій перебував на позиціях, де не було зв’язку. Так в очікуванні та тривогах минуло 12 днів.
"Ми з мамою молилися на вервечці. І якраз домолювалися останню десятницю. Тут бачу, що дзвонить коханий. Я так зраділа", — пригадує жінка.
В той час вони вперше заговорили про майбутніх дітей.
"Він казав: "Хочу дитину з такими зеленими очима як у тебе. Не має значення чи хлопчик, чи дівчинка. Але краще, щоб це була донечка", — розповідає Вікторія.
У серпні Сергію вдалося вирватися на кілька днів у тил, у Дніпро. Вікторія ані хвилини не роздумувала та поїхала до нього на побачення. Спекла улюблений торт чоловіка, спакувалася і 18 годин їхала автобусом.
"Він мене обійняв і мені аж подих перехопило. Кажу: "Я так боялася, що більше тебе не побачу". Тяжко було навіть дихати, не тільки щось сказати. А він таким спокійним голосом: "Я тут, я є". Ніби видихнув. Ми дивилися один на одного і не могли натішитися", — плаче жінка.
16 серпня Сергієві виповнилося 30 років. До наступного свого дня народження він не дожив сім днів.
Наступного разу закохані зустрілися вже наприкінці жовтня. Це був день народження Вікторії й військовослужбовця відпустили додому на кілька днів.
"Останній день вересня він каже: "Я поїду з твоєю мамою, треба дещо принести, а ти будь вдома". Я відразу підскочила: "Я їду з тобою". Я ходила в ті дні за ним як хвостик. Він приїхав всього на п’ять днів. Я хотіла бути з ним. Мама прийшла і каже: "Він хотів купити тобі подарунок, а ти не даєш можливості". Але мені не треба було жодних інших подарунків, тільки б побути з ним", — згадує вона.
1 жовтня на неї очікував сюрприз – розкішний букет троянд. А за кілька днів Вікторія стояла на вокзалі і дивилася як у поїзді від неї виїжджає її коханий. Знову на війну.
Щастя з зеленими очима
Мрія подружжя про зеленооку доню здійснилася. Те, що Сергій стане татом, він дізнався, перебуваючи в зоні бойових дій.
"Він сказав: "Так хочу дівчинку. Але якщо це буде хлопчик, я не менше буду любити. Коли можна дізнатися стать?" Він вже частіше дзвонив, ми довше розмовляли. А ще мали можливість помовчати у слухавку. Пізніше побратими жартували з Сергія, що це він вагітний, а не його дружина", — говорить жінка.
Стать дитини дізнавалися разом через "Viber".
"Я поїхала на УЗД. Лікарка спитала, чи хочу дізнатися, хто у нас буде. Я відповіла, що чоловік воює, тож розкривати таємницю будемо разом, через зв'язок. Всю дорогу мені здавалося, що це – хлопчик. Я зателефонувала Сергію, сама ще не знаю, витягаю картинку, а вона – рожева. Він каже: "Я знав, що буде дівчинка". Зрадів так, розплакався", — згадує Вікторія.
В очікуванні народження донечки Сергій Яріш проходив навчання та склав іспит на право носіння берета морського піхотинця. 23 травня 2023 року йому урочисто вручили берет.
30 червня у подружжя народилася донечка, яку назвали Міланою. Увесь час, поки тривали пологи, Вікторія переписувалася з чоловіком. Аж лікарі дивувалися, чому жінка не випускає телефона з рук. Чоловік намагався підтримувати дружину дистанційно.
А наступного дня тато вже був коло своєї дружини та немовлятка. Взяв на руки донечку та розплакався. А вдома сам зібрав ліжечко для неї.
"Купив іграшки — мишку та ведмедика. Мілана досі з ними спить. Коли нас виписували з пологового, лікарка сказала: "Не затримуйтеся з другою дитиною", — каже дружина Героя.
Сергій та Вікторія з новонародженою донькою. Фото з особистого архіву Сергія Яріша
Всього кілька днів Сергій Яріш зумів побути з дружиною та донечкою. Це була їхня остання зустріч.
"Ці дев’ять днів ми були як повноцінна родина. Я дивилася на Сергія з Міланою та думала, що я маю все, що мені треба для щастя. Більше мені нічого не треба. Ніякого багатства. Аби дитина і чоловік були разом зі мною", — говорить Вікторія.
"Сергійка нашого нема"
7 серпня Сергій зателефонував дружині на "Viber", поговорили, подивився на доньку та запевнив своїх найрідніших, що все буде добре.
"Він мені завжди так казав: "Все буде добре". Але 8 серпня мене вже щось почало тривожити. Я чекала дзвінка, хоча розуміла, що не подзвонить. Серед ночі раптом покинулася. Стало важко дихати. Взяла вервечку і почала молитися. 9 серпня все мені щось не так, щось тяжко, щось не маю настрою. Написала я командиру Сергія. Бачу, що він є в мережі, але не відписав", — розповідає жінка.
10 серпня була похмура погода. Вікторія мала намір написати ще одному побратимові Сергія, який перебував у Львові і точно міг би щось знати.
"Чую якийсь звук у іншій кімнаті. Раптом мама заходить до мене, бачу, що в неї губи трусяться. Каже: "Вікторія. Сергійка нашого нема". Вибігаю в коридор, бачу – військові, медсестра, той побратим, якому я хотіла написати, наш староста. Всі голови опустили. Я почала кричати. А в один момент замовкла. Спитала: "Тіло є? Коли це сталося?" Між першою та другою годиною ночі, коли я молилася на вервечці. Я пішла до малої, дивилася на неї, хотіла в її очах побачити очі Сергія… Такий страшний день", — плаче Вікторія.
Тепер Сергій приходить до Вікторії тільки у її снах.
Герой України (посмертно)
У травні 2024 року до жінки зателефонували з підрозділу та сказали, що готують подання на присвоєння Сергієві Ярішу звання Героя України.
"Хлопці розповідали, що він витяг з окопу двох поранених побратимів, організував їхню евакуацію. А сам загинув", — каже вона.
У липні родина переконала Вікторію поїхати в Меджугор'є, оскільки вона дуже сильно горювала за чоловіком.
"Я їхала і думала, що попрошу, аби Сергієві присвоїли Героя України. Він це заслужив. Перед зупинкою в Будапешті мені кинули посилання на указ президента, що таки присвоїли. Я почала плакати. Подзвонила мамі, свекрусі, татові", — згадує дружина Героя.
29 серпня 2024 року орден Золотої Зірки вручили родині.
"Важко було брати цю нагороду. Вдома я зберігаю всі його нагороди у спеціальній коробці. А цей орден коштує життя людини. Хай би він не мав його, але був би живий і з нами", — каже Вікторія.
Зараз жінка вчиться жити без коханого чоловіка. Радіє усмішці донечки, її першим крокам та словам. Навчилася кермувати автомобілем. Іспити складала п’ять разів, але склала. Чоловік би нею пишався.
