За інформацією: Суспільне Львів.
Перше поранення під час російсько-української війни львів’янин Сергій Бондарук отримав у 2015 році, друге – у 2022. Коли бійця вдруге привезли до львівського шпиталю на лікування, лікар, який за цей час став заввідділенням, одразу впізнав пацієнта.
Про це в інтерв’ю Суспільному розповів ветеран ЗСУ, морський піхотинець Сергій Бондарук.
Мрія — стати кухарем
Сергій народився та виріс у Львові, навчався у 22 школі та мріяв стати кухарем. Але батьки порадили йти вчитися на залізничника. Тож він здобув спочатку освіту у технікумі, а згодом закінчив виш. І дев’ять років кермував потягами. Але згодом вирішив втілити свою мрію та стати кухарем. Вчився з нуля, починаючи з рубання дрів та чищення овочів, до кухаря високого класу. І прямо від плити пішов у військкомат.
"Я дивився, що діється: Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Розумів, що війна просто так не закінчиться. Я досвіду ніякого військового не маю, бо свого часу мене не взяли на строкову службу через трохи кривий хребет. Я розумів, що треба вміти захистити хоча б себе", — розповідає боєць.
Сергій пішов у військкомат, написав заяву та взяв повістку, яку потім вкинув вдома у поштову скриньку, щоби уникнути зайвих запитань від родини.
Воювати йому довелося у Мар’їнці, де й познайомився з земляком зі Львова Владом Якушевим. Того дня Якушев привіз на їхній ВОПВОП — взводний опорний пункт. журналістів. А за річкою вже стояли сепаратисти.
"Сидимо, п’ємо чай, розмовляємо. Починається бій, всі відразу побігли на свої місця. Моє місце було над бліндажем, там стояв мій гранатомет, піді мною був кулеметник. Бій закінчився, всі пішли відпочивати, я залишаюся на бліндажі, бо моя черга чергувати. Ніч, тиша. Чую, що в тому бліндажі щось шарудить. Питаю: "Хто там?" "То я, Яша", — відповідає. У нас нема Яші. Перша думка: сепаратисти приповзли. Виходить, дивлюся – це той, що журналістів привіз. Кажу: "Що ти там робив?" Говорить: "Та всі побігли стріляти, і я побіг стріляти". Так ми почали спілкуватися", — згадує Сергій.
Сергій Бондарук та Влад Якушев. З архіву Сергія Бондарука
Перше поранення
У Мар’їнці чоловік отримав перше поранення. Осколок зайшов у ліву руку, зламав кістку та вигулькнув з іншого боку. Ветеран досі має великі рубці на тому місці.
Згадує, що дуже хотів потрапити до Львова на Різдво. Але поранення сталося за кілька днів до Нового року. Тож 28 грудня він уже був у рідному місті у шпиталі.
"Це було перемир’я, стріляти не можна було. Але неподалік від нас сєпари зробили собі дуже гарну хату, з металопластиковими вікнами, ходили туди, носили туди горілку, розважалися. Ротний те побачив, бо камера там стояла і каже: "Буде бій, тебе скоригують", — розповідає чоловік.
Бій був на сусідньому опорному пункті. Сергій випустив кілька гранат зі свого гранатомета. Але й сепаратисти почали стріляти в його бік. Тож уламок влучив йому в руку.
"Я лежав у шпиталі у Львові півтора місяця. Перезнайомився зі всіма лікарями. У 2022 мене з другим пораненням привозять. Лікар приходить і каже: "Знов ти? Тобі ще не набридло до нас їздити? Ти минулого разу всім нам набрид", — згадує жарти лікаря ветеран.
Повернення на війну
Після демобілізації Сергій відкрив невеличкий ресторан у Львові. Але бізнес не пішов. Тож він виїхав за кордон, де влаштувався кухарем. Але під час пандемії COVID-19 заклади харчування позачинялися і чоловік знайшов собі роботу на фірмі, яка займалася встановленням дорожньої електрики.
"Дуже хороша робота була. Хороші власники. Коли почалася повномасштабна і я сказав, що я їду в Україну, вони подарували мені авто, навантажили різні батарейки, шнурівки, шоколадки, цвяхи, дроти, інструменти та інші потрібні речі", — говорить він.
Про те, що в Україні розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергієві повідомив побратим, який якраз приїхав до Польщі та заробітки та зупинився у нього.
"Він будить мене о п’ятій ранку, каже: "Сірий, вставай, в Києві ракети падають, жінка дзвонила". Я за два дні позакривав усі справи та поїхав в Україну. Я розумів, що якщо не поїду, то мене совість загризе. У мене вже був зібраний наплічник. Я ще собі військові якісні речі подокуповував", — каже військовий.
Добрався до польсько-українського кордону та здивувався: на в’їзд не було жодного авто. Дорогою, поки їхав, бачив як на польській території вже розгорнули намети, поляки зустрічали біженців з України, готували для них чай, каву та їжу.
"Польський митник питає: "Ти куди?". "В Україну", — відповідаю. "Так там війна. Ти, певно, вже був?", — каже митник. А я вже вбраний у військовий однострій. Перетинаю кордон, дощ, сніг, сльота та бачу у два ряди машини на виїзд. Люди кидають ті машини, з сумками, з переносками, з дітьми йдуть. Черга тягнулася аж до Судової Вишні", — згадує Сергій.
Так він повернувся знов на війну.
Ви тепер – "спецназ"
Під час антитерористичної операції Сергій служив у піхоті й мав намір повернутися туди. Але його підрозділ вже воював. Тож він з побратимами долучився до іншого підрозділу.
"Нас привезли в зону бойових дій та висадили в якійсь школі. Всі дорослі дядьки по сорок років, я викурюю по півтори пачки цигарок в день, маю хронічні хвороби, нерівний хребет. А нам кажуть: "Вітаємо, хлопці, ви тепер крутий "спецназ", ви – розвідка морської піхоти". Ми перезирнулися: треба, то й треба", — сміється чоловік.
Згадує, що перші десять днів повномасштабної війни через стрес та адреналін нічого не їв, тримався тільки на каві та цигарках й схуд на 12 кілограмів.
"Після перших разів, коли ти потрапляв у такі ситуації, що треба було вже дзвонити й прощатися з рідними, а ти виживав, то розумієш, що АТО – це відносно спокійна війна", — каже Сергій.
Сергій Бондарук із побратимами. З архіву Сергія Бондарука
Друге поранення
Друге поранення Сергій отримав 8 травня 2022 року. Бійці повинні були зайти в село Шепелівка, знайти верхню точку та розвідати, чи будуть російські військові робити переправу.
Доїхали бійці до Новодружівки, на околиці Лисичанська. Там їх зупинили військовослужбовці Нацгвардії та зголосилися провести на позиції. Але треба було перепрошити рації, щоби мати зв'язок.
Як тільки українські оборонці під’їхали до промзони, їх почали обстрілювати.
"Ми з’їхали вбік в посадку. Вони, мабуть, подумали, що ми якесь начальство і почали насипати з міномета. Я лежав на пузі. Побратим сказав, що у мене дупа стирчить, але я інакше не міг лягти. Згодом лікар сказав, що витяг з мене якісь камені, і асфальт, і смолу. Мені знесло пів стегна та зламало тазостегновий суглоб", — пригадує боєць.
Сергія повезли у Лисичанськ. Хоча звідти вже всі евакуйовувалися. Але була надія застати лікарів і таки вдалося знайти там медиків. Пораненого відразу переклали на каталку, під'єднали до апаратів. І він знепритомнів.
"Я думав, що вже вмер. Побачив якусь кімнату з оббитими стінами чимось м’яким. Там були якісь двоє та двері. Я знаю, що мені треба пройти крізь ті двері та йду туди. Один мене зупиняє, з підлоги виїжджає одна цеглинка, пробивається стовп світла. Він дивиться туди та каже: "Ні, тобі ще не час". Я приходжу до тями й чую як пищить апарат, який стежить за роботою мого серця", — згадує ветеран.
Загибель брата
Згодом були шпиталі, операції, відновлення. Поки Сергій був на війні, його молодший брат Олександр записався до 125 окремої бригади територіальної оборони.
"Чотири місяці я лежав. Міг тільки голову підняти. Брат ще був у Львові, приходив, мив мене, допомагав чим міг", — каже він.
Олександр був пластуном. А також рівнявся на свого старшого брата.
"Я його просив не йти. Він працював на залізниці, мав бронь. Але він сказав: "Ти ж коли вперше йшов, теж нічого не вмів, йшов, щоби навчитися. І я так хочу". В ньому був сильний стрижень. Якщо він щось вирішив, то так і буде", — говорить Сергій.
Коли старший брат лікувався після поранення, молодший вже воював під Бахмутом.
"Дзвонить до мене на вайбер. Дивлюся: слоїки якісь стоять, закрутки. Сидять в підвалах. Розповідає, що зранку вилазять, воюють. Вночі у підвалах сидять", — розповідає морпіх.
Одного разу Сашкові вдалося приїхати до Львова на кілька днів, набрав солодкого та інших потрібних речей та повернувся.
"Я його просив звільнятися, бо вже навоювався. А він мені: "Поки мої хлопці там, я їх не залишу", — згадує Сергій.
Брат Сергія – Олександр, який загинув біля Серебрянського лісу. З архіву Сергія Бондарука
А 5 квітня 2023 року родина отримала звістку, що Сашко загинув під час виконання бойового завдання у Серебрянському лісі.
"Я був на східній околиці Серебрянського лісу, коли "моя" міна прилетіла. А малий був з західного боку того лісу. Сліпий осколок прилетів йому в легені", — каже ветеран.
Зараз Сергій повернувся до улюбленої справи – знов працює кухарем. Попри важке поранення стоїть та бігає між вогнищем та столами. Каже, що вже може провести на ногах п’ять годин поспіль. А коли втомлюється, то сідає чистити овочі чи робити іншу роботу, під час якої можна посидіти.
