За інформацією: Суспільне Львів.
Коли Владислав Гірний їхав на ротацію в район Маріуполя, то не уявляв, що йому доведеться стати оборонцем "Азовсталі" та пройти полон, де він пережив допити, побиття та постійний голод.
Про це Суспільному розповів ветеран ЗСУ, оборонець Маріуполя, нині – керівник центру підтримки родин військовополонених та зниклих безвісти Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Владислав Гірний.
Початок повномасштабної війни
До війська Владислав прийшов у 2021 році сам. Каже, що всі чоловіки в його родині служили строкову у війську. Тому він вирішив вчинити так само. Для служби обрав Першу окрему шляхо-відновлювальну бригаду імені князя Лева Держспецтрансслужби.
"21 січня 2022 року ми виїхали з Шептицького. Їхали на ротацію з розрахунком, що через два з половиною місяці повернемося. Ми вже бачили, що йде скупчення військ, але сподівалися, що нічого не станеться", — каже він.
Уже 10-15 лютого військовослужбовці зауважили, що вночі над ними літають російські дрони.
"В ніч з 23 на 24 лютого наша зміна відпочивала після наряду. Вночі командир розбудив нас і сказав, що бойова тривога, почалася війна. З новин дізналися, що таки почалося вторгнення. З одного боку ми готувалися до цього, з іншого не хотілося вірити", — згадує ветеран.
Їхню тактичну групу відразу скерували до Маріуполя на залізничний вокзал, щоби допомогти цивільним мешканцям сісти на евакуаційні поїзди.
"Був призначений потяг з Маріуполя до Дніпра, якщо не помиляюся. В нашому підрозділі були жінки, ми просили їх переодягтися в цивільне і теж виїжджати, але вони відмовилися. Сказали: ми з вами приїхали сюди, ми з вами й повернемося додому", — розповідає Владислав.
86 днів на Азовсталі
На евакуацію в Маріуполі йшли в основному жінки з дітьми та люди похилого віку. Не всі знали, де знайти евакуаційний поїзд. Місто бомбили як і всю Україну. Через два дні їх перевели на підсилення на "Азовсталь". Зв'язок на заводі був до 5 чи 6 березня. З перервами, але був.
"Ще 24 лютого мама мені зателефонувала. Плакала, сказала: ти мусиш повернутися живим. 8 березня я хотів зателефонувати мамі, то вже зв’язку не було", — згадує він.
На "Азовсталі" крім військовослужбовців зібралися й цивільні.
"Ми стояли на контрольно-пропускному пункті заводу. Завод ще працював. Сюди заходили цивільні", — каже Владислав.
13 березня 2022 року чоловік мав замінити своїх побратимів на посту. Коли підходили до КПП, почули гул російського літака. Почали ховатися.
"Я забіг на КПП, поспілкувався з побратимом і відійшов від нього. І тут шалений звук – прильот. Піднялася пилюка, нас збило з ніг. Побратим, з яким я щойно говорив, загинув. Мене поранило осколком у праву руку, в передпліччя. Я почав втрачати кров. Але поруч були медики й наклали турнікети", — розповідає чоловік.
Увесь час, поки він перебував на "Азовсталі", медики лікували його поранену руку. У полоні його раною ніхто не опікувався. Осколок витягли вже аж у 2024 році, після того, як оборонець Маріуполя повернувся з полону та проходив тривалу реабілітацію.
Владислав Гірний у бункері на “Азовсталі”. З архіву Владислава Гірного
А тоді, попри поранену й перемотану руку, він виконував завдання, які йому призначали.
"Допомагав носити і возити боєкомплекти та їжу тим, хто тримав оборону. Пам’ятаю, на "Азовсталі" були три великі доменні печі. Коло першої стояв рефрижератор. Я допомагав вантажити туди наших загиблих. Серед нас було багато поранених, але всі, хто міг, робив якусь роботу", — каже ветеран.
Всю роботу доводилося робити вночі. Хоча саме вночі Маріуполь найсильніше обстрілювали.
"Cказали, що це буде почесний полон"
16 березня 2022 року оборонцям Маріуполя оприлюднили наказ президента про припинення оборони міста. Як згадує Владислав, пояснили це необхідністю лікування важких поранених та гідного поховання полеглих.
"Нам сказали, що це буде почесний полон. Нам сказали, що то буде табір, де ми поживемо тимчасово й поїдемо додому; що там буде добре ставлення до нас. І що нам дадуть хліба, а хліба нам дуже хотілося. За місяць ми тільки деколи мали можливість з’їсти галети", — розповідає Владислав.
Каже, що спочатку на "Азовсталі" було що їсти. Згодом їли двічі на день, під завершення оборони – один раз.
"Нам хотілося їсти. Ми знали, що при вході були склади забезпечення. Ми з побратимом пішли туди й знайшли розсипані макарони. Всі в піску, в цементі. Я взяв макарони в жменю, процідив їх від піску крізь пальці. Набрав кілька жмень. Запарили їх окропом та й їли. Звісно, на зубах скрипів пісок, але мені тоді так смачно було", — говорить він.
Щодо полону, каже, що найбільше лякала невизначеність: здаватися на милість росіян й не знати, скільки часу ти там будеш.
"Але виходу у нас не було. Нас або закидали б бомбами, або йти в полон. Хотілося вірити, що це буде три-чотири місяці. Але деякі мої побратими ще й досі в полоні", — нагадує ветеран.
З 16 до 20 березня всіх оборонців Маріуполя вивезли в Оленівку. Згадує, що везли їх дуже довго, цілий день. Хоча шлях від Маріуполя до Оленівки недовгий. В цій колонії Владислав пробув три тижні. Потім його перевели у Свердловськ (нині – Довжанськ) Луганської області, де він перебував до обміну 7 березня 2023.
"В полон ми виходили так. По обидва боки стояли російські військові. Перед ним піддон, куди ти маєш скинути всі свої речі. Роздягнутися треба було до білизни. У мене нічого особливого не було: штани, шкарпетки, наручний годинник, телефон та навушники. Мене роздягнули до футболки, перевірили. Перед тим як ми йшли в полон, ми збили налаштування телефонів до заводських. Декому вдалося пронести телефон в полон, але мені – ні", — каже він.
Обіцяний хліб у полоні давали, але це був крихітний шматочок. Але і його військовополонені ділили на два, щоб пізніше поїсти.
"Мені снилися солодкі батончики. Навіть солодкого чаю не було, була якась вода. Люди мліли від голоду", — говорить чоловік.
І додає, що зараз у нього зовсім інше ставлення до їжі; не дозволяє собі нехтувати продуктами харчування й неперебірливий у їжі.
Спільна молитва
Через три тижні перебування в Оленівці військовополонених пошикували і розпочалася перекличка.
"Ми думали, що це вже обмін. Перезиралися з побратимами й раділи. Але нас завантажили в автобус. Їхали ми дуже довго. Я трохи підглядав. Бачив таблиці Таганрог, Свердловськ. Думаю: це зовсім не до обміну йде. Приїжджаємо: великий білий паркан, заборонка вгорі. Ми розуміємо, що то нова колонія", — згадує чоловік.
Військовополонених там очікували наглядачі з батогами, які їх почали бити з перших же хвилин.
"Почалася так звана прийомка. Ти маєш пробігти до приміщення, де тебе знову будуть шмонати. Мене і по спині били, і потім ще й на допитах. Полон – це страшне. Постійні допити. Кожного разу мене питали хто я, звідки я, чим займався, що я знаю про бригаду "Азов" і чи хочу додому. Допит – це постійний тиск. Ти чогось не знаєш, а вони вважають, що ти приховуєш і з тебе намагаються силою вибити інформацію. Мене тільки били. До побратимів застосовували електричний струм. На розтяжку не раз ставили. А коли я звільнився з полону, в обмін потрапили декілька дівчат. Дівчата розповідали, що вони перебували в Таганрозі в полоні, то там жорстоко їх катували", — розповідає ветеран.
Каже, що в полоні його тримала молитва. Серед військовополонених був капелан, який потрапив в полон з Маріуполя.
"В певні години ми збиралися разом до молитви. Хто хотів, той підходив до нашого гурту, до спільної молитви. Капелан починав. А потім кожен з нас проговорював свою молитву. Я просив волі, здоров’я та для батьків терпіння", — говорить він.
І додає, що зараз щовечора просить в Бога визволення для своїх побратимів, які все ще перебувають в полоні.
Владислав Гірний з Петром Брезіцьким на ротації у Маріуполі. Військовослужбовці разом повернулися з полону. З архіву Владислава Гірного
Обмін
На початку березня 2023 року військовополонених вивели на шикування у нестандартний час. Шикування там було тричі на день у визначений час. А цього дня було щось не так.
"Підходить до нас вертухай і каже: ви завтра їдете на обмін. У нас в душі невимовна радість. Але розуміємо, що вони можуть нас обманути", — каже Влад.
Зранку всіх, кого визначили на обмін, зібрали коло воріт.
"Приходить вертухай і каже: відбій. Мені так образливо стало, невже обмін зірвався? А ввечері під час шикування було багато представників колонії. Вони до нас так лукаво посміхалися. Ми вже думали, що зараз нас знову будуть бити. Але тоді був великий обмін, багато обміняли саме з колонії Свердловська", — згадує він.
Перед тим як українських захисників повернули додому, їх змусили роздягнутися цілком.
"Було дуже холодно. Ми довго чекали на машини. Нас повантажили в КрАЗ принципом ялинки: один сідає, розставляє ноги, другий сідає йому між ноги. Ми сиділи на підлозі вантажівки, мерзли. Але я думав: вже стільки всього витерпів, витерплю й це. Зчепив зуби й їхав", — говорить ветеран.
У Таганрозі на військовому аеродромі їх пересадили у вантажний літак й перевезли до кордону Білорусі з Україною.
"Нам навіть дозволили сходити в туалет, але увесь час руки були зчеплені стяжками, голова обмотана. Спробуй розстебнути штани, коли у тебе руки зв’язані. Нас знову посадили в автобус і знову кудись везли. Я думав: чи то вже третя колонія? А так хочеться якогось світла в кінці тунелю", — каже він.
Коли автобус зупинився, визволені з полону ще тривалий час сиділи й не знали що діється. Аж поки не прийшов представник ЗСУ й не сказав: "Слава Україні, ви вже вдома".
"Боже, яке ж це було щастя. Ми вийшли з автобуса. Увесь час поки ми були в полоні, нас змушували тримати руки за спиною. І ось ми виходимо з автобуса й за звичкою руки за спину. А нам кажуть: ви вже вдома, ви – на волі", — згадує чоловік.
Владислав Гірний у день обміну 7 березня 2023 року. З архіву Владислава Гірного
Коли їм роздали телефони, Владислав зателефонував мамі.
"Кажу: "Привіт, я вже в Україні". А мама: "Говори, говори, я так хочу тебе чути. Що небудь говори. Лий мені той мед на душу", — говорить захисник Маріуполя.
Каже, що досі пам’ятає першу вечерю в лікарні після обміну.
"Це був теплий суп і пюре з котлетою. Це був один з найщасливіших прийомів їжі в житті. Що можна поїсти, нормальні порції, нормальний чай. Організм аж дякувати почав", — каже він.
Повернення до цивільного життя
Після реабілітації Владислав повернувся на службу. Але зізнається, що після полону багато хворів. Умови утримання в полоні, а особливо щоденні жорстокі побої підірвали здоров’я молодого чоловіка.
"В полоні я набув важкої хвороби. Мене били сильно по спині та ниркам. Там я ще й перемерз сильно. Зараз мені вже зробили дев’ять операцій. Лікар сказав, що я тепер їхній постійний пацієнт, маю раз на рік проходити реабілітацію", — говорить ветеран.
Тож після звільнення з ЗСУ чоловік шукав роботу. Оскільки його цивільна спеціальність — менеджер з туризму та готельно-ресторанної справи, то пробував працювати в барах, в піцеріях, але не підходило. Тоді звернувся до спільноти "Серце Азову", яка підтримує всіх захисників Маріуполя. Там йому допомогли скласти резюме і розмістити його на сайтах з пошуку роботи.
"Тут мені зателефонував фахівець з пошуку роботи Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. Сказав, що є вакансія у одній туристичній агенції. Я один день там постажувався і мені щось не зайшло. Я передзвонив цьому фахівцеві, прийшов до нього, ми поговорили. І він запропонував мені цю посаду – керівника центру підтримки родин військовополонених та зниклих безвісти", — каже Владислав.
Вже рік він працює з ветеранами, військовослужбовцями, родичами військовополонених та зниклих безвісти.
"Майже кожного дня звертаються родичі. Часто — це люди похилого віку. Вони не знають куди звертатися, можуть розплакатися. Ми допомагаємо, розказуємо що робити, куди звертатися. Можемо навіть самі зареєструвати заяви, якщо у людини тільки кнопковий телефон", — розповідає фахівець.
Одного разу в центр прийшов побратим, з яким разом перебував на "Азовсталі".
Каже, що були й випадки, коли відвідувачі агресували до нього.
"Починається розмова про "ти чого тут сидиш, а не воюєш". Небагато, але й такі випадки були. Я на це спокійно реагую. Кажу, що я сам пройшов через полон і моя мама теж переживала", — говорить ветеран ЗСУ Владислав Гірний.
