За інформацією: Суспільне Львів.
У цивільному житті Ярослав Мельничук — хірург-стоматолог та після повномасштабного вторгнення він долучився до лав 125 бригади ТрО. Чоловік став начальником медичної служби, оперував та брав участь в евакуаціях військовослужбовців із позицій.
Про це лікар хірург-стоматолог та ветеран 125 бригади ТрО Ярослав Мельничук розповів в інтерв’ю Суспільному.
Батьки благословили іконою
В ніч вторгнення Ярослава розбудили батьки й сказали ввімкнути телевізор.
"Я жив своє звичайне життя: приймав хворих, оперував. Того дня у мене був запланований повноцінний робочий день. Якась частина пацієнтів передзвонила та скасувалася. Приймали тільки з гострим болем. Я в планах мав відправити батька з мамою за кордон або хоча б в Карпати. В глибоких Карпатах є село, де б вони могли відсидітись. На якийсь період часу вони туди поїхали. Але батько в мене впертий хлопака, сказав: "Манав я то все, повертаюся до Львова". Мама теж через деякий час повернулася", — згадує чоловік.
Каже, що в перші дні повномасштабного вторгнення навколо вирувала паніка. І він, як лікар, який вміє опановувати свої емоції, заспокоював своє оточення.
"Я намагався донести цю думку всім: "Так, почалася війна, але у нас є Збройні сили, вони воюють, а наше завдання – працювати на оборонну економіку та наповнювати бюджет". Я не вірив у війну. Я думав, що це буде класичне москальське брязкання зброєю. Я щиро був переконаний, що все під контролем, що у нас є повністю підготовлене військо, що президент у розслабленому стані", — пригадує Ярослав.
Попри цю віру лікар вирішив, що його місце – у Силах оборони. Тому пішов у ТЦК. Тим більше, що походить з роду, який свого часу воював у січових стрільцях. А бабуся Ярослава Мельничук була зв’язковою УПА та рідною сестрою охоронця генерала Шухевича Любомира Полюги.
Чоловік згадує, що черги під ТЦК були великі, йому довелося простояти цілий день, допоки не потрапив досередини.
"Там почули, що я – стоматолог. Сказали, що мене нема куди скерувати і сказали йти звідти. Мене з військкомату відфутболили. Зараз розкажеш, то ніхто не повірить в ці історії. А тоді було перенасичення людей", — розповідає ветеран.
Але за брамою ТЦК на таких як він полював рекрутер з підрозділу територіальної оборони.
"Я виходжу за браму, там стоїть чоловік якийсь та питає чи взяли. Кажу: "Не взяли". А він: "На тобі адресу, їдь туди, тебе візьмуть в ТрО". На той час я настільки був далеким від війська й не мав уявлення що таке ТрО, але поїхав", — згадує медик.
Так Ярослав став військовослужбовцем медичної служби 125 бригади територіальної оборони. Про те, що він мобілізувався, батькам повідомив вже аж перед виїздом у зону бойових дій.
"Батько щось підозрював, бо я постійно десь пропадав. А вже перед самим виїздом у зону бойових дій я зізнався. Невідомо як воно могло би скластися і не дати батькам попрощатися, то теж така історія. Батьки зняли зі стіни ікону, поблагословили й наступного дня я поїхав", — говорить Ярослав.
Ярослав Мельничук під час служби у ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука
Вітаю, ви – начальник медичної служби
Новостворений батальйон територіальної оборони виїхав у Харківську область, де вже закінчувалися бойові дії.
"Нас туди скерували як молодих, які ще без досвіду бойових дій. Біля Богодухова були наші перші позиції та перші бойові розпорядження. Там же був перший поранений. Але легкий, що я навіть обличчя його не запам’ятав", — розповідає медик.
А ось важкі поранені почалися вже у лютому 2023 року, коли підрозділ заїхав у Бахмут.
Ярослав Мельничук каже, що посаду начальника медичної служби свого, 218 батальйону, він обійняв несподівано для себе. Спочатку його призначили на посаду старшого бойового медика роти, бо офіцерських посад не було, а чоловік хотів воювати.
"Одного дня комбат мене викликав до себе і сказав: "Я вас вітаю, відсьогодні ви начальник медичної служби". А мене ніхто не питав. То було мені як сніг на голову", – каже чоловік.
І додає, що у нього була дуже крута команда медиків.
"Так співпало, що вони всі самі прийшли до нас у підрозділ. Я приймав на службу тільки Кнопку. Вона прийшла до мене. Я дивлюся: мале, тендітне. Що ти забула на війні? Вирішив її трохи демотивувати, щоби вона не пхала свого носа де не треба. В результаті виявилося, що вона стала однією з рушійних сил в медичній службі. Всі інші вже були. Всі — молоді, всі — вмотивовані", — згадує лікар.
Ярослав Мельничук із посестрами. З архіву Ярослава Мельничука
У Бахмуті медична служба підрозділу працювала у складі евакуаційних бригад 93 бригади ЗСУ.
"Ми працювали у складі евакуаційних бригад. Я, як щелепно-лицьовий хірург, час від часу оперував на стабілізаційних пунктах або у Дружківці поранених в обличчя. Їздив на евакуації. Сідали в машину, нам давали сигнал: точка евакуації там-то. Приїжджали, забирали двохсотих та трьохсотих. Та вилітали звідти так швидко як могли. Бувало таке, що могли напхати в одну машину до десяти людей. Це було, коли дуже довго не було евакуацій. Ми приїжджали, напихали в авто всіх як шпроти в банку й давали по газах", — говорить Ярослав.
Таких виїздів могло бути від десяти до двадцяти на добу.
"У мене на голові поламані машини, які треба поремонтувати, евакуація поранених, відстеження їх по інших лікарнях, бо вони губилися, а треба було чітко дати доповідь командиру: стільки поранених, стільки загиблих, тіла перебувають там-то, поранені – там-то, проводяться такі-то лікувальні дії. І цей звіт треба було здавати щовечора. Я міг приїхати о десятій годині вечора і до 2-3 ночі робити звіти й доповідь. Години дві поспати й зранку їхати на евакуацію", — каже ветеран.
Позивний – Грім
Свій позивний ветеран обрав на честь домашнього улюбленця – песика Грома.
"Спочатку мій позивний був Млин, бо я Мельничук. Але в підрозділі був командир з позивним Клин. Коли по рації викликали, то не могли зрозуміти кого треба – Млина чи Клина. Тому я поміняв позивний", — розповідає Ярослав.
За його словами, Грім – це козацьке прізвисько, яке свого часу придумали разом з батьком.
"Зараз це прізвисько носить татів пес, великий та злий кане-корсо. Точніше, він дуже добрий, але виглядає на дуже великого та злого. Перше, що мені прийшло до голови, використати його кличку собі на позивний. Мені подобається. Я завжди був голосний, голос дзвінкий. Завдання треба ставити чітко. Тому і Грім", — каже ветеран.
Та додає, що батьки, коли дізналися про це, посміялися.
Ярослав Мельничук під час служби у ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука
День народження на війні
Про своє 34-річчя у 2022 році чоловік забув. Тоді новостворений підрозділ перебував на навчаннях й усі мали багато роботи.
"Я забув, що у мене день народження рівно до того моменту, поки хтось подивився у мою особову справу. Не знаю чому у них виникла така ідея. Але хтось подивився і увесь колектив привітав мене з днем народження. А у мене було стільки роботи й задач, які треба було вивчити, запам’ятати й навчитися то робити, що я не пам’ятав. Мені принесли маленький тортик. Наступного дня я попросив маму спекти великий львівський пляцок", — розповідає Ярослав.
35-річчя вже святкував у Серебрянському лісі. Того дня домовилися з суміжниками про можливість відпочити, якщо не буде багато роботи.
"Я нишком, щоби комбат не знав, купив м’яса у Краматорську, замаринував. І в одній зі зруйнованих будівель насмажили шашликів, дівчата зробили салатики. Кнопа навіть якісь кульки примудрилася нарити. Так і відсвяткували, щоб ніхто не знав і не чув. Нас там було 5-6 чоловік", — згадує медик.
А ось своє 36-річчя не святкував взагалі. Це був період, коли ветеран повернувся додому.
"Я не хотів жодних забав. Я не міг собі навіть уявити як це – святкувати. Мої побратими воюють, помирають. Як можна святкувати?", — каже він.
Ярослав Мельничук під час служби у ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука
Повернення з війни
Зараз Ярослав повернувся на роботу у Дрогобицьку міську лікарню, а також має приватну стоматологічну практику та його часто запрошують оперувати щелепно-лицьові травми. Але, каже, що повернення з війни було тривалим та важким.
"Найважче після того, як ти повертаєшся з війни, це – соціалізуватися. Найважчі – перші пів року. Дуже важкі для кожного ветерана і для дітей, батьків та дружин ветеранів, які є коло них. Кожен знаходить свій метод впоратися з цим, тому що ПТСРПосттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. є в кожного. Нема жодного військовослужбовця, який був у зоні бойових дій і воно не лишило йому відбиток", — каже він.
Згадує, що перші два тижні після звільнення дивувався, що почуває себе нормально і жодного ПТСР не відчуває. Але дуже швидко зрозумів, що це не так.
"Гостре почуття справедливості. Постійні нічні жахи. При тому, що на фронті того не було. Там навіть нежиті не було. Все здоров’я в один момент починає сипатися. Імунка в тебе на нулі. Якісь незрозумілі пневмонії, незрозумілі хвороби, постійні травми. Ти не розумієш, що з тобою відбувається, тебе всі дратують. Єдині, з ким ти можеш знайти спільну мову, це твої побратими, бо тобі здається, що тільки вони здатні тебе зрозуміти", — розповідає ветеран.
Ярослав знайшов своє відновлення у спортзалі.
"Я зрозумів, що мені треба максимально абстрагуватися від усього, що мене оточує, не слухати людей, які не мають стосунку до війни. У залі тягаю залізо, ходжу на плавання. Ще хотів відновити заняття єдиноборством. Але зараз маю дуже багато роботи. І це добре. Я до війни такий спокійним не був як зараз", — каже лікар хірург-стоматолог та ветеран 125 бригади ТрО Ярослав Мельничук.
