За інформацією: Суспільне Львів.
Бойова медикиня Ірина Васечко мобілізувалася до лав ЗСУ наприкінці березня 2022 року. Їй тоді було 23 роки, але дівчина вирішила, що повинна допомагати Збройним силам. У війську отримала позивний Кнопка і навчалася всьому, що має вміти медик на передовій.
Про це Суспільному розповіла бойова медикиня 125 бригади Ірина Васечко.
Дідусь пам’ятав минулу війну
Ірина походить з родини, яку у 1947 році під час операції Вісла виселили з Польщі на Тернопільщину. Її дідусь тоді ще був дитиною, але добре пам’ятав і Другу світову війну, і виселення.
"Дідусь увесь час мені казав, що історія повторюється. І дуже боявся, щоби я не побачила війни. Казав, вчи історію, знай, хто ти", — говорить бойова медикиня.
Напередодні повномасштабного вторгнення дівчина працювала у розважальному комплексі й мала нічну зміну.
"Вже за три дні до цього ми почали розуміти, що щось станеться, тому що більша частина наших охоронців, а це були військовослужбовці у запасі, повернулися до своїх військових частин. Ми сидимо вночі, людей нема. О другій ночі ми зачинилися, бо людей нема. Я повернулася додому, взяла собаку, щоб погуляти. І у мене починає розриватися телефон: війна, війна, війна", — згадує вона.
Вдома вже прокинулися дідусь з бабусею та стежили за новинами.
"Пам’ятаю, йду на перехресті Сяйво – Широка і вперше почула повітряну тривогу, то відчула шок, мурахи по тілу біжать. У магазинах майже нічого нема. А хлопці, які вже поїхали, просять сигарети, якісь рукавички тактичні. Я заходжу в магазин – сигарет нема. Так ми й зустріли ту війну", — каже Кнопка.
На початку березня дівчина пішла до ТЦК з наміром мобілізуватися.
"Я вирішила, що може і я буду потрібна. Черги були великі. Зустріла знайомого й з ним зайшла до середини. Там стояли столи, багато столів. Мені показали пані, яка там керувала. Вона мені каже: "Ні, нам людей вистачає, а ти ще й дівчина і дуже молода". Мені тоді було 23 роки. Три рази вона сказала — ні", — розповідає Ірина.
Місяць дівчина займалася волонтерством, допомагала переселенцям та дбала про домашніх тварин, яких привозили з зони бойових дій.
Одного дня, гуляючи з собакою, зустріла товариша, який був вбраний у військовий однострій.
"Я дуже здивувалася. Я з ним познайомилася під час організації культурно-мистецьких заходів на Левандівці. А йому – 19 років. Похвалився, що служить у нашій львівській новоствореній бригаді. Домовилися зустрітися пізніше, щоб поговорити. Я дала йому свій номер телефону. Мені було цікаво почути, що він там робить", — говорить дівчина.
А через день, зраненька, година сьома, її збудив дзвінок з невідомого номеру телефону. Дзвонив старший бойовий медик та запросив на розмову. Згодом він передзвонив ще кілька разів.
"Я порадилася з дідусем та бабусею. Ми вирішили, якщо людина дзвонить, отже є потреба. Я й пішла. Дали мені відношення і я пішла до ТЦК", — згадує Ірина.
У ТЦК вона знову зустрілася з військкомом, яка місяць тому відмовила їй у мобілізації.
"Вона намагалася мене відмовити. Що я дівчина, я молода, що мені того не треба. Каже: "Не романтизуй війну, там нічого хорошого нема". Питала чи є кому дивитися за бабусею. А я казала, що я – спритна, де б не опинилася, звідтам вилізу. Вона почула мене", — каже дівчина.
Дідусь військової медикині помер 1 вересня 2022 року — серце не витримало.
Нові знання з медицини
Першого дня новомобілізована прийшла знайомитися зі начальником медичної служби підрозділу.
"Його позивний – Грім. Він високий, двометровий, статний, весь у татуюваннях. Я – маленька, худенька. Він згори на мене дивиться: "Панічні атаки маєш? Крові боїшся? А тепер забудь все, що ти вчила з медицини. Через тиждень прийду, перевірю", — згадує Ірина.
Бойова медикиня Ірина Васечко. З архіву Ірини Васечко
Дівчина ходила слідом за медиками, які мобілізувалися раніше, й розпитувала їх про все.
"За тиждень я зрозуміла, що базу вже знаю. А далі вже можу самостійно опанувати. Відкривала в інтернеті протоколи й дивилася як воно працює. Перев’язку зробити – без проблем. А ось треба було добре навчитися проводити огляд пораненого. У цивільному житті ці речі перевіряються за допомогою апаратів, досліджень та аналізів. А тут тобі треба швидко руками оглянути й надати допомогу вже й негайно", — розповідає бойова медикиня.
Згадує, що ізраїльський бандаж вперше накладала, перебуваючи на стабілізаційному пункті, за допомогою інструкцій з інтернету.
"Я не знала як його накладати. Я була в Часовому Ярі на стабілізаційному пункті, мені сказали, що треба замотати тих двох. Я беру ізраїльський бандаж, на телефоні вмикаю YouTube, мотаю людину. Приходить лікар і каже: ось так правильно", — розповідає вона.
Також Ірина навчала своїх бійців тактичної медицини. Не всі хотіли вчитися, але згодом зрозуміли, що ці знання рятують життя.
"Згодом поранених було багато. Когось забирали зі стабілізаційних, когось забирали в лікарні. Ти в лікарні бігаєш та шукаєш їх всіх. І коли я їх бачила, вони дивилися на мене з такими очиськами: "Ти знаєш, що я зробив? Я наклав турнікет нормально, як ти мене навчила. Я то знав, я то зробив, я молодець", — говорить Ірина.
Бахмут у вогні
23 січня 2023 року бойова медикиня Кнопка заїхала в Бахмут.
"Ми приїхали, це була ніч. Темнота страшна. Ліхтарі не працюють. Тиша в місті максимальна. Хто боїться навіть пчихнути. Наша "швидка", коли здає назад, то пищить. Нам показують, де ми маємо стати, водій здає назад, машина починає пищати. Ще так різко фара не видиралася і не рвалися дроти, щоб машина не пищала. Я ніколи не звертала увагу, що вона пищить, коли здає назад. Але коли навколо тихо як у домовині, чутно навіть як хтось дихає, то ти такий: ого, щось не так", — розповідає військовослужбовиця.
На ранок Ірина побачила місто.
"Сонце світить. Ти дивишся: тут руїнка, тут руїнка, тут прилетіло. Це були прильоти по будинках, вирви в будинках, просто в стіні величезна діра. З підвальних приміщень виходять місцеві мешканці. Бабуськи вигулюють собак. За кутом розташувався мінібазар: на пластикових ящиках продають овочі та фрукти. Жменька того, жменька того. Стояла машина з шашечками таксі", — згадує медикиня.
Бойова медикиня Ірина Васечко. З архіву Ірини Васечко
Перший поранений
На початках повномасштабного вторгнення підрозділи територіальної оборони розподіляли між іншими підрозділами. Ірину та її напарника, водія медичного авто, Флеша відрядили до медичної служби одного з батальйонів.
Того дня новий командир звелів їм їхати на СТО, щоби підготувати авто до роботи.
"Ми віддали авто, а самі пішли пити каву. Тут дзвонять мені з моєї частини і кажуть: "У нас поранені". А ми тільки три дні у Бахмуті. Тут моменти: мій безпосередній командир — це командир, якому мене віддали в інший підрозділ. Начальник медичної служби – так само мій командир. І кого я маю слухати? Я вирішила, що слухатиму начальника медичної служби", — говорить Ірина.
Начальник медичної служби 125 бригади ТрО просив, щоби медики прибули на допомогу. А ось начальник підрозділу, куди відрядили дівчину, вимагав, щоби вона нікуди не їхала. Медикиня обрала перше, розуміючи, що згодом буде покарана за цей вибір. Але життя побратимів для неї стало пріоритетним.
"Я знала, що догану отримаю. Але ж там – мої хлопці потребують допомоги", — пояснює вона.
Треба було забрати пораненого зі стабілізаційного пункту та завезти у шпиталь. Забирати довелося одного з бойових медиків територіальної оборони.
"Його зашили, стабілізували і ми їдемо. Дороги ми не знаємо, бо заїжджали з іншого боку. Сказали нам: "Їдете дорогою на Іванівське". Та ми й поїхали туди. Коли до нас почали махати наші військові, щоби ми розверталися, ми запідозрили щось. Там стояла важка техніка, йшов бій, робота йде. І ми їдемо. Нема як розвернутися та й часу повертатися нема", — згадує Ірина.
Так, під обстрілами, екіпаж віз пораненого.
"Тут поранений починає втрачати свідомість. У нього слабшає пульс, перестав дихати. Почала робити серцево-легеневу реанімацію — пульс та дихання з’явилися. Але він без свідомості. І тут у рів коло нашої машини прилітає міна. Я в машині підлітаю, поранений теж. Всі речі з шухлядок в машині розлітаються по нас. Я кричу до водія: "Обережніше!". Він відповідає, що по нас йде обстріл. А поранений, коли його підкинуло, вдаряється головою об стелю та приходить до тями. Я зраділа: та міна була рятівною", — розповідає медикиня.
Вже коли пораненого віддали лікарям у шпиталі, Ірина та її побратим Флеш сіли на сходки авто і видихнули. Після цього вони вже не боялися надавати допомогу пораненим.
Згодом був боєць з контузією, який вийшов на точку евакуації з позиції з патроном від ДШК в руці. Віддав аж медику в евакуаційному авто.
"Був поранений з переломом тазу. А у мене ноші – метр п’ятдесят. У нього ноги були на підвищенні. Я Флешу кажу: "Їдь швидше, але акуратніше". Він відповідає: "Або швидко, але не акуратно, або повільно та акуратно". Поранений всю дорогу просив закурити. Я не могла дати, бо у нього могли бути легені травмовані", — говорить Ірина.
Бойова медикиня Ірина Васечко. З архіву Ірини Васечко
Новела "Позивний "Кнопка"
Цей свій досвід військовослужбовиця описала у новелі, яка ввійшла у збірку ветеранської прози "Voices Of Defenders vol.1". До цього військовослужбовиця не писала таких творів.
"Писалося мені дуже важко. Я написала вступ. І я розумію, що мені дуже важко пишеться, я не можу згадувати тих моментів, мене заносить всередину. Що мені написати в тій новелі? Що я вранці прокинулася, поїхала в морг, після моргу з’їла хот-дог, потім поїхала в лікарню подивитися, що там мої хлопці, прийшла на нараду, ввечері лягла спати. Це такі будні. Кожен день стабільний, але в якийсь момент щось може змінитися. Писати про морг бажання нема. Писати про людей… Я згадую як я їх бачила востаннє, як я їх бачила в морзі. Я не хотіла цього писати", — зізнається вона.
Поговорила з координатором ініціативи Юрком Вовкогоном, сказала, що її це тригерить і не пишеться. Він запропонував скинути прочитати новели, які вже є в роботі. Після цього за один день новела написалася.
"Я хотіла, щоб мій твій показав людям війну, яка вона є. Її романтизувати не можна, але вона дає й щось хороше. І щоби кожна людина, кожен військовий міг прочитати й додати до тієї історії щось своє. Є люди, які пам’ятають Бахмут, є військові, які пам’ятають Серебрянський ліс. Можливо, кожен щось своє згадає", — каже авторка новели.
Начитала цю новелу Руслана Данілкіна.
"Коли я прийшла підписувати договір, мені сказали, що є можливість, щоби мій твір озвучила Руся. Ми з нею не знайомі, не списувалися. Я ще повний не слухала. Хочу послухати разом з чоловіком", — каже військовослужбовиця.
Бойова медикиня Ірина Васечко. З архіву Ірини Васечко
Радість материнства
У жовтні 2023 року Ірина приїхала у відпустку та звернула увагу, що жоден одяг з цивільного життя на неї не налазить – жінка суттєво набрала вагу. Купила новий одяг та й забула. Повертаючись у підрозділ, зустріла подругу, яка це зауважила.
"А може ти вагітна? – питає мене вона. Зробила тест, він виявився позитивним. Зробила ще один — знову", — говорить медикиня.
Оскільки, на той момент вони з чоловіком перебували у різних містах, то вирішила зробити йому сюрприз: замовила табличку з надписом "тато" та купила маленькі плетені пінетки. Надіслала пакунок поштою.
"Я здурила його. Сказала, що замовила шампуні та звеліла йому зв’язатися зі мною по відеозв’язку, коли відкриватиме посилку. Він відкриває й завмирає, не розуміє що це таке. Але дуже втішився", — пригадує вона.
Зараз пара виховує донечку. Хрестили дівчинку у церкві Вознесіння на Левандівці, де її мама в дитинстві співала у церковному хорі та де взяли шлюб її батьки.
