За інформацією: Суспільне Львів.
Заступник з озброєння командира мотопіхотного батальйону 24 ОМБр імені короля Данила майор ЗСУ Степан Буняк у 2022 році під час боїв у Попасній зазнав важкого уламкового поранення. Один з уламків й досі є у серці військовослужбовця, який продовжує боронити Україну.
Про це свій військовий шлях розповів у ефірі Українського радіо.Львів.
Степан Буняк виріс у патріотичній родині. Його батько постійно нагадував синові, що війна з росіянами неминуча.
"Батькові було всього 11 років, коли його з родиною виселили в Сибір. Його старших братів вбили. Мирона у 1939 році, коли були перші москалі, Пилька – у 1946 році, коли другі повернулися. Родина до 1964 року жила в Сибіру. У Сибіру їх вдруге переселяли. Бо на першому місці вони обжилися, побудували велику дерев’яну хатку, мали господарку. Коли у них з’явилася друга корова, то їх погнали ще далі", — розповідає чоловік.
Свого сина Степан виховував так само. І тепер він також воює у тій же бригаді, що й батько.
Капличка в Оріховому на Донеччині
Війна для Степана розпочалася 1 вересня 2014 року, коли він мобілізувався до батальйону територіальної оборони "Воля"Батальйон територіальної оборони "Воля" — створений з мешканців Львівської області; згодом ввійшов до складу 24 ОМБр. як командир протитанкового взводу.
У 2015 році бригада тримала лінію оборони в селі Оріхове. Там бійці поставили капличку.
"До нас на позиції приїхав отець Юліуш Кравецький, парох греко-католицької парафії з Бидгощі Республіки Польща. Ми з ним познайомилися 25 листопада 2014 року, коли в мене загинув перший офіцер, молодший лейтенант Ігор ПаньоІгор Паньо — народився 8 червня 1991 року. Загинув 25 листопада 2014 року у Лисичанську під час несення служби. Навчався в Українській академії друкарства і в Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Був командиром протитанкового взводу 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі. Це був дуже важкий період. Це був перший побратим, якому треба було закрити очі, зібрати тіло та відправити додому", — згадує військовослужбовець.
У червні 2015 року отець разом з бійцями вирішили побудувати капличку. Зі Львова хлопцям вислали 40 вишитих сорочок, які вони вбрали з нагоди освячення каплички.
"Капличка там була аж до великої пожежі у 2020 році, яку вчинили москалі на Луганщині. Згоріли навколишні села, і капличка, і ліс", — говорить він.
Степан Буняк біля каплиці в Оріховому. З архіву Степана Буняка
Як повідомити про загиблого
Тільки одного разу Степану довелося повідомляти про загибель побратима родині. Каже, що й досі шкодує про це, тому що такі болісні новини повинні повідомляти фахівці.
"Це було 9 березня 2016 року. Напередодні ми зайняли дачі Новотошківські, які були окуповані з 2014 року. Відігнали москалів за залізничні колії, почали обживати цю територію та виявили дуже багато мінних полів", — згадує військовослужбовець.
Розміновувати приїхали сапери на бойовій машині розмінування.
"Це дуже велика територія — 11 кв. км. Розміновували кілька днів. Коли сапери поверталися, всі розслаблені, втішені, що задача виконана, навідник сів не у БРМку, а на броню. Культиватор зачепив повалений електричний провід, горнув і десь зачепив міну, монку. Вона вибухнула так, що осколки полетіли у цього сапера, Дениса ХрієнкаДенис Хрієнко — народився 1966 року в селі Приютівка Олександрійського району (Кіровоградська область), закінчив приютівську ЗОШ. В часі війни мобілізований у березні 2015 року — солдат ремонтно-відновлювального батальйону, 24-та окрема механізована бригада. 12 березня 2016 року похований у селі Приютівка; при пронесенні труни з тілом Дениса до церкви люди його прощали на колінах. Цей день в Олександрійському районі оголошено Днем жалоби.. Ми його старалися швидко завезти в лікарню в Лисичанськ. Але він по дорозі помер", — розповідає офіцер.
Степан взяв до рук телефон загиблого, побачив останній дзвінок від дружини.
"Я тоді набрав її, щоб повідомити, що сталася така трагедія. Я не повинен був цього робити. Це була помилка", — каже він.
Депутат на війні
В ніч повномасштабного вторгнення Степана розбудив дзвінок від побратима Тараса Горбачевського, який у ту ніч перебував у Івано-Франківську.
"Дуже сильно пов’язана моя доля з Тарасом. Ми служили разом у 2014-2015 роках. І вже у 2022 році, коли мене важко поранило, він мене виносив. А тієї ночі він мені повідомив, що ракети бомблять аеропорт у Франківську. Він це все бачив на власні очі", — згадує військовослужбовець.
Від такої новини він відразу пробудився, увімкнув телефон та побачив, що це не жарти. Каже, що вторгнення Росії очікував і був готовим до нього.
"Напередодні, 23 лютого, по обіді я зайшов у Городоцький РТЦК. Заходжу до військкома, ми дуже добре зналися, і питаю: "Ви, хоча б, зберете резерв першої черги, до якої я належу?". На що військком поплескав мене плечу та відповів: "Ви таку паніку поширюєте", — розповідає військовослужбовець.
Та додає, що вже наступного дня військком визнав свою помилку та пояснив свої дії. Зараз і він воює.
Але Степан Буняк вже зранку 24 лютого 2022 року стояв у військкоматі. Йому пощастило – він був другим у черзі. Його випередив побратим з Журавно, який згодом загинув на війні.
"А буквально за кілька хвилин усе подвір’я Городоцького військкомату заповнили добровольці, які стали на захист України. Я одразу пішов до 24 бригади. І десь о 10 ранку ми вже були в частині", — говорить боєць.
Мобілізованих було так багато, що вже тим, хто приїхав до частини по четвертій по обіді, забракло одностроїв.
"Доби за дві-три ми отримували однострої для бійців такі, що тільки-но вийшли з фабрики, ще з запахом", — каже майор ЗСУ.
В зону бойових дій він з побратимами виїхав 4 березня. Про те, що Степан Буняк є чинним депутатом Львівської обласної ради, побратими випадково дізналися аж у 2023 році.
Майор ЗСУ Степан Буняк. З архіву Степана Буняка
У діда броньоване серце
8 квітня 2022 року у Попасній Степан зазнав важкого поранення. Того дня командир Дмитро БубликДмитро В'ячеславович Бублик — український військовослужбовець, 11 грудня 2022 року відзначений званням Герой України. дав наказ вийти з групою військовослужбовців на підсилення лівого флангу, тому що частина підрозділу вже перебувала в оточенні.
"Метрів 12-15 від мене був приліт 120-ї міни і я отримав осколкові поранення. Дуже боліло коліно: ногу майже відірвало, вона трималася на сухожиллях, декількох м’язах та шкірі. Наступного дня вже у лікарні виявили, що у мене є поранення легенів, осколок застряг в ребрі. А також є поранення серця. Осколок з легень витягли. А у серці залишився. Він є досі там", — говорить військовослужбовець.
Згодом його скерували на лікування та реабілітацію до Берліну. Німецькі лікарі підтвердили, що діставати цей осколок не варто.
"Внуки кажуть, що дідо має броньоване серце", — жартує він.
Лікування тривало понад рік. Там же, в Німеччині, лікарі попросили пораненого зв’язатися з лікарем, який його оперував у Бахмуті наступного дня після поранення, та запропонували йому роботу у клініці Шаріте. На що український лікар з 86 військового мобільного шпиталю відповів, що розгляне цю пропозицію після нашої перемоги.
"Відчуття після поранення було різне. Спочатку, коли ти собі сам чи за допомогою побратимів наклав турнікети, то перше бажання, щоб тебе винесли та щоб ти мав свою могилу. Коли тебе винесли, то хочеться, щоби тебе поставили на ноги. А коли вже поставили на ноги, то думаєш, що треба ще трохи повоювати й вигнати ту нечисть з української війни. І так у більшості хлопців, з якими я говорив", — каже майор ЗСУ.
Майор ЗСУ Степан Буняк. З архіву Степана Буняка
Повернення побратимів
19 березня цього року відбувся обмін полоненими, в ході якого з російського полону звільнили 70 бійців 24 ОМБр.
"Я того дня їхав у відпустку додому і мій побратим скинув мені перелік тих, кого звільнили. Про одного з них, позивний Плахой, ми не мали звістки протягом трьох років. Він вважався зниклим безвісти. Це така суть москалів – не повідомити, що він є", — говорить Степан Буняк.
Свою радість з цього приводу він навіть описати не може.
