Розповідаємо, в які країни можна було їздити в СРСР, і хто входив до числа “обраних”, кого випускали за межі “залізної завіси”.
Чому в СРСР за кордон пускали не всіх / колаж УНІАН, фото ua.depositphotos.com, freepik.com
Чи можна було виїжджати за кордон у СРСР? Такі подорожі в Союзі були чимось зі сфери фантастики. Потрапити туди, звісно, було можна – але далеко не всім. Та й що робити зразковому радянському громадянину на ворожій капіталістичній території? Про те, чому були закриті кордони і як карали тих, хто “зрадив” радянську Батьківщину – розповідаємо далі.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, які речі цінувалися в СРСР, але всі соромилися їх купувати.
Чи могли громадяни СРСР подорожувати
Радянські громадяни могли подорожувати. Якщо говорити про те, чи був дозволений туризм у СРСР, то туристом міг стати кожен, хто вирішив дослідити неосяжні простори Союзу.
Відео дня
Куди їздили відпочивати в СРСР зазвичай? Найчастіше відпочинок радянських громадян обмежувався дачею, поїздкою до родичів або сусіднім селом. Тим, кому вдавалося “вирвати” путівку в Сочі або Анапу, були доступні морські пляжі, хтось навіть вирушав у Кавказькі та Кримські гори, Карпати і на Байкал. Більшість їздили “дикунами” – пішки в походи, велосипедом або залізницею. Поїздки у великі міста Союзу, такі як Москва, Ленінград, для більшості громадян були справжньою пригодою.
Але ось про те, чи дозволялося радянським громадянам виїжджати за кордон – не те, що говорити, а навіть думати було не прийнято. Зарубіжний туризм в СРСР, як такий, не існував. Причому, за кордон перестали випускати майже відразу після Жовтневої революції 1917-го, і з кожним роком заборона на виїзд ставала дедалі суворішою.
З 1934 року втеча за кордон вважалася зрадою Батьківщини, а 1935 року Сталін ввів смертну кару за нелегальний перетин кордону Радянського Союзу. Покарання передбачали не тільки для “злочинця”, а й для його родичів.
Причин, чому в СРСР не можна було виїжджати за кордон, було кілька, і всі вони були засновані на страху:
- боялися, що радянські громадяни розкажуть, що не все в Союзі добре, і картинка “прекрасного радянського життя” завалиться як картковий будиночок;
- боялися, що радянським громадянам сподобається жити в “загниваючому капіталізмі”, і вони не повернуться;
- боялися, що почнеться масова еміграція з Союзу, що означало втрату дешевої рабсили.
Тому в СРСР штучно створювали умови, щоб громадянин не міг виїхати з країни. Якщо ж дуже хотів, то йому потрібно було пройти, як кажуть, “кілька кіл пекла”:
- отримати дозвіл начальства – керівник підприємства мав видати письмову згоду та позитивну характеристику;
- отримати схвалення профкому і політкому – без “подяки” у вигляді хабара це зробити було майже неможливо;
- зібрати документи і подати в ОВІР (Відділ віз і реєстрації) – усі довідки, дозволи, паспорт, характеристику і пояснення, навіщо тобі знадобилося їхати в країну “загниваючого Заходу”;
- пройти перевірку КДБ – там перевіряли все, починаючи від місця роботи до пліток за місцем проживання.
Розгляд займав місяці: мінімум 45 днів – для виїзду за кордон і 30 днів – для поїздок по СРСР. Не факт, що після цього людина могла виїхати, а того, хто так і не отримав цей дозвіл, називали “відмовниками”. Тим же щасливчикам, хто пройшов перевірку КДБ, надсилали поштою закордонний паспорт – іди затверджуй у ОВІРі та заплати за нього 105 карбованців.
Працівників військової, космічної та оборонної галузі за кордон не випускали ні під яким приводом: під час прийому на роботу вони навіть підписували зобов’язання про невиїзд.
Виїзд за кордон у СРСР для “обраних” – кого випускали
Тих, кого випускали за кордон із Союзу – у так звані закордонні відрядження, можна перерахувати на пальцях:
- дипломатів;
- співробітників розвідки;
- високопоставлених членів партії;
- вчених;
- діячів культури і спорту.
Причому, у спортсменів і діячів культури теж із виїздом частенько могли бути проблеми.
Крім цього, на роботу за кордон могли виїжджати також:
- будівельники заводів і підприємств по лінії Держкомітету із зовнішньоекономічних зв’язків;
- рибалки для видобутку риби (їх відправляли на півроку);
- цивільні льотчики;
- співробітники Міністерства зовнішньої торгівлі.
Усі вони також збирали цілу папку документів: анкету, характеристики з рекомендаціями, які затверджував партком і погоджували вищі органи. До документів додавали лист – там вказували мету і терміни поїздки, хто оплачує відрядження. Також були потрібні довідка про здоров’я і так звана “об’єктивка” – детальна інформація про біографію і місце роботи.
За кордон відправляли тільки перевірених (!) співробітників: зі стажем, знанням мови і без “заплямованого” минулого. Перед виїздом викликали на парткомісію і часто на співбесіду в ЦК КПРС, де ставили запитання про країну, куди їхала людина, а також видавали інструкцію – як поводитися, щоб не зганьбити Батьківщину.
Але навіть за кордоном за радянськими громадянами стежили: вони проживали в певних місцях, спілкувалися лише з певним колом людей. Про всі “підозрілі” рухи одразу ж доповідали “туди”.
