За інформацією: Суспільне Львів.
Ігор Зобків уклав контракт із десантною бригадою бригадою, коли йому було 18 років. Повномасштабне вторгнення Росії застало військового 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади на Миколаївщині, куди він з підрозділом виїхав ще у січні 2022 року.
Ветеран Ігор Зобків розповів Суспільному про свій бойовий шлях та освідчення на вершині Говерли.
Перші ворожі СУ над головою
Ігор уклав контракт з десантною бригадою ще у 2019 році, маючи лише 18 років. Каже, що завжди мріяв стати десантником. До початку вторгнення Росії вже мав певний бойовий досвід.
"В ту ніч наш екіпаж повернувся з чергування та ми відпочивали. Навіть не встигли заснути, як нас підняли по тривозі. Ми зірвалися і перші СУ над нами пролетіли. Ми – по бойових машинах та виїхали у напрямку Нової Каховки. Там ми прийняли бій, взяли арту на себе", — згадує він.
Десантники намагалися підійти ближче та допомогти окремому підрозділові вийти з Каховки. Але обстріл був шалений, підійти не було змоги.
"Нас постійно закидували з мінометів. Під вечір намалювалися дрони та на нас почали насипати повним ходом. В той момент ми втратили дуже багато наших хлопців", — каже Ігор.
А вночі десантники пішли забирати своїх загиблих товаришів. Йшли пішки. Виносили побратимів на руках, по одному, по двоє. Ходили кілька разів, доки їх знову не почали обстрілювати з танків та мінометів.
"Було не так страшно, скільки сподівалися, що вони живі. Поранені, але живі. Десь присипало, десь живенький. Ми по нічних приладах дивилися, де є тіла. Ті, що були ближче, тих винесли. А ті, що вже далі, коло залізниці, не змогли забрати, бо нас знову почали обстрілювати", — розповідає чоловік.
Увесь час Ігор підтримував зв'язок з домом через дядька, маминого брата, який в перші ж дні вторгнення почав допомагати підрозділу племінника як волонтер.
"Я не міг до мами зателефонувати, бо я знав, що це будуть сльози та плачі. Мама дзвонила, я не брав слухавки. Їй все переказував дядько. Мама навіть вийшла на контакт з командуванням бригади. Коли я вже зміг, то сам зателефонував. Детально розмови не пам’ятаю, але я тоді добре дістав словесно", — усміхається десантник.
Десантник Ігор Зобків. З архіву Ігоря Зобківа
Лікарі доглядали як рідного
6 березня 2022 року Ігор отримав важке поранення. Згадує, що їхній БТР наїхав тоді на шість протитанкових мін.
"Вже було темно. Нас було 13 чоловіків. Ми їхали по нічних приладах. Я був командир відділення. Так сталося, що хаммер проскочив, а БТР – ширший, ні вправо, ні вліво. Я, якраз, справа сидів на БТРі. Я отримав максимальний кумулятивний струмінь. Постраждав також водій та командир взводу. Решта відбулися переломами та забоями. Слава Богу, що всі — живі", — розповідає він.
Десантник згадує, як хтось крикнув, що попереду міни. А далі – сильний дзвін у вухах та засліплення. Кумулятивний струмінь вдарив по обличчю та спричинив сильні опіки. Згодом лікарям вдалося врятувати одне око. А на інше — він так і не бачить.
"Я був при свідомості. Намагався накласти турнікет на ногу, але не пам’ятаю на яку. Але була максимальна втрата крові, почалися судоми. Дуже швидко прибігли мої побратими, наклали мені по два турнікети на ноги. Відправили нас на евакуацію та до лікарні у Вознесенськ", — говорить юнак.
А нещодавно, тиждень тому, Ігорю написали лікарі, які рятували його тоді в лікарні.
"Вони знайшли мене в соцмережах, написали, показали записи, розповідали, який я був, що робив. Казали, що в тій партії поранених, яких тоді привезли, я був наймолодшим. За мною доглядали як за рідним, бо в мене то гарячка була, то лихоманило від холоду", — каже десантник.
Поки юнак їхав шляхом евакуації, батькам вже встигли повідомити про поранення сина. Сам він зателефонувати не міг, тому що втратив свій телефон в момент поранення.
"Батьки приїхали до мене у шпиталь у Вінницю. Мама – в сльозах. Згодом мене перевели до Львова, де мені врятували одне око", — згадує Ігор.
Військовослужбовець Ігор Зобків. З архіву Ігоря Зобківа
Як стати на протези
Вперше встати з ліжка юнак спробував ще у шпиталі у Вінниці. Після поранення йому довелося ампутувати одну ногу. А ось другу лікарі намагалися зберегти, попри те, що пальців на стопі вже не було, а п’ятка – сильно роздроблена.
"Мені казали ставати на ногу, яку зберегли. А я засмутився, думав, що не зможу ходити, буду їздити на кріслі колісному. Такі думки після поранення бувають у кожного. Але у Львові все покращилося. І рівно через пів року після реабілітація я почав ставати на протез", — каже він.
Каже, що пам’ятає той день, коли вперше став на протез та буквально через десять хвилин почав ходити.
"Нічого мене не турбувало. Я такий був щасливий, що можу ходити", — ділиться враженнями ветеран.
Після консультацій з протезистами та лікарями у військовому шпиталю Ігор ухвалив рішення провести реампутацію другої ноги. І тепер, за його словами, він добре ходить, керує автомобілем та навіть бігає марафони.
Ігор Зобків грає у гольф. З архіву Ігоря Зобківа
Біг на протезах
До поранення Ігор не займався бігом. Звісно, нормативи десантника складав, але не вважав це спортом.
"Після реабілітації я дивився відео, де хлопці ходять на протезах. Хоч вони й довший час ходять, але гірше, ніж я. Це мене мотивувало розвиватися далі. Я подав заявку на спортивне протезування. У вересні 2024 року я поїхав до них у Київ. За один день мене запротезували", — каже він.
Ще до того юнак брав участь у різних забігах. Але не біг, а йшов. Уже маючи на ногах спортивні протези, він взяв участь у забігу на п’ять кілометрів у Львові до Дня десантно-штурмових військ.
6 квітня Ігор пробіг 15 км у півмарафоні в Дрогобичі.
"Я записувався на 10 км, а на фініші мій крокомір показав 15 км. Я десь на 9,5 кілометрів думав, що не добіжу. Відкривав у телефоні карту, дивився скільки ще залишилося. А метрів за 500 фінішу відкрилося друге дихання", — говорить десантник.
Ігор Зобків бере участь у марафоні. З архіву Ігоря Зобківа
Згадує, що перед фінішем стояли глядачі, які підбадьорювали його та додавали сил.
"Я не мав мети зайняти якесь місце. Моя ціль – пробігти той кілометраж та фінішувати. Я це зробив", — каже ветеран.
І додає, що наступний його забіг – 1-4 травня на підтримку "Незламних". А також буде бігти разом з "незламними" 9 травня.
Каже, що своїм прикладом показує пораненим побратимам, що після поранення можна жити повноцінним та щасливим життям.
Повернення на службу
Попри важке поранення, Ігор Зобків залишився у ЗСУ. У 2023 році він прийшов у рідну бригаду з висновком ВЛК, де було вказано "не придатний".
"Мені дають лист на звільнення. Я кажу: я звільнятися не буду. То ж для мене знайшли посаду у бригаді", — говорить він.
Проте зі зміною законодавства він змушений був перевестися до РТЦК, де прослужив рік.
За цей рік бачив багато різного.
"Підходиш до людини, назвався, попросив показати документи. Людина бачить, що ти на протезах, але в очі каже "хто ти такий" і "чого ти тут стоїш". Було таке багато разів. Лізли до мене в бійку", — каже ветеран.
Були й кумедні випадки. Так, коли Ігор стояв на блокпостах та перевіряв документи, його впізнавали.
"Ми перевіряємо документи. У них все добре. Раптом кажуть: "Ми вас знаємо. Ми бачили вас в інтернеті, ми за вами слідкуємо. Ви – молодець. Але що ви тут робите?" Кажу: "Я – на службі", — згадує він.
Нещодавно він знову повернувся у рідну бригаду у відділення рекрутингу сержантом-менеджером.
"Рекрутам я кажу, щоб долучалися до 80 бригади; забезпечення є, посади підберуть, відправлять на навчання. І після навчання вони потраплять до нас на ту ж посаду. Наша бригада – одна велика сім'я. Я тут з 2019 року. Я рік служив в іншому підрозділі, мені там не сподобалося, я хотів повернутися сюди, в родину. Ти приходиш сюди та вже не хочеш звідси йти", — говорить ветеран.
Освідчення на висоті понад дві тисячі кілометрів
Місяць тому Ігор піднявся на Говерлу та освідчився своїй коханій. Познайомилися молодята у 2023 році, коли юнак проходив реабілітацію у Трускавці. Одного дня він з побратимами та волонтерами зайшли у кав’ярню у місті. Там він побачив неймовірно гарну дівчину.
"Це було кохання з першого погляду. Вона нас обслуговувала. Наприкінці, коли ми розраховувалися, я спитав: "Чи можна взяти у такої гарної дівчини номер телефону?". Вона на чеку написала свій номер телефону", — розповідає юнак.
Щоправда, потім уточнив, що сам не наважився попросити номер телефону. Допомогли волонтери, які були поруч.
"Страшно було просити номер телефону. То навіть не я просив, а хлопці збоку підштовхували. Бо я не зміг цього зробити", — пригадує той день.
Ігор повернувся у реабілітаційний центр та відразу замовив доставку квітів дівчині. І тільки після того насмілився зателефонувати.
"То були червоні троянди. Дуже гарний букет. Вона здогадалася, що то від мене. Так почалися наші стосунки", — говорить ветеран.
Каже, що освідчитися коханій мав намір давно. Але хотів це зробити гарно. Мріяв піднятися на Говерлу і запрошував дівчину піти з ним.
"Я хотів піднятися на протезах. А вона до останнього не хотіла йти зі мною. Говорила, що у мене й так там буде багато підтримки. Але таки вдалося умовити. І день перед тим, як я знав, що вона точно поїде, я полетів у ювелірку, купив каблучку. Ніхто про це не знав. Тільки я. Вже коли ми піднялися, то я оголосив про свій намір", — розповідає Ігор.
Ігор Зобків із нареченою. З архіву Ігоря Зобківа
Мрія – стрибнути з крилом
У своєму доробку юнак має понад 20 стрибків з парашутом. Каже, що колись дуже боявся висоти. Але зумів свій страх перебороти під час служби у 80 бригаді.
"Перший раз було страшно. Моє обличчя змінювало кольори на всі кольори веселки. Але перший стрибок не запам’ятаєш. Я, коли переступав борт, заплющив очі. Потім розплющив та відчув увесь цей адреналін", — каже він.
А ось на другий стрибок він наважувався довго.
"Ти розумієш, що це страшно. Я довго наважувався, але пішов. Правда, пропустив один борт та пішов на другий. Після другого стрибка страх вийшов, залишився адреналін. Ти вже розумієш, що ти не загинеш, не відключишся у повітрі, тобі не стане погано. Головне, робити так, як тебе вчили", — говорить Ігор.
Та додає, що згори він бачив картинки з гул-мапс.
Після повномасштабного вторгнення стрибки з парашутом припинилися. Хоча юнак мріє стрибнути ще.
"Я хочу, але з військовим парашутом для мене це категорично заборонено. Тому я хочу стрибнути з крилом. Сподіваюся, якщо будуть десь проводити, то я піду. Зараз мені страшнувато, але я обов’язково піду. І зафільмую це", — запевняє десантник.
Каже, що бачив відео, на якому стрибали чоловіки з одним протезом. А ось з подвійною ампутацією ще ні.
"Якщо такого ще не було, то я стану першим", — каже Ігор.
