За інформацією: Суспільне Львів.
Ветеран російсько-української війни та начальник загальнопаркового відділу парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького Віктор Андріянов щодня долає пішки близько 10 км та робить 15 тисяч кроків. Він також взяв участь уже у двох півмарафонах та нещодавно посів перше місце у чемпіонаті України з інклюзивного самбо — Віктор має протез ноги.
Як розповів Суспільному ветеран, влітку 2024 року, коли він перебував на реабілітації, йому запропонували спробувати зайнятися самбо.
"В дитинстві я займався дзюдо. Тепер спробував самбо, сподобалося. Там ти рухаєшся. Я так втомився вже відновлюватися на ліжках", — каже ветеран.
І додає, що на війні втратив ногу, права рука від ліктя вниз не працювала і йому було складно навіть за собою доглядати. Тому йому дуже хочеться активності.
"Приїхали на тренування. Тренери запропонували програму, щоби показати, що навіть, якщо ти не маєш кінцівки, це не привід опустити руки. Хлопці мають страшні травми, немає і руки, і ноги. Але вони – борються, пробують", – розповідає чоловік.
Ще недавно він двічі на тиждень ветеран відвідував заняття з самбо. Тепер, коли повернувся на роботу, інколи прогулює, але обіцяє повернутися. Каже, що біль в м’язах від тренування є доволі приємним. І навіть коли доводилося пропускати заняття через погане самопочуття, то тренери з адаптивного самбо телефонували та наполегливо кликали повернутися.
"Я брав участь у двох марафонах. Хоча до того як втратив ногу, я міг би з будь-ким посперечатися, що я не можу потрапити на марафон як учасник", — говорить Віктор.
Віктор Андріянов бере участь у марафоні у Львові. З архіву Віктора Андріянова
Перший марафон він долав на милицях. Це була символічна дистанція на кілька сотень метрів. Наступного разу пройшов дистанцію у кілометр.
Ракети над головою
24 лютого 2022 року Віктор Андріянов прокинувся у себе вдома від звуку ракет, які пролетіли над Львовом. Звук був знайомим: для Віктора війна почалася ще у 2014 році.
"Відчув полегшення: от воно почалося. Прийшов на роботу. У директора Олександра Молодого вже було мобілізаційне розпорядження. Я мав оперативний резерв першої черги, але мене попросили трошки затриматися тут. І я затримався до грудня", — розповідає начальник загальнопаркового відділу.
У грудні 2022 року до них на роботу прийшов лист з військкомату з вимогою надати мобілізаційну інформацію. Віктор зголосився занести ці документи сам. З військкомату він вже вийшов з повісткою.
"Я хотів піти. Я не міг не піти. Я почував себе погано від того, що там гине цвіт, а я тут собі ходжу", — каже він.
Старенька мама, якій на той час виповнилося вже 75 років, сприйняла звістку не дуже добре. Тим більше, що проводжати сина на війну їй довелося вже вдруге. Речі вже були зібрані з 2015 року, коли Віктор демобілізувався.
Чоловік потрапив до 10 львівського добровольчого батальйону, на базі якого згодом сформували 116 механізовану бригаду. Військовослужбовця скерували на навчання до Польщі.
"У 2014 році я був снайпером. У 2022 став командиром стрілецького відділення. І тут якимось дивним чином став командиром розрахунку 120 міномета. Це було дуже дивно. Я не знав як я з цим впораюсь. Але – навчились. Поляки на нас дивилися з таким – тільки не впадіть", — розповідає чоловік.
Віктор Андріянов під час служби у ЗСУ. З архіву Віктора Андріянова
У квітні 2023 року підрозділ вирушив у зону бойового зіткнення.
"У 2014 році я мав їхати у Маріуполь, а потрапив у Зеленопілля. Тоді я жартував, що їду абрикоси їсти. Тепер я їхав на черешню в Мелітополь, але так і не доїхав", — каже Віктор.
Згадує як заходили у звільненні населені пункти.
"Ти заходиш у звільнене село, а там – жодної вцілілої хати. Нема жодної хати, де є дах. Все складене, бій цегли, бій бетону. Немає нічого живого", — згадує боєць.
Віктор також жартує, що на його дні народження були неймовірні салюти. Ось тільки насправді, це були обстріли з боку російської армії.
"У 2014 році на мій день народження ми виходили з оточення, про яке не говорять. То був так званий пробний котел коло Ізварине. Після того стався Іловайськ. У мене 6 серпня день народження і ми виходили. Страшно, важко. Але потім хлопці сміялися, що такого салюту ні в кого ще не було на день народження. А у 2023 році так само "вітати" мене почали москалі вже десь перед четвертою. Ось такий я є", — усміхається мінометник.
Забрати полеглого побратима
Віктор згадує, що йому доводилося забирати тіла полеглих побратимів.
"Забрати полеглого героя – свята справа. А москалі не дають цього зробити. Тому це пов’язано з ризиком. Але тіла треба забирати, це – святе. Мені воно болить. Я знаю скільки тіл там лежить, скільки тих, кого я особисто знаю", — каже ветеран.
Щоб забрати полеглих побратимів, військовослужбовці вставали затемно. І коли тільки починало сіріти, вони були метрів за 200 до тіла, яке треба забрати.
"Вдасться ближче – взагалі чудово. Але все заміновано. Треба йти чи повзти й знати, що у тебе відбувається під ногами. А потім дуже швидко береться тіло в мішок і бігом до машини. Бігти доводилося від ста метрів до 800", — розповідає він.
Забирати тіла завжди зголошувалися добровольці. Ця робота не була примусовою.
"Крайнього, якого я забирав, був хлопчина з Запоріжжя, сирота, Артем. Він і загинув на Запоріжжі, звільняючи його", — згадує військовослужбовець.
Позиція Маямі
Під час контрнаступу військовослужбовець зазнав поранення та втратив ногу.
"Ми просувалися вперед. І настав час змінити позицію. А вибрати позицію у степу не просто. Там були лісосмуги колись. Але на той час вони залишилися висотою деякі в коліно, деякі – до плеча. Складно там заховатися десь. Але якимсь дивом надибали ми не сильно знищену посадку. Розвідали, подивилися. Позиція мала гарну назву – Маямі. Заселились туди. Два дні пропрацювали доволі плідно. Але росіяни почали пристрілюватися. Ти бачиш куди міни лягають і розумієш, що скоро і сюди прилетить", — говорить Віктор.
Віктор Андріянов під час служби у ЗСУ. З архіву Віктора Андріянова
Почали шукати, куди перейти. До звільнення цієї території тут були російські протитанкісти, то ж довкола було засипано всіма можливими видами вибухових пристроїв.
"Були там наші інженери. Коридор був позначений. І я там ходив тих два дні. Але десь якось став. Ти ж не бачиш, що в тебе під ногами, бо під ногами в тебе розтрощена деревина. Став я на міну. Спочатку нічого не зрозумів, почув ляск. Дивлюся — нема лівого берца. Відстрибав пару метрів на одній нозі", — згадує він.
Відразу почали викликати евакуацію. Але їм відповіли, що евакуювати пораненого зможуть тільки опівночі. А це була тільки четверта година пообіді.
"Крім того, що відірвало ліву стопу, мені сильно пошкодило праву ногу та праву руку. Хірурги казали, що від тої міни відриває стопу тої ноги, якою став, а іншу відриває вище коліна. Почали ми накладати на мене турнікети. Один наклав я собі, не зупинив кровотечу. За той час підійшов побратим Михайло. На мені було п’ять турнікетів. Я розумів, що до 12 ночі від мене залишиться тільки голова з тулубом", — розповідає ветеран.
То ж побратими зв’язалися з базою, де мешкали. І два інших побратими вскочили в авто та приїхали туди, куди не їхало нічого.
"Хлопці забрали мене, завезли на стабпункт. Врятували. Десь до шостої вечора я був уже на стабіку. Саня Бах був за кермом, так нісся, що з машини вилетіли фари. Вони не розбилися, вони вистрибнули", — говорить він.
І додає, що це авто досі воює.
"Лікарі на стабпункті думали, що я перебуваю у стані шоку й нічого не чую. Вирішили, що треба різати, там нема що лишати. Повертається до мене: "А, ви чуєте?". Я вже розумів, що стопи нема, мене цікавило що з рукою, бо її я не відчував. Якщо з втратою стопи я змирився відразу, то праву руку шкода загубити. Потім – маска, анестезія. Прокинувся я вже в запорізькій лікарні, вже з ампутацією. Переїзду я не пам’ятаю", — розповідає Віктор.
Згадує, що у всіх шпиталях, де він був, лікарі вирішували чи можна зберегти йому руку. І таки зберегли.
"Я був націлений повернутися у військо. Але на цей момент я ще не дуже добре ходжу", — каже він.
І додає, що любить гуляти парком, бо тут є всі види ландшафту: бруківка, газони, схили, потрощений асфальт. А також мріє відновити походити у Карпати.
Маму треба берегти
Після поранення Віктор віддав свій телефон побратимам та звелів, щоби вони повідомили його родичам про поранення. А його без зв’язку відвезли у шпиталь.
"Я заборонив всім говорити, що зі мною. Віддав телефон, дав номер сестри та сказав сказати якісь загальні речі: поранений, все добре. Але то ж складно подзвонити родичам: почнуть питати, плакати. То ж затягли вони з тим дзвінком на пару днів", — згадує Віктор.
Пораненого вже перевели у шпиталь в Дніпрі. До палати зайшла волонтерка і почала питати чи є телефон, чи пам’ятає номери телефонів родини.
"А я, як на зло, не пам’ятаю. Пам’ятаю пів номера. А далі – ні. Але вона таки знайшла номер телефону моєї сестри. Наступного разу вона зайшла в палату, вже розмовляючи з моєю сестрою телефоном. Тому основне розповіла вона. Сестрі я заборонив говорити мамі правду. Ми придумали історію для мами, що дрон скинув ВОГ, а я їхав за кермом в авто і мені в лікоть потрапив осколок. Що нічого страшного, але я вже не воюю, лежу в шпиталі, їхати до мене не треба. І ось так я брехав до того часу, поки не з’ясувалося, що мені треба робити реампутацію", — розповідає ветеран.
На той час вже мав перший тимчасовий протез. Але ходити міг тільки на милицях.
"Приїхав я додому. Ходити було боляче. Але спираючись на милиці я вже стояв вертикально. Не так страшно було заходити до мами без ноги. Зайшов. Вона спочатку: я так і знала, що ти мене обманюєш. Вона ж не розуміє, що я на протезі, бо штанка опущена. Мама каже: давай, зізнавайся, що з ногою. Подзвонив напередодні сестрі, кажу: приготуй якісь заспокійливі, бо розмова буде важкою. Я підняв штанку, кажу: нема ноги. У мами – шок, плач. Але коли істерика закінчилася, вона сказала: тепер точно вже нікуди не поїдеш", — усміхається він.
І додає, що від планів повернутися на війну після протезування все ще не відмовився.
