За інформацією: Суспільне Львів.
Львів'янин Тарас Яницький працював дитячим хірургом, коли у 2014 році його мобілізували і він став бійцем 24 ОМБр. Відтоді 10 років він служив військовим хірургом.
Про це Суспільному розповів дитячий хірург 4 комунальної поліклініки, ветеран російсько-української війни Тарас Яницький.
Мобілізували лікаря 23 травня 2014 року. Він перебував на роботі, коли йому зателефонували з сільради, де він зареєстрований, та повідомили, що туди принесли повістку. Попросили з’ясувати всі деталі за телефоном, який там був вказаний. Чоловік відразу зателефонував і йому звеліли прибути з речами до військкомату.
"Ми зв’язалися з моїм напарником, іншим лікарем, попросили його вийти на роботу раніше. А я поїхав збиратися. Взяв спортивну форму, тапки, зубну щітку", — згадує лікар.
Про те, що буде служити у 24 бригаді, він дізнався, коли його привезли вже у військову частину. Там зраділи, що є лікар. Але дуже здивувалися, що – дитячий хірург.
"Я питаю: а нічого, що я дитячий хірург? Той, що привіз мене став у ступор. Почав дзвонити, з’ясовувати, що робити. Виявилося, що ВОСВОС (військово-облікова спеціальність) – це цифровий код, який визначає військову спеціалізацію, кваліфікацію та приналежність особи до певного роду військ чи сил. дитячого хірурга та ВОС дорослого хірурга такий самий", — каже медик.
То ж з 2014 до 2024 чоловік служив військовим хірургом. Тільки минулого року військово-лікарська комісія ухвалила, що через травми, отримані на війні, він вже не може продовжувати перебувати у війську. І Тарас Яницький повернувся до своїх маленьких пацієнтів.
Лікар має лікувати
7 липня 2014 року лікар виїхав у зону бойових дій під Слов’янськ.
"Ми зайшли під Слов’янськ на Криву Луку. Звідти брали Лисичанськ. Лисичанськ визволили 24 липня. Тоді перемістилися під Новодмитрівку, під Новоайдар. Потім перемістилися під Лутугиним, під аеропорт", — розповідає ветеран.
В Лутугине медики розгорнули свою базу, де приймали поранених та надавали їм допомогу. Серед пацієнтів були й цивільні, й діти, і навіть українці, які воювали проти України.
"Наші взяли полоненого якогось дуже важливого. Він багато знав і міг надати корисну інформацію. Викликали мене, бо сказали, що йому погано. Я прибіг, питаю що з ним, може били? Кажуть, не били. Навпаки, дали йому їсти – хліба, тушонку та налили 50 грамів. А йому зле стало. Починаю розпитувати полоненого. З’ясували, що він два тижні не бачив м’яса, їх там годували якоюсь манкою", — говорить лікар.
Також одного разу довелося надавати допомогу дівчинці, яка разом з мамою, бабусею та дідусем перебувала в будинку, в який вцілили російські військові.
"То було під Мар'їнкою. Дівчинці десь вісім-дев’ять років. Дуже перелякана", — каже він.
Тарас Яницький після мобілізації до війська. З архіву Тараса Яницького
Згодом, коли Тарас Яницький спілкувався з американськими військовими, які приїхали навчати українських оборонців, то дивував їх розповідями, що він перебував мало чи не на нулі.
"Де була бригада, там і стояла наша медрота. Питали: а що, були й на нулі? Та я постійно виїжджав на нуль, забирав людей. По рації надійшло повідомлення: трьохсотий. Пригнав в медпункт: машина є? а водій? Водія не було. Ну то я бронік на себе, ключі в авто були, сіла зі мною лікарка з медпункту, я – водій. Та й погнали. В посадці нам завантажили пораненого. Ми його затампонували, я поставив вену, дав лікарці, щоб тримала, сам – за кермо та й поїхав", — згадує хірург.
Авто вгрузло у болоті, але пораненого вивезли.
"Іншим разом були два гумористи, розвідники. Під Новомихайлівкою підірвалися на мінному полі. Одному одну ногу відірвало, другому – другу. Ми чекали поки інженери зайдуть, щоб зробити стежку, щоби їх витягнути. Завантажили на машину. Поки ставив крапельниці, поки оглядав, то кричали "ой, болить, ой, не рухай". Коли знеболювальне почало діяти, то вже жартували. Один одному казав: "Ми тепер у взуттєвий магазин будемо разом ходити, будемо купувати одну пару мештів на двох", — пригадує медик.
Бойові травми
Після відходу з Луганського аеропорту у вересні 2014 медики надавали допомогу пораненим коло машин, спали під машинами. А під час обстрілів ховалися в окопах.
"Нас тоді сильно накрили Градами. Я стрибнув в окоп. На мене скочив дядько вагою поза сто кіля, в бронежилеті. Я почув, що в мені щось хруснуло, але я не зміг вилізти з-під нього. Мене водій витягнув. Щось боліло, але я ж медик, щось поколов, то має минутися. Я ще рік собі ходив, працював. Потім їхав під Кримським, під обстрілами, мене кинуло в авто, я впав. Через три дні ліва рука повисла", — розповідає лікар.
Проблему шукали в лікарні Сіверськодонецька, потім – в Артемівській (нині – Бахмут). Згодом переправили до Львова.
"Волонтери купили мені квиток на поїзд Лисичанськ-Київ, мене накололи, дали пігулки. Але дорогою ще мусив доколювати. У Києві зустріли, повантажили у авто, бо я вже був лежачий та відвезли на Львів", — говорить він.
Далі тривали операції та відновлення. Після чого повернувся знову на службу.
"Рука й досі не відновилася. Пальці не чую. Вони механічно працюють, але ніби затерпли. Плече не працює нормально. А якщо щось не так, то починає боліти", — каже ветеран.
Після операцій його визнали обмежено придатним та перевели у навчальну частину, де почав навчати мобілізованих тактичної медицини.
Тарас Яницький. З архіву Тараса Яницького
З днем народження, Док
24 лютого 2022 року Тарас Яницький перебував на полігоні у казармі.
"Нас підняли по тривозі. Медпункт обладнали, всі медики посходилися і почалася мобілізація. Я у медпункті жив", — говорить він.
13 березня лікар мав би святкувати свій черговий день народження. Але готувався не до нього.
"Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми підготували запасний медичний пункт в підвалі. Проклали до нього шлях. Виламали дірку в паркані, щоб ближче було йти. Занесли медикаменти, зробили зі щитів ніби ліжка", — розповідає чоловік.
Основний медпункт обклали мішками з піском, зробили вентиляцію. І коли російська ракета влучила поряд, то там тільки вікна повідкривало вибуховою хвилею.
"Я почув перший вибух та вскочив. Коли пролунав другий вибух, то я вже був вбраний. При третьому — я був уже в броніку та виводив хворих. Потім ще частину поранених заносили до нас. Поранені були важкі. Там я собі спину другий раз зірвав. Занести вчотирьох пораненого нереально. Ми несли вдвох", — згадує лікар.
Одного з поранених не вдалося врятувати.
"Там маленька дірочка була у поперековій ділянці. А назовні – ні каплі крові. Ми качали, качали, але він не витримав. "Швидка" не приїжджала, бо були обстріли", — каже ветеран.
Згодом медик переставав відчувати ногу. Після операцій чоловік вчився заново ходити.
"Лікували, але нічого не допомагало. Зробили МРТ. Мій лікар каже: треба забирати. Я кажу: зробіть так, щоби я міг ходити. То вони мені поставили металоконструкцію. Я вчився ходити знову. Тепер мав би дзвеніти на рамці", — жартує хірург.
Після цього чоловік повернувся до цивільного життя та до роботи із дітьми.
"Приходять діти. Я з ними поговорю, пожартую. Вони починають щось розповідати, що навіть мама такого не знає, що таке було. Діти — дуже хороші", — каже дитячий хірург 4 комунальної поліклініки, ветеран російсько-української війни Тарас Яницький.
