За інформацією: Суспільне Львів.
До повномасштабного вторгнення військовослужбовець 103 бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Рустам Дмитрук працював менеджером в одному зі львівських закладів. Робота тривала допізна, тож вранці він звик спати довше. Але 24 лютого 2022 року його розбудив дзвінок від сестри, яка мешкала у Києві.
Про це Рустам Дмитрук розповів в інтерв’ю Суспільному.
"Хочеш воювати? Ну, ходи"
"У нас було якесь святкування. Пізно закінчили роботу. І я собі дозволяв спати до 10, 11 чи 12 ранку. Мене розбудив телефонний дзвінок. Сестра перебувала у Києві. Каже: "Ти знов все проспав, ти спиш, а тут війна повномасштабна розпочалася", — згадує він.
Рустам відразу прокинувся та почав переглядати новини. Зізнається, що злякався та не знав, що роботи. Але швидко зібрав себе докупи, зателефонував на роботу, попросив, щоби всім виплатили зарплату, тому що працівники мали їхати додому. А в другій половині дня зібрався та пішов у центр комплектування, щоб мобілізовуватися.
"Я очікував, що буде велика війна. Було якесь передчуття. У грудні 2021 року я побачив оголошення про набір людей на навчання в ТрО. Для того треба було зібрати цілу купу медичних довідок. Тож у ТЦК 24 лютого 2022 року я прийшов з паспортом, військовим квитком та флюорографією. Це те, що я встиг зробити", — розповідає військовослужбовець.
У черзі на мобілізацію зустрів кілька знайомих. Прорватися за браму вдалося аж по сьомій вечора.
"Черги були неймовірні. Нам казали: "Чекайте, хлопці, чекайте". Під вечір, коли дехто пішов додому, щоб прийти завтра, нам вдалося прорватися. Чоловік у військовому однострої мене спитав: "Хочеш воювати? Ну, ходи". Він мене та ще кількох хлопців забрав з собою та завів на 5 поверх. Так я потрапив у 103 бригаду. Що це буде саме ТрО, я не знав. Ми йшли, бо треба", — говорить Рустам.
Рустам Дмитрук – військовослужбовець 103 ТрО. З архіву Рустама Дмитрука
Каже, що розраховував на швидке завершення війни. Навіть свої зимові берці 46 розміру подарував комусь, бо був впевнений, що до зими війна закінчиться.
"Я не планував довго воювати. Я думаю: зараз поїдемо, дамо люлєй і або приїдемо, або нас поміняють. Я ж бачив як було в АТО – перша хвиля, друга, третя, четверта. Я був впевнений, що ми відвоюємо свої півтора року, протягом яких інші хлопці навчаться. Я ж черги бачив у військкоматі. Я думав: зараз перші пішли, пів року повоювали, їх поміняли другі; перші відійшли в тил та навчили третіх. І так ми їх перемелемо як в м’ясорубці до самого Кавказу. А зараз ти сидиш: де зміна?", — каже боєць.
І додає, що зараз відмічає у своєму інстаграмі кожні сто днів війни. На сьогодні вже є мітка в тисячу сто днів, які він перебуває на війні.
Ти – на війні
Наприкінці квітня 2022 року військовослужбовці виїхали у зону бойових дій.
"Поїздом їхали довго, дві доби, щоби не потрапити під обстріли. Потім пересіли на автобус і наступного дня були на місці. Побачили той вокзал у Краматорську, куди тижні два перед тим був жахливий приліт. Тоді я злякався. Я думав, що ми будемо не так близько до фронту. Думав, може ми будемо на другій-третій лінії оборони, хоча на той момент ти ще не знаєш, що це означає. А коли ти бачиш розбомблений Краматорськ, думаєш: ого, я на війну потрапив. Враження було, що ти в паралельний світ переїжджаєш", — згадує чоловік.
А далі, за його словами, вони потрапили в Рай. Точніше, в селище Рай-Олександрівка. Це було звичайне українське село коло Сіверського Донця. Місцеві мешканці обробляли свої городи та не збиралися виїжджати. З заповідника перепливали до них косулі та зайці, прилітали фазани.
"Одразу почали жартувати, що клімат нам там не підходить і ми хочемо додому. Але ми там тримали фронт пів року. Наші позиції були згори, а позиції окупанта – внизу. І коли виходиш на наш берег, у тебе, як на долоні, бачиш мапу Гугл", — каже він.
Рустам Дмитрук – військовослужбовець 103 ТрО. З архіву Рустама Дмитрука
Того травня було тепло.
"Виходиш з місця, де жили, дивишся: командир сидить під грушею, щось розповідає. Ми підходимо до нього: "Що ви, як справи?" І тут таке – геп! Щось зі ствольної артилерії. Нас засипало землею, осколки полетіли над головою. Командир встиг кинути мене на землю. І ти розумієш: ого, війна, ти – на війні", — розповідає Рустам про перші враження.
8-9 травня 2022 року російські військові намагалися навести переправу через Сіверський Донець. Рота Рустама поїхала туди та потрапила під перший серйозний обстріл.
"Ми їхали в автобусі з автоматами та одноразовими протитанковими гарматами, щоби відбивати штурм. Я не знав, що нас там чекає і як ти відбиватимеш штурм. Нам було цікаво. Ти їдеш в автобусі до чорта на роги. Автобус Неоплан — красивий, туристичний Неоплан. Проїжджаєш повз Лисичанський нафтопереробний завод, який горить. Такої великої пожежі я в житті не бачив. Він палав так, що я не зрозумів: вже вечір, сонце має бути з іншого боку, а палає зі сходу", — говорить військовослужбовець.
Міст, через який вони мали переїжджати, пошкодили. Тож автобус зупинився, всі бійці вийшли на повітря. І тут почали прилітати "гради".
"По нас випустили дві касети. Третьої, слава Богу, не було, бо третя б накрила нас. Я пам’ятаю, як командир кричить, щоби ми всі залягали в посадці якомога глибше до землі. А у мене по-модному на броні спереду висять три магазини й вони мені заважають сильно втиснутися в землю. Відтоді я ніколи не ношу спереду магазини. Я тоді так переживав: як тупо, що я не можу втиснутися в землю тільки через те, що магазини мене не пускають", — сміється боєць.
І додає, що перший комбриг 103 бригади ТрО Валерій Курко сказав, що саме після першого обстрілу боєць починає розуміти, чи він зможе далі воювати, чи він злякався і захоче втекти.
Військовослужбовець згадує, як жили у бліндажах з мишами й навіть давали їм імена: Валентина Петрівна чи Олександр Федорович. Миші гризли печиво, сухпайки та все, до чого могли добратися.
"Мишей було багато. Вони лізли до нас грітися. Побратим порадив винести все солодке з бліндажа, щоб миші не жили. Інший йому відповів: якщо там не буде солодкого, то й ми підемо за мишами", — каже він.
Вона така навіжена, мені таку треба
Минулого року Рустам у свою відпустку поїхав з сестрою та її подругою Тетяною у Карпати відпочити.
"В Карпати я їхав з чіткою впевненістю, що у мене жодних стосунків до кінця війни не буде. Я – доросла людина, я – солдат, я так вирішив. Стосунки на відстані – це важко. І я ухвалив жорстке вольове чоловіче рішення: жодних стосунків до кінця війни", — розповідає він.
Але поспілкувавшись з Тетяною, вирішив, що з нею цікаво і спілкування варто продовжити. Спілкувалися вже через відеозв'язок, тому що чоловік повернувся в зону бойових дій.
"Я вийшов на перекур о 9 ранку після того, як оця прекрасна пані виносила мені мозок своїми скандалами. Я не пам’ятаю через що, але вона показувала мені свій характер. Я виходжу, там стоїть мій побратим і я кажу: "Саш, здається, я одружуюсь". Він на мене дивиться. А я пояснюю: "Вона така навіжена, мені таку треба", — згадує військовослужбовець.
Освідчувався він в день народження дівчини.
"Ми знов поїхали всі разом у відпустку у гори. Опівночі моя сестра почала діставати для Тетяни подарунки. А я тільки вирвався з війни й нічого не маю, щоб їй подарувати. Залажу на сайт ювелірної компанії, дивлюся там фото обручки й кажу: ось це тобі. А вона не розуміє, що діється. Згодом ми згадали фільм "Пірати Карибського моря", коли Джек Горобець каже: "У нас є ключ? Крутіше – у нас є малюнок ключа", — сміється чоловік.
За кілька днів вони повернулися до Львова втомлені, дощ йде. Молодята швиденько пробіглися до ресторану, бо дуже голодні були.
"А Таня каже: ти спеціально міцно тримав мене за руку й так швидко біг повз ювелірку, щоб обручку не купувати? Ну то ми зайшли й купили. Я не знаю яким чином вона погодилася на цю авантюру та погодилася одружитися зі мною", — каже Рустам.
На своєму весіллі вони увімкнули музику з "Піратів Карибського моря".
Рустам Дмитрук із дружиною. З архіву Рустама Дмитрука
Книжку оцінить вчителька української мови
Рустам Дмитрук пише вірші та прозу й вже видав дві книги. Перший вірш на війні він написав про Рай-Олександрівку, через два місяці після того, як приїхав туди.
"Починаєш рефлексувати. Допомагаєш пережити свої враження сам собі. І щоби не носити їх в собі, починаєш писати. Перші місяці було дуже важко зосередитися. Я досі можу не знати, який сьогодні день тижня. На початку було важко зосередитися на книжках чи на фільмі довше 7-10 хвилин. Потім ти звикаєш до війни. Я трохи боюсь цього відчуття, бо ти стаєш безпечним. І там, де треба вбрати бронік та шолом, ти можеш пройтись без них", — говорить військовослужбовець.
Перша його книга — збірка віршів, зроблена у форматі листівок. На них можна наклеїти марку, написати адресу та відіслати комусь.
"Перший тираж розійшовся дуже швидко та окупився. Другий ми більше дарували. Коли вийшла вже книжка, то не дуже хочеться дарувати. Нам з дружиною ще треба будинок у Буську купити. Допомогла мені з випуском книги "Змішані" Катерина Флекман, яка спитала, чи є в мене щось прозове. У мене є замітки на полях. Ми скомпонували, щось дописали й вийшла книжка. Вона дуже хоче продовження. Бо вона дуже тоненька, дуже мало букв, треба ще", — каже він.
Рустам Дмитрук – військовослужбовець 103 ТрО. З архіву Рустама Дмитрука
За його словами, кожен читач бачить у цій книзі щось інше: хтось — любов, хтось – війну, а хтось – рецепти коктейлю.
"Вона писалася чотири роки. Там є історії з наших прекрасних доковідних часів, є й про війну. Я дуже чекаю, коли моя вчителька української мови прочитає та розкаже мені, що ж хотів сказати автор", — жартує чоловік.
